Меценат
Ераст
ГУЦУЛЯК
Цього чоловіка зустріла на святі талантів у Рівненській українській гімназії: він особисто вітав кожного переможця олімпіади чи Малої академії наук і вручав йому грошову премію. Так громадянин Канади, успішний бізнесмен Ераст Гуцуляк щороку повертається в своє дитинство. Адже і його життєва стежина починалася з Рівненської української гімназії, де працював професором географії та історії його батько Михайло Гуцуляк.
— Пане Ерасте, у вас доволі промовисте прізвище — Гуцуляк, тобто гуцул?
— Справді, гуцул: мій батько народився в селі поблизу Снятина на Івано-Франківщині. Мама — зі Стрийщини, вона була дочкою греко-католицького священика. Батько брав участь у Першій світовій війні, був учасником листопадового зриву у Львові, чотарем Галицької армії. По війні, не маючи зайвого гроша в кишені, поїхав до Відня здобувати освіту. Нелегко доводилося бідному селянському синові: прислуговував у студентському кафе, там, на столах, і ночував. По закінченні Віденського університету отримав ступінь доктора філософії, але влаштуватися на вчительську посаду в рідних місцях не міг. Та дізнався, що роботу можна отримати в Рівненській українській гімназії, директором і власником якої тоді був Федір Пекарський. Тож у 1926 році поїзд Львів — Лунінець привіз до Рівного мого батька: в гімназії він викладав географію й історію. А ще — жив з Україною в серці. Хоча, зрозуміло, що за умов, коли і Галичина, й Волинь перебували «під Польщею», все українське давалося ой як нелегко! І все-таки гімназія виховувала щирих патріотів України — і в цьому її унікальна історична місія.
Ось так, через збіг обставин, я народився на Волині — і з того дуже радий. Бо тепер місто Рівне і загалом Волинь є патріотичним осердям України. В Рівному Іван Вєтров з однодумцями в 1994 році відродив українську гімназію: спадкоємницю тієї, в якій учителював мій батько. Це школа для обдарованих дітей, і до неї вступають тільки найкращі, склавши іспити. Та найголовніше, що тут, як і майже століття тому, панує патріотичний дух. Тобто гімназія продовжує кращі традиції українського шкільництва, закладені тодішніми педагогами зі світовими іменами: Георгієм Косміаді, Надією Іщук, Георгієм Шумовським. Пам’ять про них, як і про мого батька, тут свято бережуть.
— Як ви дізналися про відроджену в незалежній Україні Рівненську українську гімназію?
— До мене написав листа її перший директор пан Іван Вєтров, який розшукував колишніх гімназистів по всьому світу. І таки зібрав їх чимало! У Рівному відбулося три з’їзди учнів гімназії: в 1995, 1999 та в 2003 роках. У 2003-му одночасно святкували 80-річчя гімназії, яка відчинила двері в 1923 році. Ми з дружиною Ярмілою були на тому величному святі: зібралося чимало колишніх гімназистів, яких учив мій батько, вони добре його згадували, назвали його іменем гімназійну бібліотеку. Ми українській гімназії допомагаємо: щороку переказуємо кошти для вручення премій найкращим учням — якщо не випадає бути на святі талантів особисто, окремі кошти спрямували на обладнання для комп’ютерних класів. Цього року в гімназії відкрили кабінет географії імені Михайла Гуцуляка, на тому відкритті був міський голова Рівного, який подарував сучасний інтерактивний центр. Тобто українська гімназія, яка нині є державним навчальним закладом, впевнено розправляє крила: її юні обдаровання підкорюють Україну і світ власним розумом та інтелектом. Як, зрештою, й випускники Національного університету «Ос?трозь?ка академія», якій ми теж допомагаємо, фондуючи спорудження її нового корпусу.
— Пане Ерасте, коли нелегка емігрантська доля спіткала вашу сім’ю, вам теж допомогли знання?
— Безперечно! Я приїхав до далекої й не відомої мені Канади в 1948 році з дерев’яною валізкою в руках, отримавши на кордоні 5 «емігрантських» доларів. Аби вижити, і тато, й мама, і я працювали на некваліфікованих роботах. Якось мене попросили допомогти в підготовці Нового року в однієї дуже заможної особи. На вечірку зібралося чимало гостей: вони підняли келихи з шампанським, а я в цей час, звісно, працював: подавав їжу та напої, мив посуд. Але саме тоді я й загорівся бажанням дійти у житті до такого стану, як той заможний чоловік, котрий влаштував пишну гостину для своїх друзів. Минув час — і з приємністю можу сказати, що так воно й сталося: моя юнача мрія збулася. Я обрав фармацевтичний факультет університету Британської Колумбії у Ванкувері і вважаю, що зробив правильний життєвий вибір. Починав із маленької аптеки, затим розвинув аптечну мережу. Тому я й кажу тим, хто на студентській лаві сьогодні: ваш найцінніший скарб — це знання. Бо всі матеріальні статки можна втратити в один момент. А знання, помножені на правильний життєвий вибір, допоможуть вам їх відновити. І цього скарбу у вас не відніме ніхто.
