Державне оборонне замовлення, фінансування якого збільшено цього року приблизно на 20% порівняно з минулим, формується відповідно до державної програми розвитку озброєння (розрахована до 2020 року) та є інструментом її реалізації. Ця програма фактично визначає завдання для оборонних підприємств і державної та приватної форм власності, серед яких системно та стабільно працює приватна корпорація «УкрІннМаш».
На запитання нашого кореспондента відповідає заступник генерального директора — керівник офісу оборонних проектів корпорації кандидат технічних наук Ігор ОДНОРАЛОВ.
— Ігорю Васильовичу, якби не війна на сході України, вашого приватного об’єднання, мабуть, і не було б?
— Нашу корпорацію, яка об’єднує сім приватних машинобудівних підприємств, було створено 1996 року. До початку війни основними напрямами діяльності підприємств були розроблення та виробництво холодильної техніки, спеціальної техніки для нафто-, газо-, водовидобування, елементів забезпечення наземних комплексів космодромів та іншого спеціалізованого високотехнологічного обладнання.
Проте з початком війни перед усім промисловим комплексом держави постали завдання, розв’язання яких потребувало негайних та інколи кардинальних змін у діяльності підприємств. Саме тоді в корпорації було започатковано окремий напрям діяльності — оборонні проекти. Тому правильно буде сказати, що у нинішньому вигляді корпорацію сформували виклики і загрози, пов’язані з російською агресією на сході країни.
У цьому новому форматі офіс оборонних проектів виступає у ролі зв’язної ланки між державними замовниками продукції оборонного призначення та підприємствами корпорації (опрацювання спільних із замовниками організаційних рішень, тактико-технічних завдань, координація дій науково-дослідних установ замовника та підприємств, співпраця у частині науково-технічного супроводження їхньої діяльності, підготовки та проведення різних випробувань включно до прийняття зразків на озброєння або постачання).
— Наскільки мені відомо, в нинішній оборонній діяльності корпорації можна виокремити три основні напрями. Розкажіть про це детальніше.
— Перший напрямок — створення новітніх зразків озброєння. Приклад такої роботи — плавучий гусеничний бронетранспортер «Кевлар-БТ», призначений для транспортування дев’яти осіб з механізованих підрозділів військ на дорогах з різним покриттям та в умовах бездоріжжя, їх вогневої підтримки в бою.
Цей бронетранспортер озброєний бойовим модулем БМ-3М «Штурм» (гармата 30 мм, протитанковий ракетний комплекс «Бар’єр» із ракетами, які забезпечують ураження цілей на відстані до 5000 метрів з бронепробиттям не менш як 800 міліметрів за динамічним захистом, гранатомет, кулемет 7,62 міліметра). Бронетранспортер має рознесений броньовий захист від бронебійно-запалювальних куль набою 7,62х39 з відстані 30 м та протиосколковий захист від підриву 155-міліметрового осколково-фугасного снаряда на відстані 80 метрів.
Усередині він обладнаний композитним протиосколковим підбоєм, який забезпечує захист від вторинних осколків. У ньому встановлено динамічний та активний захист для легкоброньованих машин («Ракетка» та «Шершень»), що ефективно працюють проти засобів ураження з кумулятивною бойовою частиною.
На відміну від бронетранспортерів, які перебувають на озброєнні Збройних сил України, «Кевлар-БТ» має доволі ефективний протимінний захист, якого досягнуто рознесенням днища та підлоги із заповненням простору наповнювачем спеціальної конструкції. Машину оснащено дизельним двигуном, який забезпечує питому потужність 25 кінських сил на тонну і дає змогу забезпечити максимальну швидкість на шосе 70 км/год, середню швидкість на пересіченій місцевості 45 км/год та швидкість плаву до 5 км/год. Як і личить сучасній бойовій машині, «Кевлар-БТ» обладнано системою нічного бачення та кругового телевізійного огляду й іншими спеціальними системами.
