Лауреат Національної премії
України ім. Т. Шевченка
Василь Захарченко
6 січня країна відзначатиме 73-річчя від дня народження Василя Стуса. Відомо, що життя славного сина України трагічно обірвалося в карцері радянського концтабору 25 років тому. У Черкасах живе письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Василь Захарченко, який не просто знав, а й спілкувався з Василем Стусом до арешту. З ним зустрівся кореспондент "Урядового кур'єра".
- Василю Івановичу, розкажіть, як ви познайомилися з Василем Стусом? Що вам найбільше запам'яталося під час спілкування з ним?
- У 60-ті роки ХХ століття я працював журналістом у Донецьку. Пробував писати свої перші оповідання. Восени 1962 року Донецьке обласне відділення радянських письменників України створило клуб молодого літератора "Обрій". Серед початківців, що з'їжджалися на заняття клубу з усієї області, вже з першого засідання звернув на себе увагу пристрасними й змістовними виступами, сміливими нестандартними думками, ерудицією, талановитими віршами високий чорнявий юнак із коротким і вибуховим прізвищем Стус.
Він мав чіткий медальний профіль Данте, глибокий погляд чорних очей, які тебе, здавалося, проймали наскрізь, коли з ним розмовляв. Мій колега по газеті захоплено сказав, дивлячись на Стуса: "Цей піде далеко, зробить багато". І ще, що я помітив, - Василь Стус спілкувався в російськомовному місті тільки українською мовою. А коли його здивовано перепитували: "Ви із Западной?", він саркастично відповідав: "Я з вулиці Артема", називаючи центральну вулицю Донецька.
Ближче з Василем я познайомився вже в травні 1963 року, коли нас трьох од Донеччини - Стуса, поета-початківця Володимира Міщенка і мене - Спілка письменників запросила на тритижневий творчий семінар молодих літераторів в Одесу. Тут Василя помітили прихильні до шістдесятників критики Віктор Іванисенко, Володимир П'янов, поет-шістдесятник Микола Вінграновський. Помітили й полюбили, як брата. Треба сказати, шістдесятництво - це було щось святе, і самі шістдесятники сприймалися тоді в білих шатах, жили на світлій моралі, в любові, як брати і сестри, бо "жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівань", як писав Василь Стус. У них, за Іваном Дзюбою, було "почуття моральної обраності українця-націонала".
Що ще найбільше запам'яталося? Голос Стуса. Як він читає вірші нам, його донецьким друзям, приїхавши з Києва до батьків на провідини. Теплий, м'який баритон, скоріше лірично-високий, з низькими, мужніми модуляціями. Це навіть не читання вірша, а роздум мудрої, доброї людини. Ні грама самозвеличення, штучності.
А от ми перед якимись зборами в Спілці письменників. У коридорі ми натрапляємо на маститого критика-консерватора, публічного ненависника шістдесятників. Цими днями він в оглядовій статті розкритикував статтю Василя "Най будемо щирі", надруковану в журналі "Дніпро", приписавши Стусові не його, а чиїсь рядки чужого тексту, і пройшовся по них голоблею. Стус у присутності інших письменників голосно, на весь коридор виповів йому за це і назвав його безчесною людиною. Він при цьому надзвичайно хвилювався. Такий він був. З одного боку наступальна, навальна, жорстка безкомпромісність у принциповому, де відступити означало б зрадити, а з другого - я не зустрічав більше у житті такої доброї, такої ніжної, сердечної, співчутливої, турботливої людини, якою він був. Не любив людей половинчастих, конформістів.
Вразило, як він зізнався мені в тому, що дуже хвилювався, коли в переповненому залі кінотеатру "Україна" на перегляді фільму "Тіні забутих предків" зразу після сеансу вигукнув, стоячи на виході: "Хто проти політичних репресій КДБ української молоді, встаньте!". "Я кричав, - казав він, усміхаючись, від чого гострий вираз його чорних очей злагіднів, пом'якшав, - не пам'ятаючи себе, прямо лементував, ледь розуміючи, що я викрикую. Багато встало, бо закінчився сеанс, а чимало вклякло на місцях, приросло до стільців".
Але в КДБ почули його добре й розібрали кожне словечко, і на другий день він уже вилетів з аспірантури, з другого року праці над кандидатською дисертацією, і його ніде не брали на найчорнішу роботу місяцями, лишаючи його сім'ю без копійки на прожиття.
А ще був я свідком, як писав Стус своє грунтовне дослідження творчості Павла Тичини "Феномен доби", обіклавшись усіма книжками поета, статтями, монографіями про його творчість. Василь говорив, що писати йому боляче, але відчував обов'язок сказати про трагедію великого поета світові. Стус безпощадний в оцінках генія, але оплакує його, він Тичиною розвінчує ненависну добу російського комунізму. Стус співчуває генію. Василеві болить утрата українського таланта, бо це утрата культури, духовності України. Інші теж пишуть про ту саму трагедію, але холодно, бездушно.
- Як вплинула особистість Стуса на ваше життя і творчість?
