Україні пощастило не лише на своїх славетних дочок та синів. У її тисячолітній історії чимало гідних сторінок написано чужинцями, для яких українська земля стала другою материзною. Один із перших у цьому ряду — нащадок давнього литовського князівського роду історик, дипломат, філософ, державний діяч Ян (Іван-Степан-Мар’ян) Токаржевський-Карашевич.
Його земна дорога почала стелитися 24 червня 1885 року із села Чабанівка (тепер Кам’янець-Подільський район Хмельницької області). Після навчання в гімназії Ян студіював філософію і політичні науки в університетах Фрейбурга, Відня, Мюнхена, Тулузи. Громадською діяльністю почав займатися в часи Першої світової — був членом різних організацій Червоного Хреста, головою Грушецького волосного комітету допомоги сім’ям військовиків, головним контролером Подільського земського комітету допомоги пораненим.
З початком національно-визвольних змагань беззастережно став на бік УНР. Видатний український історик Дмитро Дорошенко так охарактеризував цю постать: «Пан Токаржевський — поміщик, до весни 1918 р. він виступав як «polak kresowy», але весною 1918 р. під впливом, гадаю, Липинського станув на українську державну службу, прилучився до українського національного руху, вірно працюючи для України. Він сам ревний римо-католик, відданий своїй релігії, але в той же час усім серцем прилучився до українства».
У червні 1918 року гетьман Скоропадський призначив Токаржевського радником Українського посольства у Відні, а влітку наступного дипломат перейшов до Константинопольського посольства. Згодом обійняв посаду повіреного у справах, а з 11 травня 1920 року керував посольством як Надзвичайний посол і Повноважний міністр. У січні 1922 року Яна Токаржевського призначили віце-міністром закордонних справ і керуючим міністерством УНР в екзилі. На цій посаді він залишався до 3 вересня 1924 року, коли, за його словами, «...подався до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. З того часу ніколи жодної урядової посади не займав».
Перебуваючи у Франції, Ян Токаржевський-Карашевич брав активну участь у житті української громади. Вільне володіння мовами давало йому змогу поширювати знання про Україну серед європейців. З часу заснування журналу «Тризуб» став його активним співробітником. Часто виступав з лекціями, переважно на історичні теми. Зокрема збереглося офіційне запрошення, підписане генералом О.Удовиченком, виступити 5 березня 1932 року в комбатантському Товаристві колишніх вояків Армії УНР у Франції з рефератом про гетьмана Мазепу.
У паризький період життя Ян Токаржевський-Карашевич присвячував чимало часу науковим студіям. Серед його найвагоміших публікацій — 1-й том «Діярія Гетьмана Пилипа Орлика» та «Походження і герб гетьмана Мазепи».
Понад усе і в цей період свого життя представник давнього литовського роду ставив українську справу. Дмитро Дорошенко писав В’ячеславу Липинському у вересні 1928 року про враження від зустрічі з Токаржевським, який «себе опреділює як крайнього націоналіста».
Переїхавши 1936 року до Італії й опанувавши італійську мову, український патріот почав писати статті до різних італійських часописів, читав лекції про Україну і пропагував українську справу.
Із серпня 1948 року Ян Токаржевський-Карашевич у Великій Британії, де його було обрано членом центрального комітету Антибільшовицького блоку народів. Він був одним із перших науковців, хто почав активно співпрацювати в заснованому 1948 року журналі «Визвольний шлях». Часопис репрезентував ОУН та значну частину гетьманців. Досвідчений публіцист писав політичні статті (під псевдонімом І. Остикович), згодом тут опубліковано його розвідки: статті про Ярослава Мудрого, історію церкви, військо в княжу добу тощо.
Ян Токаржевський-Карашевич тривалий час збирав матеріали для ∂рунтовної історії української дипломатії. Ця праця залишилась у рукопису, і лише невеликий уривок побачив світ на шпальтах «Визвольного шляху».
18 листопада 1954 року його земний шлях закінчився в Лондоні. Згодом славного лицаря було перепоховано на українському пантеоні в Баунд-Бруку (Нью-Джерсі, США).
Прикро, проте і нині про цю непересічну особистість відомо лише невеликій кількості фахівців.
Ігор ВИННИЧЕНКО,
доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
для «Урядового кур’єра»