«Пісні, як ті білі лелеки, летять у дитинство далеке, несуть нас до рідної хати», — співає в одній з композицій Олена Серпень. Народилася вона у Львові, але тривалий час живе за кордоном. Та підтримує тісний зв’язок із землею, на якій зростала, часто приїжджає в Україну, дарує їй свої музичні твори й любов. Про її пісні-лелеки, дослідження кількасотрічного життя німців на Галичині, деякі сторінки біографії співачки, журналістки, медсестри Олени СЕРПЕНЬ дізнаємося, зустрівшись із нею.
— Пані Олено, з вами я познайомився у Вижниці на Буковині на фестивалі, присвяченому славетному акторові Іванові Миколайчуку. Серед зелених Карпат, серед літа співала, раділа ваша душа. Знаю, що у серпні ви прийшли на цей світ і назву цього місяця маєте у прізвищі. Чи, може, це псевдонім?
— Насправді я Олена Болдирева. На початку 1990-х, починаючи кар’єру співачки, вирішила взяти псевдонім, у якому зафіксувати саме місяць мого народження. Мої пісні зазвучали на радіостанціях тоді саме із цим прізвищем. Псевдонім витримав уже кілька десятиріч, і надалі з ним виступаю чи роблю якісь культурні або творчі проєкти.
— Ви з родини музикантів?
— Аж ніяк. Мої батьки були за фахом інженери. До музики мене долучив дід Василь. Він передав мені й добре почуття гумору та життєву стійкість. Адже пережив Голодомор, воював, двічі втікав з німецького полону, Другу світову закінчив у Будапешті у званні майора. Великий голод, до слова, витерпіла й моя бабуся. Вона багато згадувала про цей жахливий час і пошепки наказувала мені нікому про це не розповідати. Моя мама перейняла гарний голос саме від дідуся Василя, свого тата.
Я ж співаю із трьох років. Саме в такому віці батьки привели мене в дитячий колектив, яким керувала незабутня Леся Селістра. У її ансамблі із загальною назвою «Щасливе дитинство» були різні групи, зокрема і «Львівські малята». Пізніше колектив отримав назву «Галицька перлина», але керівниця залишалася та сама.
— Дитинство ваше було щасливим?
— У будь-якої людини спогади про дитинство, юні роки, звісно, світлі. У мене було багато концертів, зокрема офіційних. У Львові гастролювала з ансамблем «Щасливе дитинство». Друзів було чимало, дуже добре вчилася у школі. Але завжди бентежилася, хвилювалася за маму й тата, які постійно хворіли. У вічність вони полинули 52-річними, померли з різницею два тижні. Я тоді навіть ще з юністю не попрощалася. Спочатку недуга, а потім і смерть батьків, певна річ, істотно коригували мої мрії й прагнення.
— Хіба не співачкою мріялося стати?
— Із трьох до 17 років співала у професійному ансамблі. Спів був як моя перша професія. Але закінчивши львівську школу зі срібною медаллю, дуже хотіла стати акторкою, тож мріяла вступити до театрального інституту чи студії в Києві або Москві. Батьки не пустили. Моя подружка вирішила подати документи на вступ до тодішнього Львівського лісотехнічного інституту. Я пішла за нею. І стала вивчати в цьому виші ландшафтну архітектуру.
Тоді познайомилася з Володимиром Бебешком, звукорежисером і музичним продюсером. Він аранжував мої авторські пісні, які вдень і вночі звучали на хвилях львівського FM-радіо «Люкс». Брала участь у фестивалях, які тоді організовували у країні. Одне слово, жила творчістю. Але за костюми, аранжування тощо, певна річ, треба було платити. Батьки хворіли, я не хотіла витрачати їхні гроші, тож закінчити інститут не вдалося, бо пішла працювати в рекламну агенцію.
— Те, що почали займатися рекламою, можна вважати першим поштовхом до здобуття журналістського фаху?
