185 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ДРАГОМИРОВА
КУРЙОЗ. Козацький нащадок, герой боїв на Шипці, добрий приятель Івана Нечуя-Левицького та Марка Кропивницького, покровитель суто українського за творчістю живописця Миколи Пимоненка. Водночас сановний генерал-губернатор і видатний воєначальник, з дозволу якого «малоросійські» пісні залунали над похідними колонами військ. Цього ніколи ні до, ні після нього не було у царській чи радянській армії. Все це різні сторони Михайла Драгомирова, увічненого в образі Івана Сірка на знаменитій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть лист турецькому султанові».
Знаний як людина честі, він вважав ганьбою використання владних повноважень для власної мети, тому постійно конфліктував із нечистими на руку чиновниками. Зокрема перебуваючи на посаді Київського генерал-губернатора, Драгомиров отримав лист від молодої офіцерської вдови, якій один із впливових членів міської думи пообіцяв допомогу за суто жіночу прихильність. Проведене конфіденційне розслідування засвідчило справедливість скарги, хоч, зрозуміло, довести офіційно провину чиновника було неможливо.
Отож під час чергового прийому в генерал-губернатора у присутності, як сказали б нині, всього міського бомонду Драгомиров доручив зачитати вголос лист від вдови… винуватцеві, бо, мовляв, сам уже погано бачить, а почерк нерозбірливий. Годі пояснювати, що на кар’єрі чиновника було поставлено хрест, а урок читання став більш дієвим застереженням, ніж найсуворіше рішення суду.
75-РІЧЧЯ ВІЗИТУ МОЛОТОВА ДО БЕРЛІНА
За рибу гроші по-сталінськи
ПАРАЛЕЛІ. 27 вересня 1940 року в Берліні представники гітлерівської Німеччини, фашистської Італії та мілітаристської Японії підписали пакт про військовий союз, що отримав назву Потрійного. 17 жовтня міністр закордонних справ Третього рейху Ріббентроп направив Сталінові лист із чіткою пропозицією: «На думку фюрера, історичне завдання чотирьох держав (Німеччини, Італії, Японії, СРСР. — Авт.) у тому, щоб погодити свої довготермінові політичні цілі і, розмежувавши між собою сфери інтересів у світовому масштабі, спрямувати правильним шляхом майбутнє своїх народів».
Запропонувавши Сталіну відрядити до Берліна Молотова для погодження «сфер інтересів», нацистський дипломат написав, що з «упевненістю очікує» свого приїзду до Москви для остаточного «погодження основ політики», як це вже було рік тому. Отож фактично йшлося про приєднання СРСР до Потрійного пакту та підписання своєрідного пакту Молотова — Ріббентропа-2.
11 листопада Молотов прибув до Берліна, де у розмові з Гітлером заявив: «Участь Росії у Потрійному пакті абсолютно прийнятна». На переконання глави радянського уряду і керівника МЗС за сумісництвом, він «не бачить жодних складнощів у справі участі Радянського Союзу в спільних зусиллях», під якими розумілося силове перекроювання кордонів.
Отож Потрійний пакт міг стати на одного учасника більшим, якби два тирани не розійшлись у поглядах на розподіл світу. Гітлер вважав, що «центр інтересів Радянського Союзу лежить південніше від території СРСР у напрямку Індійського океану».
Натомість Молотов після повернення до Москви і консультацій зі Сталіним заявив, що запропонований проект «слід змінити так, щоб центр територіальних устремлінь Радянського Союзу був переміщений південніше Батумі і Баку в загальному напрямку Перської затоки».
СРСР вимагав укладення договору про взаємодопомогу з Болгарією (аналогічного з тим, за яким Червона армія окупувала країни Балтії) та будівництва радянської військової бази «поблизу Босфору і Дарданеллів».
У перекладі з дипломатичної мови пропозиція Гітлера полягала у передачі СРСР англійської зони впливу в складі Індії, Іраку й Ірану. Натомість Сталін заявив претензії на Туреччину і частину Балкан. Ішлося аж ніяк не про теоретичну суперечку, що красномовно засвідчує збільшення з початку до середини 1940 року кількості особового складу в Закавказькому військовому окрузі у 3,2 раза, а чисельності авіації далекої дії — у 4,2 раза.
Ймовірно, що вже «визвольний похід» Червоної армії в Бессарабію міг обернутись окупацією Балкан і агресією проти Туреччини, якби не жорстка позиція нацистської Німеччини та введення її військ у Румунію. До речі, Гітлер остаточно вирішив нанапасти на СРСР саме після провалу берлінських перегорів із Молотовим.
Уже перед закінченням Другої світової війни Сталін повернувся до своєї ідеї-фікс про взяття під радянський контроль Босфору і Дарданеллів. 19 березня 1945 року СРСР денонсував договір про дружбу і нейтралітет із Туреччиною. Агресії запобігла американська монополія на атомну зброю, що остудила войовничий запал вусатого вождя.
Зайве пояснювати, що нинішня активність Росії у Сирії — продовження сталінських претензій на «Босфор і Дарданелли», якими із затятістю персонажа з анекдота про «знову за рибу гроші» марять російські шовіністи.
