СІЛЬСЬКА ГЛИБИНКА
Тут шанують пісні хору імені Григорія Верьовки і описують дійсність віршами Тараса Шевченка
"Срібний ранок, срібний шлях, срібне небо, срібний птах..." - це з категорії "що бачу, те й співаю", тим більше, що весняні слайди за вікном автобуса - такі пастельні й ліричні. На злегка римовані срібні мотиви потягнуло ще й тому, що погожого ранку їду з Чернігова до райцентру Срібне, а звідти - до села Поетин.
Закінчилися піщані й глинисті грунти зі звичним для ока кожного поліщука березово-сосновим пейзажем, тепер білокорі красуні водили таночки з листяними породами дерев, подекуди тягнулися до наскирдованих вітром на небесному лані хмар високі гнучкі тополі. Це вже землі південних районів, з їх найбільшим аграрним багатством - чорноземами.
Спочатку був хутір Паєтин...
У Срібному зустрів голова Подільської сільської ради Іван Желіба. Роззираюся навколо: схоже, із благородним металом тут пов'язаний лише топонім. Та й то у переносному значенні - назву населеному пункту, скоріш за все, дала місцева річка Срібнянка. Ще в 1174 році в Іпатіївському літописі згадується "городок Серебряний". Тут князь Ігор Святославович, за свідченням історичних джерел, наздогнав половців, розбив їх і відібрав награбоване.
Беремо курс на Поетин. Майнула стрілою рівна простора асфальтівка. Ось і село. Зупинилися біля перших хат. Назустріч котив велосипеда високий чоловік.
- Знайомтеся, Анатолій Мостовий, соціальний працівник, - потиснув йому руку сільський голова. - Дивіться, он уже всі сільчани автівку побачили, зараз зійдуться. І справді, через хвилину-другу підійшла Лідія Кірюшко.
- І про що тут у нас писати? - здивувалася. - Про історію села? То ходімте до бабусі, вона розкаже...
- Не село, а хутір, - поправила 88-річна Марія Григорівна Паєта. До гурту приєдналася її ровесниця і сусідка Марія Василівна Паєта. Щоб не плутатись, усі їх величають по батькові. Почекали, доки прийде на "сільський схід" Ганна Губар - оце і всі мешканці, за винятком дідуся й бабусі, яких діти забрали на зиму до себе. Кажуть, якщо сусіда привезуть навесні, то тільки "на гульки". А сусідка вже за тиждень-другий повернеться, город садитиме.
- Поети тут ні до чого, - припечатала Марія Григорівна. -То неправильна назва, хоч уже й прижилася. Старі люди в селі розповідали, що землі ці місцевий пан колись давно подарував своєму доброму слузі на ім'я Паєта. Тож хутір так і звався - Паєтин. І прізвище це було тут дуже поширене. А потім назву перекрутили в Поетин, а дехто й прізвища на цей манер змінив.
- Еге ж, мій брат двоюрідний тепер пишеться Поета, -додала Лідія Захарівна.
- Ну от, - засмучуюся. - А я думала, про поезію поговоримо...
"Затихло все..."
- Шевченко - ото ловкий був поет! Наш, народний. Пом'янули оце його недавно, - гомонять жінки. - У Григорівни є телевізор - дивилися, згадували.
- У селянських хатах наших батьків "Кобзар" поруч з Біблією лежав, у школі по ньому грамоті вчилися. Тепер такого старого видання й не знайдеш ніде. А потім, після колективізації, надрукували з порізаними текстами, Бога скрізь викидали...
- Я напам'ять багато знала - і "Наймичку", і "Катерину", і "Тополю"... Тепер уже і час не той, і я не та, і село не те...
- "Затихло все..." - процитував сільський голова.
- Що й говорити, у повоєнні роки тут було більше сотні працівників, у кожній сім'ї по троє дітей зростало, -переходить на життєву прозу Василівна. - А добра все одно не було.
- У колгоспі змалку за "палички" робили, - додає Григорівна. - Тоді жили ми - ні паспорта, ні довідки. Які діти підростали, ніхто їх із села не випускав. Землю орали биками й кіньми. У жнива косили, у копи складали, а тоді у скирти, після того вже підганяли молотарку. Тільки яка дівчина сім класів закінчила - в ланку або на ферму. Вийдеш з підводою - і до смерку. На полі й пісок, і остюки. Увечері обполоснулися - і на вулицю гулять. Тоді ловко було, пісні гарні. А тепер - теревені. Включу телевізор і лаюся: попереводили наші пісні.
- А які вони були - ваші? - запитую.