— Журналістика, гадаю, — не випадковість. Постійно брала участь у різних творчих конкурсах, писала вірші. Диплом
здобула в Донецькому держуніверситеті. То був час буму FM-радіо. Коли приходила на якусь радіостанцію в Донецьку, мене з радістю брали на роботу. Я ж володіла українською мовою, їм це було цікаво й потрібно. Запитували, яку програму бажаю вести. Обрала передачу «Гість у студії», де з цікавою особистістю розмовляла про музику, разом слухали та коментували нові чи популярні записи. Була учасницею донецької групи «Компроміс». Співала естрадні, джазові та власні пісні.
— Але чомусь Донецьк так і не зумів вас втримати?
— Із Донецька поїхала до Великої Британії, адже виграла конкурс і мала стажування в телерадіомовній корпорації ВВС. Місяць там побула, трохи обросла зв’язками. Проте повернулася додому, знаючи добре англійську мову, влаштувалася на роботу в українсько-американську фірму. Мене вабив Туманний Альбіон, куди через певний час і подалася. Там, безперечно, треба було влаштовувати власне життя. По консультацію вирушила в центр кар’єри. Мені сказали, що у країні не вистачає медсестер, і порадили подати заяву в різні виші на здобуття цього фаху, навіть пропонували оплачувати навчання. Отримала позитивні відповіді з кількох університетів. Вирішила обрати Манчестерський, бо мав тоді високий рейтинг серед британських закладів освіти.
Після його закінчення стала працювати операційною медсестрою у клініці в містечку під Манчестером. Тут доля звела мене з лікарем-німцем Франком. Ми були іноземці й почувалися на одному рівні. Закохалися. Але його кликав додому хворий батько, який мав теж клініку. Правду кажучи, не дуже хотіла їхати в Німеччину, може, лякало те, що не знала німецької мови. Але куди чоловік, туди й жінка, вчить українське мудрослів’я. Відтоді й досі живу у федеральній землі Баден-Вюртемберг, працюю менеджером у клініці.
Безмежно щаслива, що знову співаю перед глядачами й записую пісні у студії. Мені дуже не вистачало цього чимало років. Коли першочерговим було намагання вижити у складних економічних умовах на батьківщині, було не до творчості. І в процесі інтеграції на Заході спершу до того руки не доходили. Тепер нарешті можу писати пісні та виконувати їх.
— У якому музичному жанрі працюєте, якими мовами співаєте?
— Дуже люблю українські пісні — на них виросла. Постійно спілкувалася з культурною елітою Львова, виступала на сцені. Виросла на українській естраді. Завжди, їдучи у відпустку з батьками, дорогою в машині співала з мамою й татом найрізноманітніші українські пісні. Мені подобаються різні музичні жанри. Виконую й кілька пісень німецькою мовою. Їх знайшла у збірнику німецької галицької музики.
— Якось ви себе назвали екзотичною квіткою для німецької концертної аудиторії.
— Щовересня традиційно відбуваються зустрічі зі мною в місті, в якому живу. Тутешні жителі знають мене як авторку книжки про галицьких німців. Щороку в місті організовують фестиваль Sommer in der Stadt («Літо в місті»), й заходи в його межах відбуваються із квітня аж до вересня. Мені для виступу завжди надають дуже гарне приміщення — палац Адельман у середмісті.
— Що зараз записуєте?
— У мене завжди є якісь проєкти. Останнім часом у Німеччині випустила два альбоми — «Васильки» та «Львів». «Васильки» — за назвою пісні на однойменний вірш Володимира Сосюри. Музику на цю поезію написала я, аранжували німецькі музиканти. До «Львова» ввійшли деякі мої улюблені твори, які співала ще в «Галицькій перлині», зокрема Анни Канич, Сергія Петросяна. Я цей альбом навіть подарувала Карлові Габсбургу — нащадкові імператорської родини. Він дуже стішився.
Щойно зняла у Львові кліп на пісню «Лелеки». Це був спонтанний проєкт. Попросила Володимира Бебешка, щоб написав музику на ці мої слова. Знімали молоді талановиті люди. Пісня про кохання. Виконую в дуеті з фронтменом численних львівських музичних проєктів Іваном Попатенком. Завжди хочу спробувати щось нове, мені це цікаво й потрібно. «Лелеки» вже у промоціях.
