На відміну від попередніх років, нині соціологи констатують зростання кількості прихильників такої перспективи. Вже у червні цього року вперше з часу проголошення незалежності України кількість прихильників приєднання до Північноатлантичного альянсу перевищила кількість його супротивників. Згідно з опитуванням, проведеним Центром Разумкова, 41% українців на гіпотетичному референдумі підтримали б вступ до НАТО, 40% проголосували б проти нього. Для порівняння: у жовтні 2006 року, коли Президент Ющенко розраховував на отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, проти майбутнього вступу виступали 54,1% населення, підтримували його лише 17,2%.
Озираючись назад
Саме за часів президентства Віктора Ющенка українська дипломатія досягла найбільшого прогресу в зближенні нашої держави з Північноатлантичним альянсом. У квітні 2005 між Україною та НАТО було започатковано процедуру Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ. Цю процедуру затвердив Мадридський саміт НАТО 1997 року, вона стала першим етапом зближення альянсу із країнами, що висловили бажання до нього приєднатися.
Наступним кроком Україна планувала отримати План дій щодо членства в НАТО. Оптимісти в Секретаріаті Президента навіть сподівалися, що Україна отримає цей план на Ризькому саміті 2006-го. Однак за результатами тогочасних березневих парламентських виборів створилася нова парламентська коаліція, більшість членів якої були супротивниками стрімкого зближення нашої країни з альянсом. Як наслідок, у вересні 2006 року прем’єр-міністр Віктор Янукович під час візиту в штаб-квартиру НАТО у Брюсселі заявив, що отримання Україною ПДЧ не на часі. Він запропонував продовжити співпрацю у рамках Інтенсифікованого діалогу, відклавши отримання ПДЧ на невизначений термін. Янукович тоді відверто визнав, що причина відмови України від Плану дій щодо членства в НАТО — суперечки між парламентськими фракціями, адже до більшості тоді входила фракція КПУ, яка виступала категорично проти приєднання України до альянсу. Натомість Соціалістична партія вважала такий вступ можливим лише тоді, коли Україна сама досягне економічного та соціального рівня країн-членів НАТО.
Сподівання прихильників вступу України до західного оборонного блоку було перенесено на 2008 рік. Втім, на той час в Україні вже розпочався новий внутрішньополітичний конфлікт — між Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. На саміті НАТО у березні рішення про надання Україні ПДЧ було відкладено на грудень — до зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів альянсу. Українським можновладцям тоді недвозначно заявили, що однією з головних передумов надання ПДЧ Україні буде єдність між президентом та прем’єр-міністром. Проте вітчизняні високопосадовці не змогли подолати внутрішні чвари…
Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року можливий вступ України до НАТО втратив актуальність: вже у липні Верховна Рада за поданням Президента ухвалила Закон «Про основні засади внутрішньої та зовнішньої політики України», у якому прописаний позаблоковий статус нашої держави.
Навіщо це потрібно
Головний зиск, який отримує будь-яка країна, що приєднується до НАТО, очевидний: гарантії військової безпеки від найпотужнішої у світі оборонної спільноти. Наведені дані соціологічних опитувань свідчать: люди, які були проти вступу України до Північноатлантичного блоку, мотивуючи це «небажанням дратувати Росію», змінили думку. Справді, події у Криму та на Донбасі засвідчили: пасивне умиротворення лева ягням може закінчитися хіба що приємним сніданком для лева. Якщо ж ягнятко хоче справжніх гарантій безпеки, воно повинне швидко відростити міцні копита та роги, а також триматися поруч з іншими представниками свого виду, що теж не бажають стати сніданком і мають для цього певні засоби захисту.
Для України шлях до НАТО, окрім майбутніх гарантій безпеки, означав би серйозне реформування Збройних сил. Реформування, що навіть за часів Ющенка радше імітували, аніж проводили насправді.
Зокрема фінансування армії у країнах-членах НАТО формується за таким принципом: 50% коштів — на утримання особового складу, інші 50% — на модернізацію озброєнь та підвищення боєздатності. В Україні ж понад 80% оборонного бюджету донедавна витрачали передусім «для підтримки штанів», тобто на виплату зарплат та побутове забезпечення самих військових. І навіть за таких обставин наша держава перебуває у другій сотні країн за рівнем матеріального забезпечення та соціального захисту військовослужбовців. Попри те, що за їхньою чисельністю ми у другому десятку.
Донедавна зміну структури фінансування армії в Україні розглядали як потребу скорочення чисельності Збройних сил. Мовляв, скоротимо кількість військових, а вивільнені кошти скеруємо на закупівлю сучасних озброєнь. Але не практиці із скороченням армії скорочувалися і обсяги її фінансування. Офіційно це пояснювали необхідністю спрямувати вивільнені кошти на соціальні програми, а на практиці було наслідком бажання окремих людей збагатитися на торгівлі зброєю. Адже навіть ті сучасні озброєння, що їх виробляє Україна, значно вигідніше продавати за кордон, ніж ставити на озброєння власної армії. Скандали, що час від часу виникають навколо концерну «Укроборонпром», свідчать про те, у якій саме площині лежали інтереси чиновників від української оборонної промисловості. А події на сході країни — про те, до чого призводить нехтування потребами власних Збройних сил на догоду збільшенню доходів від експорту озброєнь.
