Минулий вихідний був схожим на бабине літо: світило сонечко, від легкого вітерцю кружляло листя. Усюди метушилися діти — маленькі під наглядом батьків, а старші, крадучись, невміло затягувалися цигаркою. Вочевидь, хотіли довести свою незалежність, мовляв, вони вже вилетіли з родинного гнізда, а отже, можуть собі дозволити все, що заманеться.
Таку недільну картину буття побачила на Подолі, завершуючи пішу прогулянку. Власне, чудова погода покликала мене спочатку на Андріївський узвіз. Мистецтво завжди притягує своєю незрівнянною красою. Далі — на Верхній вал, де панорама різко помінялася, на жаль, не в кращий бік. В око впали неохайна вулиця, купи сміття, адже поблизу був ринок. У скверику неподалік молоді люди роздавали безхатченкам обід. Безкоштовно. Поруч із ними вітер гойдав емблему вочевидь благодійної організації, яка надавала цю послугу. Натовпу не було. Але велика каструля порожніла швидко, бо у безпритульних апетит був хоч куди, тож їм не відмовляли у другій порції.
Якась невидима сила ніби потягнула вбік — на вулицю Воздвиженську. Перед очима відкрилася неймовірно протилежна картина. Цей райський куточок зустрів тишею, гармонією у всьому і... фешенебельною нерухомістю. Навіть не здогадувалася, що така краса може сховатися саме тут. По обидва боки вулиці височіли, ніби у казці, різнокольорові будівлі — лілові, жовті, бузкові зі строгими відтінками чорного чи темно-сірого. Вікна притягували погляд ще більше. Якщо так вишукано все зроблено зовні, то що ж усередині — яка там панує розкіш? — виникали думки.
Проте всі ці палаци-будівлі ще не заселені. Можливо, й усередині не закінчилися роботи. І все-таки міні-містечко у загальному подільському «макіяжі» мало розкішний вигляд. Ці будівлі нагадали Баден-Баден. Але то сита Німеччина. Німці можуть собі дозволити і не таке. Хоч, перепрошую, у невеличкому курортному містечку, кажуть, житло переважно скупили росіяни, є чимало й українців. На тамтешніх вуличках вдалося-таки почути рідну мову.
А скільки мільйонів гривень коштуватиме квартира у ніби прихованому від людських очей фешенебельному кварталі Подолу? Передбачаю, що для багатьох пересічних киян таке житло не по кишені. Не кажучи про безхатченків, для яких дім рідний — вся Україна. І все-таки якщо товстосуми задовольнять свої потреби, то, можливо, й простим людям знайдеться колись тут притулок?
Як на гріх, з будинків привабливо звисають оголошення з телефонними номерами — здаються в оренду, продаються не тільки квартири, а й цілі будівлі. До речі, всюди милують око добротні підземні паркінги, під’їзди до житла, у затишному місці й дитячий майданчик.
Того дня у кінці вулиці працювали будівельники, попри вихідний. Ось-ось буде готовий ще один черговий витвір мистецтва — з добротної цегли та високоякісних матеріалів.
Пораділа, що Київ розбудовується, що дедалі більше будинків зводять у різних районах міста. І так хотілося повірити, що настане час, коли й елітне житло стане доступним кожному. Ось тільки коли?
Запам’яталися на бруківці двоє молодят, які на тлі однієї з фортець проводили фотосесію. Дівчина професійно позувала перед об’єктивом, показуючи рукою у бік парадних дверей. Що вона хотіла цим довести — залишилося загадкою.