Нинішній рік обіцяє мені майбутні захопливі зустрічі та втілення нових творчих проєктів. Заплановано виступи в Ерфурті, Львові та Ельвангені.
— Чому зацікавилися дослідженням життя німецьких колоній на Галичині? Знаю, вийшла друком ваша книжка «Розповідають галицькі німці».
— Нащадки німців-галичан — мої сусіди. Колись кума запросила мене в тур рідною Львівщиною. У селищі Щирець побачила гробівці з німецькими написами. Сфотографувала їх. На них були прізвища, прикметні для федеральної землі, де живу. Після повернення в Німеччину пішла до журналіста місцевої газети, показала ці світлини, розповіла, де була. За кілька днів вийшла кореспонденція в газеті.
До мене стали писати мої сусіди. Їм дуже хотілося розповісти їхні родинні історії. Я себе позиціоную тут як українка. Тож їм було приємно, що саме українка хоче знати їхню історію. Я багато почула, побачила, вони мене занурили в цю атмосферу.
Із 1946 року діє Товариство галицьких німців. Ця структура випускає журнал, редактор якого — внук Теодора Цеклера — теософа, лютеранського пастора у Станіславові (нині Івано-Франківськ), суперінтенданта Галицької лютеранської церкви (1918—1939). Я ж вирішила видати українською мовою книжку «Розповідають галицькі німці», де вмістила із власними коментарями перекладені історичні документи, спогади свідків, наукові статті, 20 сімейних історій.
— Коли ці колонії стали з’являтися на Галичині?
— 1772 року, як знаємо, Галичина відійшла до Австрійської імперії. Імператриця Марія-Терезія взялася розвивати цей край. Її старший син Йосиф (Йозеф) двічі відвідав Галичину, радив матері розвивати сільське господарство, ремесла. Марія-Терезія надала спеціальні права ремісникам, торгівцям, щоб могли селитися тут. Але це великого поштовху для розвитку Галичини не дало.
Уже після її смерті Йосиф ІІ успадкував володіння Габсбургів і зокрема Королівство Галичини та Володимирії. Він запровадив програму сільської еміграції. Згідно з нею, німцям, які вирішили переселитися в це королівство, надавали кошти, реманент, навіть будували для них так звані мустердорфи — зразкові поселення. На початку ХХ сторіччя на 8 мільйонів жителів на Галичині було 90 тисяч німців. Більшість мешкала в сільських колоніях, закритими громадами — протестантськими, католицькими. Їхнє переселення відбулося 1939 року за пактом Молотова — Ріббентропа.
— Цю тему й надалі вивчаєте?
— Новий поштовх до дослідження цієї теми дало звернення до мене Ради німців України, її голови Володимира Лесле. Він запропонував мені взяти участь у проєкті «Віртуальний музей галицьких німців». Задля цього я розробила план експозиції, запропонувала матеріали для використання. Ми поїхали в експедицію колоніями німців Галичини, з нами був професійний фотограф. Торік у жовтні в Києві організували фотовиставку з цієї експедиції.
— Тримаєте нерозривний зв’язок з українськими громадами в Німеччині?
— Певна річ. Підтримую добрі стосунки з українськими громадами у різних містах Німеччини. Скажімо, у Штутгарті громадську організацію Ukrainians in Stuttgart очолює Роман Колодій. Завжди запрошує мене виступити з концертом, узяти участь у вертепі. З радістю відгукуюся. На різні заходи мене запрошують і українські громади в Карлсруе, Ульмі, інших містах.
ДОСЬЄ «УК»
Олена СЕРПЕНЬ. Народилася 23 серпня 1972 року у Львові. Закінчила Донецький державний університет 1998 року та Манчестерський університет (Велика Британія) 2003-го. Працювала журналістом на
FM-радіостанціях Донецька, медсестрою, менеджером у клініці. Співачка, авторка книжки «Розповідають галицькі німці».
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»