«Кевлар-БТ» — базова машина для сімейства максимально уніфікованих бойових та допоміжних плавучих машин. Це бойова машина піхоти, протитанковий ракетний комплекс із 152-міліметровими ракетами, керованими за лазерним променем із бронепробиттям до 1200 міліметрів за динамічною перешкодою, реактивна система залпового вогню (аналог «Граду»), машина управління, бойова розвідувальна, ремонтно-евакуаційна та санітарна машини.
На думку фахівців корпорації, яку підтвердили експертними висновками спецекспортери, крім постачання у Збройні сили, це сімейство машин матиме попит на зовнішньому ринку. Однак за рішенням власників підприємств, розглядатимуть це питання після повного задоволення потреб українських Збройних сил.
Другий напрям — модернізація наявних зразків: комплексна ремоторизація зразків виробництва СРСР БТР-70, БТР-50, МТЛБ та МТЛБ-У.
І третій напрям діяльності корпорації — серійне виготовлення комплектуючих для озброєння та військової техніки. Це повнокомплектна підвіска та елементи трансмісії для колісних бронетранспортерів БТР-80, БТР-3, БТР-4 (колісні редуктори з комплектами установки, важелі підвіски, торсіони підвіски, ведучі мости, роздавальні коробки, гідропідсилювачі керма), гідравлічні циліндри для інженерної техніки, комплектувальні бойових модулів «Парус», «Сармат», «Арбалет», блоки ідентифікації повітряних та надводних об’єктів, електронні блоки керування протитанковими ракетами, індивідуальні пристрої фільтрації та знезараження води, стійки шасі вертольотів, вироби точної механіки на замовлення інших державних і приватних оборонних підприємств України.
Звісно, збройний напад РФ на Україну стимулював розвиток оборонних технологій і нашої корпорації, й інших приватних оборонних підприємств, кількість яких нині наближається до 200, а їхня частка в державному оборонному замовленні становить майже 60%.
— І всім вистачає роботи?
— Приватні оборонні підприємства, 40 з яких на сьогодні, об’єдналися в Лігу оборонних підприємств України, випускають засоби зв’язку, безпілотні авіаційні комплекси, броньовані автомобілі, засоби радіоелектронної боротьби, радіаційного, бактеріологічного та хімічного захисту, безліч всіляких запасних частин — одне слово, майже всі сегменти оборонної промисловості. При цьому приватний сектор не конкурує з державним, бо його продукція, як правило, не дублюється на підприємствах останнього.
Наша корпорація була одним із співзасновників Ліги оборонних підприємств України. Нині наш представник входить до складу її правління.
За роки роботи ліга як організація ствердилася: про неї знають і в Україні, й за її межами. Представники підприємств, що входять до її складу, беруть участь у роботі профільних урядових комісій. Однак поки що зроблено лише перші кроки на шляху досягнення амбітних цілей, визначених рішеннями правління. Безперечно, як у кожному організмі, вже бачимо певні недоліки в її роботі, зокрема, системи управління, інколи маємо різні думки з приводу концептуальних підходів. Але все це робочі моменти, які здебільшого успішно вирішуються під час інколи напружених засідань правління.
На сьогодні на підприємствах — співзасновниках ліги вдалося залучити до роботи висококваліфікованих спеціалістів, дати їм пристойну зарплату, що забезпечило кардинальне зниження плинності кадрів і перманентне підвищення якості продукції. Загалом у комплектуванні персоналом на підприємствах корпорації й на інших провідних приватних підприємствах застосовують підходи, притаманні проектному менеджменту.
— Ви сказали про пристойні зарплати. Однак доводилося чути від ваших колег з інших приватних оборонних підприємств, що їхню заробітну плату… обмежують замовники: беруть, наприклад, статистичні дані середньої зарплати в Києві, яка становить 12 тисяч гривень, і розглядаючи розрахункові документи, що обґрунтовують витрати, беруть саме такі показники і не більші. Це так?
— Ви торкнулися однієї з найболючіших проблем, яку нам доводиться нині розв’язувати, — ціноутворення на оборонну продукцію. Проте це мультипроблемне питання, яке не обмежується обсягом заробітної плати. Постараюся дуже коротко торкнутися кількох його складових.
