ТУРБОТА
Коли злоті — не головне
Охайний двоповерховий будиночок, пофарбований у зелений колір, виростає перед очима, поволі виокремлюючись на тлі величних дубів та кленів. Милуюся лаконічними формами будівлі, намагаючись уявити, хто може тут жити: очевидно, якась небідна родина — он який гарний дім, напевно, дуже дорогий. Але ні, не може тут жити українська родина, та ще й небідна: тут же немає паркану два метри заввишки!
У такій майстерні інваліди створюють вироби з глини. Фото автора
Розділяй і виховуй
Означена невідповідність повертає мене у реальність: усе правильно, ми ж у Польщі, у Підкарпатському воєводстві. А тут не прийнято ховатися від людей, відгороджуючи «хату скраю» височезними глухими плитами. Тут у моді охайні, пещені квіткові клумби перед будинками: складається враження, що проходить щорічний національний конкурс на найкрасивішу клумбу. А хто ж оцінить ландшафтний талант господині, якщо його заховати за парканом?
Заходимо всередину будинку і відразу прямуємо до спеціально обладнаної кухні, де молода дівчина-куховарка готує вечерю для домочадців. Тут же вперше бачу мешканців: двоє хлопчаків, які виконують «наряд на кухні», з цікавістю дивляться на незваних гостей. У цьому двоповерховому дитячому будинку виховують лише 14 сиріт різного віку. Об’єднує їх статева належність: конкретно у цьому сиротинці дівчаток немає. Таких дитячих будинків у Фонду допомоги молоді імені Іоанна Павла II «Зростання» (Wzrastanie) багато. Але виховання хлопчаків окремо від дівчаток — це радше експеримент: в іншому дитячому будинку, розташованому в селищі Лопушка Мала, дітей виховують разом.
Хлопчаки під нашими пильними поглядами ніяковіють і щодуху мчать на другий поверх, щоб сховатися у своїх кімнатах. Та їм не щастить: саме туди несуть ноги і журналістів, які завдяки львівським колегам та прес-туру «Від експорту товарів — до експорту ідей. Особливості українсько-польського бізнесу» отримали змогу ознайомитися із соціальними програмами західних сусідів. У кімнатах — характерний для хлопчиків легкий безлад. На розібраному ліжку — одинока шкарпетка, на охайно пофарбованих стінах — постери із зображенням баскетбольних команд та відомих кіногероїв, на столі — магнітофон та зошити, на полицях — книжки та виготовлені власноруч сувеніри, виставлені у порядку, відомому тільки мешканцям. І атмосфера домашнього затишку, яка аж ніяк не відповідає моїм уявленням про дитячий будинок. Так само, як і погляди дітей — не зацьковані, сповнені самотності та страху, як часто буває у безбатченків. А живі, виблискують цікавістю й радістю від зустрічі з хай якими не є, але іноземцями. Дивлячись на дітей, відразу відчуваєш, що вони задоволені, наскільки взагалі можуть бути задоволені діти, змушені жити у сиротинці.
Така сама домашня затишна атмосфера панує й у дитячому будинку в Лопушці Малій, хоч там дитбудинок набагато більший (тут 30 дітей). Напевно, причина — у запровадженій програмі експериментального виховання. Вихователі не просто приходять сюди на роботу, вони живуть разом із дітьми принаймні 20 днів щомісяця. Допомагають готувати уроки, читають книжки, дивляться фільми, грають в ігри. Директор дитбудинку Маріола Подолець вважає, що саме завдяки такій постійній турботі й ефекту присутності їхні вихованці виростають справжніми людьми. Вона щиро пишається своїми досягненнями: ось нещодавно одна випускниця вступила до університету, інша — до коледжу. Вони вже цілком самостійні, але постійно підтримують зв’язок із дитячим будинком. І це не дивно. Адже тут залишилась їхня єдина рідня.