- Якнайпозитивніше. Кожна зустріч із цією людиною, наші довгі розмови на різні теми були для мене святом і великою школою. Бачачи, як він працює, як багато читає, вивчає творчість класиків світової літератури, я зрозумів, що письменницька робота - це не аматорство, а наполеглива систематична праця. А його геніальна поезія говорила мені, що Слово - це вогонь, слово - боєць, слово - сейсмограф болю душі від несправедливості, слово - спаситель України. У Стуса я навчився активного патріотизму, без порожніх балачок про любов до України.
- Що з творів поета найбільш пам'ятне, найбільш значиме особисто для вас?
- Щось окремо виділити навряд чи й можна. Його поезія від початку творчого шляху і до останніх днів - рівна, геніально рівна, хоча, звичайно, з кожним періодом його життя росла вглиб емоцією, думкою. Вона метафорична, інтелектуальна, часто афористична, кличнодзвінна. Візьмімо хоча б таке: "Над Прип'яттю світання, і син біжить, як з горла кров біжить". Геніальна метафора. Стус - це ще й вражаюче, якесь невичерпно бездонне синонімічне мислення: "Напростувалася їм путь - спадна, укотиста, узвізна...". Ця синоніміка в його поезії розширює і поглиблює нашу мову до безмеж: "Ти тінь, ти притінь, смерк і довгий гуд...". Поезія Стуса вся інтимна, хоч би яких громадянських тем торкалася, до цієї поезії якось не підходить слово "написана". Вона вистогнана, викричана, не випадково Стус сказав у одному вірші: "Як страшно життя пише мною".
Хотілося б зупинитися ще на одній особливості доробку Стуса. Він нею присутній у трудному нашому сьогоденні. Як свідчить Михайлина Коцюбинська в книзі "Мої обрії", в одному з останніх листів до неї з ув'язнення Стус писав: "Не відчувай моєї неприсутності". Є у Василя гіркі рядки, які висвітлюють не тільки минулі радянські часи, а й перегукуються з нашим не завжди радісним, обкраденим сьогоденням:
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І, Господом забуті,
вітчизни просимо, як подання.
Ми все обираємо собі владу, як попало, кого попало в неї допускаємо, часто чужодухих Україні, а потім просимо, канючимо у такої влади "вітчизни як подання". Або ось такий вірш:
"А де, скажіть, живе живло,
аби будило, жити звало,
аби на камінь камінь клало,
аби будівлею росло?
Невже ми - тільки переляк,
і скаржний погляд, і мовчання,
глибоке, як колодязь. Дляння
благих чинінь. Де ж поставання
на нещадимо рідний шлях?
Хто в жили крові нам заллє,
щоб виточивши сукровицю,
нам наказав: лови жар-птицю,
піймаєш - будеш муж, мале". ("Ми робим смерть. Лякливі тіні...").
Вірш - про виховання майбутнього народу в школі, в інституті, власне про освіту, якій владоможці не приділяли всі 19 років майже ніякої уваги. У нас навіть немає такого елементарного для іноземних держав поняття, як національно-патріотичне виховання.
Однак хочеться окремо виділити з усього геніального зібрання поезії Василя Стуса вірші, присвячені Іванові Світличному "Не можу я без посмішки Івана..." і пам'яті Алли Горської "Ярій, душе, ярій, а не ридай..." та "Заходить чорне сонце дня...". Ці речі палахкотять такою братерською любов'ю, отією святою, що була колись між шістдесятниками, збратаними святою думою-молитвою за Україну. Є там такі страшні покаянні рядки, звернені до пам'яті Алли Горської:
"Не вистояли ми, / Малі для власного розп'яття".
Ці рядки - застереження нам, сьогоднішнім. Не доведи, Господи, не вистояти! Бережімо Україну!
ДОСЬЄ "УК"
Василь ЗАХАРЧЕНКО. Народився 1936 року в с. Гутирівка на Полтавщині, письменник і журналіст, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Юрія Яновського, імені Андрія Головка, премії Олекси Гірника. Живе й працює в Черкасах.
ПУБЛІКУЄТЬСЯ ВПЕРШЕ
У "Зажинку" ще й листи
До 73-річчя від дня народження поета Василя Симоненка вийшло друком видання його творів під назвою "Зажинок". Книга містить не тільки хрестоматійні твори, а й низку таких, що публікуються вперше. Крім поезій і оповідань, рецензій, щоденникових записів, вона об'єднує добірку листів до українських письменників, бібліографічні матеріали.
Оригінальна й заключна частина, слово про поета та віршові посмертні присвяти видатних українських письменників Олеся Гончара, Бориса Олійника, Івана Кошелівця, спогади матері Ганни Федорівни, сина Олеся, друзів і колег, ксерокопії творів, написаних рукою поета. Доповнює видання диск із записом живого голосу поета, пісень на слова Василя Андрійовича у виконанні незабутніх Раїси Кириченко і Ольги Павловської, Черкаського академічного народного хору.
Електронна частина збагачена альбомом світлин, деякі з яких не публікувалися, а також телефільмами про місця, пов'язані з його життям та діяльністю, про відкриття пам'ятників - надмогильного в 1967 році, і пам'ятника у сквері його імені в 2010 році.