На сьогодні дуже часто можна почути пропозиції (зокрема й від колег з ліги) щодо необхідності збільшення рентабельності роботи підприємств, на що дуже болісно реагують державні замовники. І це зрозуміло: збільшення рентабельності — це де-факто директивне зростання ціни, і як наслідок — зменшення обсягів можливих закупівель у межах військового бюджету. Маємо прецедент, коли рішення про підвищення рентабельності було прийнято на засіданні уряду, але потім — за наполяганням міністра оборони — скасовано.
Керівництво корпорації має інший погляд на це. Збільшувати рентабельність в умовах війни принаймні неетично. Проте державний замовник має враховувати реальні витрати виробника, які, до речі, контролюють представники замовника, акредитовані на підприємствах. Крім того, всі мають розуміти, що, по-перше, персонал з обмеженою середніми показниками зарплатою не забезпечить створення, ритмічного та якісного виробництва високотехнологічної продукції, якою є сучасна зброя. А по-друге, якщо заробітна плата висококваліфікованих працівників буде менша за ринкову, то вони поїдуть працювати за кордон. І як наслідок, держава втратить оборонно-промисловий потенціал, а замовник буде змушений купувати значно дорожчу та не завжди якіснішу імпортну продукцію.
На мою думку, власник підприємства, а не замовник, має вирішувати, яку встановити зарплату робітникові чи конструкторові, щоб досягти поставленої державним замовником мети. А замовник мусить подбати про гарантоване завантаження підприємства роботою не на рік чи два, а на п’ять, як передбачено державною Програмою розвитку озброєння та військової техніки, шляхом укладання відповідних довгострокових контрактів за показниками програми. Тоді не треба буде збільшувати рентабельність, бо компенсувати підприємству його реальні витрати буде державний замовник. А підприємство буде заробляти на обсягах та експортних поставках, збільшуючи при цьому валютні надходження до бюджету. В результаті, ми знизимо рівень трудової міграції, збережемо дефіцитні робітничі кадри та забезпечимо системне, без провалів, хоча б малосерійне виробництво.
— Ігорю Васильовичу, на мою думку, розв’язання цієї проблеми потребує не лише доброї волі держзамовника, а й системного перегляду концептуальних підходів до фінансування державних програм від парламенту, уряду та зокрема Міністерства фінансів. Чи не так?
— Так. Обсяги фінансування Програми розвитку озброєння та військової техніки фіксують і за роками, і загалом на момент її затвердження. У подальшому ці обсяги залишаються незмінними попри зміну курсу валют, споживчих цін і заробітних плат. Щоб їх відкоригувати, державному замовникові, без перебільшення, потрібно здійснити героїчний вчинок, бо Міністерство фінансів, як 300 спартанців, стоїть на захисті прийнятих кілька років тому показників. Тож відбувається недофінансування програм і недоотримання замовниками продукції, на тлі якого всі дискусії виробника і держзамовника щодо питань ціноутворення втрачають сенс.
Ще одна дуже важлива складова, яка опосередковано впливає на ціноутворення, — питання фінансування підготовки виробництва на приватних підприємствах. Закон України «Про державне оборонне замовлення» передбачає, що його виконавці, незалежно від форми власності, мають однакові права зокрема й під час отримання державних коштів (серед іншого на підготовку виробництва). Але гроші на це отримують лише державні підприємства. Приватні підготовку виробництва здійснюють за власний рахунок. Це мільйони гривень, які треба витягти з обороту, що врешті-решт позначається на собівартості продукції. Іншими словами, закон у цьому питанні має суто декларативний характер, тому що нормативно-правові акти уряду, покликані створити інструменти реалізації положень закону, або не відповідають його нормам, або їх зовсім немає. І таке становище, на превеликий жаль, не змінюється роками.
Ще один важливий чинник, що стримує можливості приватних підприємств у здешевленні продукції для внутрішнього споживача за рахунок збільшення експорту, — положення, які не передбачені законодавством держави, але дивним чином з’явилися у підзаконних актах уряду. Відповідно до статті 6 Закону «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання», реалізацію державної політики в галузі експортного контролю забезпечують відповідний центральний орган виконавчої влади, а також інші центральні органи виконавчої влади, уповноважені згідно із законодавством здійснювати заходи в цій галузі.