Шедеври від руки
Помилувавшись краєвидами, які відкриваються з вікон сиротинця, вирушаємо ще до одного експериментального закладу соціального виховання — Майстерні трудотерапії, розташованої у Пшеворську. Сюди щоранку доправляють 45 інвалідів із психічними та фізичними розладами, а ввечері розвозять їх по домівках. Протягом дня вони під пильним наглядом вихователів майструють вироби з глини (тут є навіть власна піч для випалювання) та дерева, малюють і укладають картини з підручних матеріалів, розписують склянки та банки, шиють і вишивають. Такі заняття допомагають їм у розвитку дрібної моторики, поліпшують увагу, навчають зосереджуватися та концентруватися. Не кажучи вже про гордість, яку вони, звиклі до своєї безпомічності та неповноцінності, відчувають, дивлячись на власноруч виготовлені вироби. Саме тому їхні роботи постійно експонують на стінах і стендах майстерні. Завдяки таким заняттям багато інвалідів змогли адаптуватися до нормального життя і влаштуватися хай не на високооплачувану, але постійну роботу. І пані Софія — керівник майстерні — про вихованців розповідає із цілком заслуженою гордістю. Додаючи, що робочі студії допомагають не лише інвалідам, а їхнім близьким: вони можуть спокійно займатися своїми справами, знаючи, що їхні неповносправні родичі під надійним наглядом.
Дитячі будинки та майстерні трудотерапії — далеко не повний перелік соціальних закладів, відкритих завдяки зусиллям Фонду допомоги молоді імені Іоанна Павла II «Зростання» та його голови Яна Бурого. Під патронатом фонду — притулки для бездомних чоловіків та жінок, хоспіси, дитячі садочки, клуби для молоді. Невдовзі відкриється будинок для самотніх жінок похилого віку. Після реставрації та ремонту в експлуатацію здадуть житловий будинок на 15 квартир: туди поселять випускників-сиріт.
Зараз у фонду понад дві тисячі підопічних. Допомога їм стала можлива завдяки старанням Яна Бурого, який очолює фонд із 1991 року, двох сотень постійних працівників та стільки ж волонтерів, які безкоштовно день у день допомагають знедоленим та інвалідам, намагаючись полегшити їхнє життя.
Прозорий грош
Звісно, на самому ентузіазмі таку вкрай потрібну і благородну справу не зробиш. Фінансують фонд відразу кілька джерел: Євросоюз (приблизно 85% загального обсягу надходжень, за 20 років виділив майже 70 млн гривень), місцеві бюджети (приблизно 1%) та польський уряд (майже 10%). Чому місцеві бюджети, якщо соціальні програми фонду реалізуються тільки в Підкарпатському воєводстві? Дуже просто: якщо в один із дитячих будинків фонду потрапила дитина з іншого воєводства, то саме його бюджет сплачує її утримання. На кожну дитину щомісяця виділяється сума, еквівалентна 7,5 тис. грн. У цифрах це не набагато більше, ніж в Україні: приблизно 5,5 тис. грн щомісяця. Але фонд щокварталу звітує перед місцевою владою та парламентом за кожен витрачений злотий, а сам пан Ян тривалий час працював у Вищій контрольній палаті (польський аналог нашого Контрольно-ревізійного управління). Тож немає жодних сумнівів, що кожна копійка, чи то пак грош, піде саме на утримання сироти, чого про Україну, на жаль, сказати аж ніяк не можна.
З інвалідами, які працюють у майстернях, ситуація інша: їхні заняття фінансуються частково за рахунок державного фонду реабілітації інвалідів, частково — за кошти родичів. До того ж вироби підопічних продаються на благодійних аукціонах, і щомісяця кожен інвалід отримує своєрідну «зарплату» за свою роботу: приблизно 450 гривень на місяць — на кишенькові витрати. Тут же їх навчають правильно розпоряджатися грошима: консультують, на що їх краще витратити, допомагають планувати бюджет. Одержують кишенькові гроші і сироти — приблизно 90 гривень на місяць. А за видатні заслуги обдаровані діти отримують додаткові премії, які можуть витратити як завгодно. Щоправда, проконсультуватися з вихователем ніхто з них не забуває. Утримання в хоспісах відбувається за рахунок місцевих бюджетів та власних коштів (пенсій) хворих.
Місцеві підприємці допомагають фонду не тільки податками та виплатами. Хтось жертвує меблі й техніку, хтось — матеріали та одяг. Доки ми стояли, розглядаючи зелений будиночок і дітей, які прилипли до вікон з протилежного боку, під’їхав місцевий житель. Він привіз продукти з власного поля, як робить щомісяця. Адже допомоги не буває забагато. Як не буває чужих дітей та людей, яким у цьому світі нема на кого покластися.