— Але ви, досягнувши чималих висот у житті, не відірвалися ані від землі, ані від, так би мовити, власної пуповини…
— Зі своєю дерев’яною валізкою я привіз до Канади той духовний і моральний скарб, який допомагає мені нести добро через усе моє життя і збирати добрі плоди своєї праці. Та валізка стоїть у моєму домі на почесному місці. Ніколи в той час мені навіть не снилося, що з нею та подарованими п’ятьма доларами в кишені у чужій країні можна піднятися на такий рівень життя, на якому я тепер перебуваю. Але ще раз наголошую: мій матеріальний і фінансовий набуток мені не піднесли на блюдці з голубим обідочком — я здобув його наполегливою працею. Правду ж бо писав Тарас Шевченко: «…хто не вміє заробить, той не вмітиме й пожить». Нехай українська молодь запам’ятає ще й такі напутні слова Великого Кобзаря: «Треба вчитись, ще змалечку треба вчитись, як на світі жити».
— А ви доволі значну частину зі свого нажитого так легко й просто інвестували у незалежну Україну: досить сказати, що саме ви придбали приміщення для посольства України в Канаді в Оттаві...
— А чи міг я вчинити інакше? Ви просто не уявляєте, як ми раділи там, у Канаді, коли до нас долетіла звістка, що 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила Незалежність нашої рідної України! Ми торжествували, засипали наших друзів в Україні факсами і вітальними листами. Пам’ятаю, як ми спонтанно зійшлися в домі родини Охримів святкувати. Торонтська преса вмістила дописи і фото на перших сторінках про події в Києві. Та західні держави, включно з Канадою, не поспішали визнавати незалежність України. Чому вони вичікували? Здавалось, що лідери деяких держав наче перебували під гіпнозом Горбачова. Адже ні від Польщі, ні від Балтійських республік не вимагали волевиявлення народу: достатньо було рішення парламентів. Щоб засвідчити світові, що народ України прагне незалежності, Верховна Рада оголосила проведення 1 грудня 1991 року всенародного референдуму з одночасними виборами Президента держави. І тоді уряд Канади став одним із перших, хто визнав Україну як незалежну і суверенну державу. А ми, канадські українці, безперечно, відчували свою причетність до цієї величавої події. Справді, ще до проголошення незалежності України ми видали «Історію України» Ореста Субтельного тиражем 200 тисяч примірників — і вона враз стала таким собі правдивим історичним бестселером. Тому пізніше тираж ми побільшували, бо книга стала підручником у всіх навчальних закладах. Надзвичайно цікаво було перебувати в Україні в той час.
Я відчував спалах патріотизму, бажання допомогти народові України поліпшити свою долю, хоча виїхав з окупованої України молодим хлопцем дуже давно. Дотепер не можу роз’яснити собі, де в мені була та жаринка чи іскра, котра горіла мрією про незалежну Україну, і хто її запалив. Можливо, мій батько, який теж був її відданим патріотом: він і у Відні, де ми жили попервах, відкрив українську гімназію, і унікальну етнографічну колекцію з Галичини передав до музею в Канаді (щоправда, відкривав цю урочисту подію я, бо він не дожив до цієї миті). І даю собі відповідь: Україна — то моя мама, а Канада — дружина. І якщо дружину інколи можна змінити (сміється), то маму — ні.
Коли Президент України Леонід Кучма приїхав з офіційним візитом до Канади, я теж перебував у складі делегації. В Торонто я офіційно передав будинок посольства в Оттаві Україні. Доти він вважався подарованим, але формально ще не був власністю України, і я здавав його в оренду Україні за один долар на рік. Я хотів побачити, чи проіснує держава щонайменше 5 років. Тоді минуло лише три роки. Але я повірив, що Україна постала навіки. І так воно мусить бути.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ераст ГУЦУЛЯК. Народився 3 грудня 1930 року в Рівному у сім’ї професора Рівненської української гімназії. Закінчив фармацевтичний факультет університету Британської Колумбії у Ванкувері (Канада), куди емігрувала сім’я в 1948 році. Вперше повернувся в Україну в 1989-му. Активний і безпосередній учасник подій, що наближали незалежність України, меценат. Кавалер ордена «За заслуги» третього та другого ступенів. Нагороджений орденом Канади.