Як видно з пункту 6 Положення про порядок надання повноважень на право здійснення експорту, імпорту товарів військового призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 8 червня 1998 року №838, для отримання відповідних повноважень суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності надсилає до Держекспортконтролю звернення, до якого мусить додати висновки Мінекономрозвитку та Міноборони з цього питання.
Держекспортконтроль — центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів через міністра економічного розвитку і торгівлі. Тобто в цьому разі відбувається просте дублювання надання висновків.
Серед основних завдань Міноборони немає повноваження щодо формування і реалізації державної політики у сфері експортного контролю, а відповідно і надання висновків із цього питання. Однак попри ці об’єктивні факти, положення підзаконних актів уряду вимагають від суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності отримання додаткових, не передбачених законом висновків, чим закладено певні корупційні ризики.
Відповідно до положень статті 11 Закону «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання», експертами не можна призначати представників організацій, зацікавлених у висновках експертизи. Положенням передбачено залучення до такої експертизи на різних її стадіях державного концерну «Укроборонпром» та державної компанії «Укрспецекспорт». Саме ці компанії зацікавлені у висновках експертизи як суб’єкти господарювання та здійснення міжнародних передач товарів. Однак, на моє переконання, вони не дуже зацікавлені у виході на ринок конкурентів, якими можуть стати приватні підприємства.
Ще один аспект правовідносин державного експортного контролю. Положення підзаконних нормативно-правових актів уряду із цього питання встановлюють перелік документів, які має підготувати суб’єкт господарювання для отримання повноваження чи дозволу. Однак ці самі акти передбачають і отримання додаткових конкретно не визначених матеріалів та інформації. Така суперечність однозначно призводить до потенційного конфлікту інтересів, що може впливати на об’єктивність чи неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи не вчинення дій під час виконання повноважень.
Наведені невідповідності дають змогу дійти висновку про доцільність і необхідність внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів задля забезпечення однакових прав підприємств різних форм власності, прозорої конкуренції, впровадження основних положень принципу «єдиного вікна».
З огляду на це фахівці корпорації напрацювали відповідні проекти рішень уряду, які через Федерацію роботодавців України подали до Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Завдяки плідній співпраці з фахівцями департаменту стратегічного розвитку сектору оборони і безпеки Мінекономрозвитку, який очолює Андрій Іванчук, і конструктивній позиції заступника міністра економічного розвитку і торгівлі Юрія Бровченка, проект рішення уряду стосовно внесення змін у чинні нормативні документи буде розглянуто за засіданні Кабінету Міністрів найближчим часом.
І тут уже можна перейти до питання управління оборонно-промисловим комплексом держави, точніше, до низької ефективності цього управління у зв’язку з браком координації зусиль державного та приватного секторів оборонної промисловості задля досягнення єдиної мети — отримання Збройними силами та іншими силовими структурами України достатньої кількості новітніх та модернізованих максимально уніфікованих і надійних зразків озброєння та військової техніки.
— Пане Ігорю, ви часто виступаєте в пресі й щоразу наголошуєте на необхідності кардинального перегляду системи управління оборонно-промисловим комплексом. Нині це питання набуває особливої гостроти.
— Думаю, що гостроти воно набуло вже давно, а з початком збройної агресії Російської Федерації проти нашої держави ще більше загострилося. Саме 2014 року відбулися парламентські слухання «Обороноздатність України у XXI столітті: виклики, загрози та шляхи їх подолання». Відповідною постановою Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань» Кабінету Міністрів було запропоновано здійснити певні організаційні заходи, а саме: утворити державне агентство оборонної промисловості як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого буде спрямовано на забезпечення розвитку оборонного сектору економіки, забезпечення Збройних сил та інших військових формувань сучасним озброєнням і військовою технікою, створення та організацію виробництва наукоємної конкурентоспроможної продукції цивільного призначення, адаптацію національного законодавства з питань оборонної промисловості та військово-промислової політики до законодавства Європейського Союзу; розробити та впровадити дієвий механізм підтримання та стимулювання, зокрема фінансового, експорту продукції військового призначення та подвійного використання вітчизняного виробництва; розробити і впровадити у практику економічні механізми стимулювання інноваційної діяльності в оборонній промисловості; створити умови для нарощування оборонного потенціалу держави через налагодження ефективного державно-приватного партнерства.