Отримання Плану дій щодо членства України в НАТО означало б насамперед якісне переозброєння власної армії. Наголосимо: воно мало б відбутися до того, як на порядок денний постало б питання повноправного вступу нашої країни до альянсу. Тож навіть якби українці на референдумі висловилися проти приєднання держави до Північноатлантичного блоку, виконання ПДЧ дало б нам змогу отримати сучасну армію, спроможну ефективно протистояти будь-якому агресорові. І хоч Україна згаяла час у минулому десятилітті, зовнішньополітична активність Президента й уряду на північноатлантичному напрямку свідчить: наші можновладці у відносинах з НАТО вирішили керуватися принципом «краще пізно, ніж ніколи».
Туманні перспективи
Проте мусимо констатувати: сподіватися на швидкий вступ до НАТО не можуть навіть найпалкіші прихильники євроатлантичної інтеграції України. Адже Статут альянсу передбачає, що країна-кандидат на вступ не повинна мати територіальних та збройних конфліктів за будь-які території. Наприклад, Румунія свого часу була змушена відкликати територіальні претензії до України щодо острова Зміїний, оскільки вони стояли на заваді її вступу до альянсу. Пізніше румуни перевели ці суперечки в іншу площину, домігшись позбавлення Зміїного статусу острова та заявивши претензії на частину акваторії Чорного моря. Але це відбулося вже після вступу Румунії в НАТО.
Для України ж така вимога Статуту альянсу означає, що перед поданням заявки на вступ ми мусимо самотужки роз?в’язати не лише збройний конфлікт на Донбасі, а й проблему Криму. Що, по суті, відкладає перспективи України щодо подання заявки на приєднання до альянсу на роки.
Це чудово розуміють і в Києві, і у Брюсселі та Вашингтоні. Тому українські та західні високопосадовці воліють говорити про поглиблення співпраці, а не про перспективи розширення НАТО на схід. Паралельно офіційний Київ активізує діалог з окремими країнами-членами НАТО щодо підтримки нашої країни у військовій сфері. Зокрема США, Великобританія та Франція висловили готовність створити трастові фонди, які допомогли б акумулювати кошти, необхідні для переозброєння та реформування української армії.
Крім цього, за підсумками саміту НАТО, на якому побував і Президент Петро Порошенко, він заявив про готовність кількох країн надати нашій державі високоточну зброю, яка може докорінно змінити співвідношення сил у воєнному конфлікті на сході країни.
Зміна пріоритетів
У попередні роки основним напрямом тісної співпраці України з НАТО вважали участь нашої держави у місіях альянсу в інших країнах. Зокрема, українських миротворців було залучено до місій в Афганістані та Косові, фрегат «Гетьман Сагайдачний» брав участь у антипіратській операції в Аденській затоці.
Нині, схоже, йдеться про новий формат співпраці: інтенсифікацію спільних навчань на території нашої країни та в акваторії Чорного моря. Зокрема днями відбулися спільні морські маневри «Сі Бриз», а також розпочинаються сухопутні навчання «Швидкий тризуб» на Яворівському полігоні. Очевидно, що крім прямої мети — перевірки та підвищення боєздатності військ, ці навчання виконуватимуть й іншу функцію — демонструватимуть Російській Федерації присутність натовських військ поряд із зоною збройного конфлікту на території України. Що, за задумом українських та західних політиків, може змусити Росію утриматися від подальшої ескалації напруги.
Навряд чи така «психологічна атака» змусить нашого північного сусіда повністю відмовитися від своїх геополітичних амбіцій, однак для України вона доволі важлива, оскільки демонструє, що західні країни не лише «глибоко стурбовані» діями РФ щодо нашої держави, а й вдаються до реальних дій, аби захистити територіальну цілісність України.
Утім, очевидно: хоч би якою була підтримка України світовою спільнотою, основний внесок у захист власних кордонів ми повинні зробити самі. І що успішніше ми з цим упораємося, то кращими будуть перспективи нашої держави стати повноправним учасником глобальної системи світової безпеки.
Андрій ДАНИЛОВ
для «Урядового кур’єра»
ЦИТАТА В ТЕМУ
Валерій ЧАЛИЙ,
заступник Глави Адміністрації
Президента України:
«Україні нині потрібно, мабуть, не членство, а все, крім членства. Якщо НАТО не може надати такого статусу, то слід надати можливості максимального поглиблення відносин — це у наших взаємних інтересах, це можливо.
Україна бере участь в ініціативі найбільш взаємосумісних партнерів НАТО, це дає змогу нам досягти максимальної взаємосумісності між Збройними силами і НАТО».
З виступу на форумі «День Євроатлантичного партнерства:
підсумки саміту НАТО в Уельсі»