80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЮДМИЛИ ГУРЧЕНКО
Ніколи не була рабою
КУМИР. Харків’янка, яка впродовж десятиріч залишалася кінозіркою, ніколи не була рабою — ні слави, ні віку, ні здоров’я. Мало хто знає, що після грандіозного успіху Людмили Гурченко у фільмі Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч» актрисі запропонували «попрацювати» на КДБ під час проведення в Москві VI Міжнародного фестивалю молоді і студентів. Покарана за відмову майже десятирічним відлученням від головних ролей, вона зуміла довести, що, як сказала героїня її дебютного фільму «Дорога правди», «я не тому сюди прийшла, щоб мовчати». Кожний створений нею кінообраз — підтвердження цього.
130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАТВІЯ ЯВОРСЬКОГО
Від «яворщини» — до подвигу
ПОСТАТЬ. Істориків Яворського і Яворницького поєднує не лише праця на спільній науковій ниві та співзвучність прізвищ. У 1925 році заступник голови Укрнауки та автор канонічних на той час підручників з історії України Матвій Яворський терміново приїхав до Катеринослава і добився звільнення з-під арешту директора тамтешнього історико-археологічного музею Дмитра Яворницького, завдяки чому він ще 8 років плідно пропрацював на чолі наукової установи з досліджень доби запорозького козацтва.
На відміну від уже реабілітованої наукової спадщини літописця Січі ставлення до праць М. Яворського досі неоднозначне. Фактично він зробив ім’я в науці викладом історії України і особливо подій революції з позицій марксистсько-ленінської ідеології. Отож М. Яворського справедливо звинувачують у класово-партійній упередженості у висвітленні історичних подій. Натомість за часів СРСР його праці оголосили проникнутими «націоналістично-буржуазним духом» та побудованими на «хибних концепціях протиставлення революційних процесів у Росії та Україні»..jpg)
Для характеристики «псевдомарксистських» поглядів науковця навіть придумали спеціальний термін — «яворщина», хоч, за великим рахунком, світогляд М. Яворського був більш марксистським, ніж навіть у його критиків.
На переконання науковця, національно-демократична революція в Україні мала корінні відмінності від анархо-революційних подій у Росії. Красномовне підтвердження правоти Матвія Яворського в цьому питанні — кардинальна різниця подальшого розвитку більшовицької Росії та виниклих на колишніх територіях царської імперії держав, яким пощастило уникнути окупації червоними ордами, — Польщі й Фінляндії.
Не менш відверто науковець характеризував «Переяславську зраду» 1654 року, після якої «прийшла ще гірша неволя, ніж була під шляхтою».
Натомість радянські ідеологи всупереч матеріалістичному і тим більше класовому погляду на історію видавали приєднання України до Росії за абсолютне благо і навіть ввели в обіг антинауковий термін «возз’єднання», неприйнятний щодо двох держав, які ніколи не були одним цілим.
Та чи не найважливіша заслуга Матвія Яворського у його чіткій громадянській позиції, продемонстрованій після арешту 1931 року та заслання на 6 років до Соловецького табору особливого призначення. За аналогією з посланцями міжнародних гуманітарних організацій, які під час відвідин табору смерті Освенцим примудрилися побачити лише зразковий санітарний порядок, Максим Горький під враженням від поїздки ГУЛАГом писав, що «потрібні такі табори, як Соловки», і гнівно таврував наклепників за їхню брехню про «більшовицькі жахіття».
Натомість дивом уцілілі очевидці оповіли світові про зовсім інші реалії «перевиховання» політичних опонентів. Крім звичайних розстрілів, на Соловках були ще «комарики», коли приречених голими прив’язували до дерев, щоб їх кусали комарі; «пітерський трамвай» — запхані у тісну камеру люди гинули від задухи; «купання у Святому озері» — в’язня взимку обливали крижаною водою, запевняючи, що повірять у Бога, якщо катований не замерзне на смерть.
Добре знаючи про ці методи, Матвій Яворський у заяві від 30 червня 1936 року до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГу, де розглядали «покаянні» звернення тих, чий термін ув’язнення добігав кінця, написав: «Сталінське «правосуддя» кидає в тюрму людину за те, що вона українець, який не поміняв любові до своєї батьківщини на російський патріотизм, підфарбований «інтернаціоналізмом». Боготворити «геніального вождя всіх народів» не бажаю. Вважаю ганьбою таким шляхом купувати собі волю, коли десятки тисяч української інтелігенції гинуть у тюрмах і таборах. Коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми костями на каторжних будовах. Коли стільки само гине їх у себе на батьківщині від голоду. Із таким станом справ в Україні для мене більше честі вмерти з ними у спільному нашому каторжному житті, ніж жити у царстві не соціалізму, який будується, а загального обману, провокацій і сваволі».
Зрозуміло, що звільнення Матвій Яворський не отримав, а напередодні 20-річчя Жовтня видатного історика у групі найкращих представників української інтелігенції розстріляли у сумнозвісному урочищі Сандармох у Карелії. Так завершилася земна дорога великого сина України, який найвищою ціною довів свою вірність Вітчизні. Натомість у багатьох сучасних українських політиків зовсім інший шлях — від народу до зради його інтересів.
Матеріал підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)