Через чотири роки війни ці рекомендації частково знайшли відображення у підписаному Президентом у червні цього року Законі України «Про національну безпеку», де передбачено існування центрального органу виконавчої влади, що забезпечуватиме формування та реалізацію державної військово-промислової політики. Цей орган повинен визначати пріоритетні напрями розвитку ОПК, забезпечувати нормативне праворегулювання у цій сфері, аналізувати стан і тенденції розвитку ОПК, розробляти та організовувати виконання державних програм розвитку ОПК.
Проте очікування оперативної практичної реалізації положень цього закону (маю на увазі вихід в світ пакета підзаконних актів уряду, розформування і формування деяких структур управління, а найголовніше — пошук досвідчених, фахових та державницьки орієнтованих і мотивованих управлінців у галузі ОПК) не дуже оптимістичне.
А поки що на п’ятому році війни функціонує ДК «Укроборонпром» — суб’єкт господарювання з особливим статусом, що дістався нам у спадок від команди президента-втікача Віктора Януковича, на аудит та чергове реформування якого планують витратити понад 100 мільйонів гривень платників податків. І це попри те, що Укроборонпром керує навіть не всіма, а лише частиною державних оборонних підприємств, частка яких у державному оборонному замовлені становить трохи більш як 40%. А майже 200 приватних підприємств самостійно торують собі шлях на внутрішньому ринку озброєнь і намагаються, долаючи численні адміністративні бар’єри, вийти на зовнішні ринки. І на все це поглядає Міністерство економічного розвитку і торгівлі, яке є уповноваженим органом з питань координації діяльності з реалізації державного оборонного замовлення, і на яке, мабуть, покладуть і функції з формування та реалізації військово-промислової політики. Якими силами будуть виконувати ці функції — велике питання.
При цьому держзамовники, як і раніше, відзначають недостатні обсяги серійного виробництва нових та модернізованих зразків ОВТ, зриви виконання державного оборонного замовлення, що пов’язано зі старінням виробничих фондів та неефективним їх використанням за критерієм фондовіддачі. І це насамперед на державних підприємствах.
На початок 1990-х років цей показник на українських оборонних підприємствах (залежно від їх галузевої належності) становив 1,45—1,85. Тобто вартість щорічного випуску продукції приблизно у 1,5—2 рази перевищувала середньорічну вартість задіяних основних засобів виробництва. Нині цей показник перебуває в межах 0,40—0,65. Тобто за рік виробляють кількість продукції, вартість якої становить приблизно половину вартості наявних засобів виробництва. Щоб підвищити показник фондовіддачі у вітчизняному ОПК хоч до рівня початку 1990-х, необхідно або збільшити обсяги випуску продукції оборонного призначення, або вивести з експлуатації певну кількість застарілих основних засобів виробництва. Усе це впливає на зростання вартості продукції за рахунок збільшення адміністративних витрат, непідготовленого виробництва, незавершеного процесу імпортозаміщення складових і комплектувальних виробів, тривалість пошуку елементів іноземного виробництва для новітнього і модернізованого ОВТ.
Вирішувати ці питання і має центральний орган виконавчої влади, існування якого задекларовано в законі. Кожен день його відсутності — це недоотримані нашими воїнами такі необхідні новітні зразки озброєння і військової техніки. Тому коли у корифеїв державного управління з’являються ідеї створення нових міністерств із досить чудернацькими назвами і такими самими функціями, є сенс замислитися, чому в усіх воюючих країнах є міністерство оборонної промисловості (річ не в назві, а в сутності), а в Україні нема.
Олександр КРЮЧКОВ,
«Урядовий кур’єр»