- Хор Григорія Верьовки слухайте - ото наше! "Туман яром, туман долиною", "І шумить, і гуде - дрібний дощик іде", "Ой діброво зелена"... Тоді дівчата виходили на сцену так вбрані, що добре дивитися було. Та й у селі на вулицю чепурно одягалися - у сорочку вишиту, красиву юпку, корсетку, крайкою підперезані, хоч ми самі і ткали, й шили. Грошей не було, щоб купляти фабричне. Висіла бомажка - табель. Сьогодні ти заробив один трудодень, учора - 80 сотих, а завтра - півтора. А на початку року, у січні, отчот. Біжимо: скільки ж ми заробили, що нам дадуть? По 300 грамів пшениці і 100 грамів проса на трудодень. Гроші як не 9, то 11 копійок. Назавтра біжимо всі до контори. А там агент сидить збоку від касира, податки забрав - зарплати не лишилося. Розписалася у відомості й пішла.
За туманом нічого не видно?
У рамці на стіні - велика фотографія ланки буряківниць. Бадьорі молодиці, запнуті біленькими хустками, скептично дивляться в об'єктив. За їх спинами - добротні, доглянуті обійстя, на яких доживають віку старенькі батьки і проворно допомагають по господарству підростаючі діти. Навколо -мальовнича природа, на вигоні - ставок. Хоч праця й виснажлива, та ще є сила в руках і ноги ще бігають, а як затягнуть пісню - роздольну, як і безкраїй буряковий лан -здається, всі біди і жалі відступають кудись за обрій.
- Раніше викохували землю, не знайшли б і шматочка неораного - ніде й бур'янини поросяті вирвати було. Зате тепер...
Тепер ось, коли власних слів не вистачає, впору Шевченка згадувати:
"... Повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати повалялись
Стави бур'яном поросли..."
- Влітку височів бур'ян на вулиці - з того краю до цього не видно було. Приїхали покосити, та невдало якось, не допомогло. А суша стояла - ніде ні краплини води. Нема вже ставка. Та й на вигоні нікого пасти, - перемовляються бабусі.
Вони шкодують, що тепер і курки не втримаєш - лисиці, куниці, яструб... Єдина втіха - хоч хазяїн є. Один на п'ять дворів, зате ловкий. Води наносить, дров нарубає, двері полагодить, ліки чи яке інше замовлення із Подолу - центральної садиби - привезе.
- Я вже три роки тут соціальним працівником, - каже Анатолій Миколайович. - Попервах дико було: село є, хати стоять, а пустка. Тягаєш воду з колодязя - і за півдня жодна людина вулицею не майне. Влітку велосипедом добираюся, взимку - на лижах. Від Подолу сюди навпрошки близько трьох кілометрів.
- Ми на нього надіємося, як на Бога, - схвально кивають бабусі.
Коли літа - з ярмарку
- Пустка - то хоч аферисти не ходять, - зауважує сільський голова.
- Якби ж то! - не погоджується Лідія Захарівна. - У мене ж 2 роки тому 900 гривень винесли. Прийшла чемна така жіночка, про життя стала розпитувати. Ми на вулиці стояли, а хатні двері були відчинені. Доки я бідами своїми ділилася -чоловік тієї "жалібниці" обійшов "тилами", заскочив досередини і похазяйнував. Я аж на завтра кинулася, що грошей немає: порося зібралася купувати. Тоді не тільки мене обібрали - у Дігтярах 5 тисяч гривень винесли, в Гурбинцях ...
Жебонять жіночі голоси, тихо й спокійно пливе розповідь про життя-буття невеликого населеного пункту, який, здається, й сам нині не відає: хутір він чи село? Бабусі не скаржаться на одноманітність своїх буднів, але й не прикрашають їх. Переймаються насущними справами: дров треба купити, балони з газом, городи зорати. Раз у тиждень сюди завертає "лавка" з товарами й продуктами. Листоноша носить газети. На вихідні приїздять діти й онуки. Погостюють, та не затримуються. Чия вина, що їх обрії - далеко за межами дідівських обійсть?
Ось так живуть останні берегині Поетина - на перший погляд ніби й без поезії. Але вона пробивається крізь будні, як весняна трава крізь пожухле торішнє зілля. Щемкими спогадами, влучним словом, пісенним рядком, Кобзаревим словом і болем, ще й сьогодні не загоєним. Жінки не замислюються про те, що турбота одна про одну, тривога про майбутнє села, про чорноземи - багаті й родючі, вирощування бур'янів на яких - великий гріх, а ще - філософський погляд на життя, яке є саме таким як є, а іншим йому вже не бути, - це поезія найвищої проби, поезія душі. Та, що без ямбів і хореїв, але з селянською мудрістю і ярими мозолями.
ДOВІДКA "УК"
Село Поетин (раніше - хутір Хижняківщина) належить до Срібнянського району Чернігівської області. Розташоване на лівому березі річки Лисогор, за 5 км від райцентру. Орган місцевого самоврядування - Подільська сільська рада. Вперше хутір згадується у 1781 році.