ДЕРЖАВНІСТЬ
92 роки тому на Софійському майдані був проголошений Акт Злуки
Досліджувати Україну можна з погляду легенди або дійсності: так, як хочеться, щоб було, або так, як є насправді. Ця думка, що належить видатному політичному діячеві В'ячеславу Липинському, змушує, висвітлюючи період предтечі нашої незалежності - Української Народної Республіки, відстежувати не лише окремі факти, а й заглиблюватися у всю сукупність тодішньої дійсності, щоби винести для себе урок не з чужої, а власної історії.
І Софія - в синьо-жовтих прапорах
Що ми, сьогоднішні, знаємо про той морозний зимовий день 22 січня 1919-го?
Очевидці згадували, що дерева, яких тоді на київських вулицях було набагато більше, ніж нині, вкрилися інеєм. Повсюди майоріли жовто-сині прапори та транспаранти, а місто вже зранку вбралося як на свято. Патріотично налаштовані кияни навіть прикрасили балкони килимами і полотнами з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно було декоровано Софійський майдан та довколишні вулиці, приміщення центральної контори телеграфу та будинок Київського губернського земства.
Перехожі, що з Володимирської вулиці через Тріумфальну арку (була тоді така) прямували на Софійську площу, звертали увагу на старовинні герби Східної України і Галичини, символи українських губерній та плакати, розвішані на стовпах. Небагато хто знає, що розміщенням делегацій та церемоніалом свята завідував відомий український актор і режисер Микола Садовський. Шеренги учнів чергувалися з військовими, службовці залізниць, котрі прийшли з великим транспарантом "Слава українським героям!", - з делегаціями міністерств та інших установ, представниками губерній. З хресними ходами площею пройшли всі київські церкви, а Службу Божу в Софійському соборі правив єпископ черкаський Назарій.
О 12-й залунали урочисті дзвони з Мазепинської дзвіниці та інших церков, а з Печерська - гармати. "Слава!" - котилося площею на честь членів Директорії. Де, скажіть, у яких підручниках нинішній школяр чи студент може прочитати про це? А от чужий ідеологічний штамп "У вагоні Директорія, під вагоном - територія" цитують і досі.
Віднині буде єдина
Принагідно згадаємо, що події, про яку йдеться, передувала інша, не менш знаменна. Й вона також пов'язана з цим днем у вітчизняній історії. Саме 22 січня, але 1918-го, Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.
Тож саме текст цього вікопомного документа на Софійській площі рівно через рік виголосив після промови голови Директорії Володимира Винниченка професор Федір Швець: "Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю".
Присутні на майдані слухали ці слова, затамувавши подих. А після заяви представника ЗУНР про волю об'єднатися в одну Українську соборну державу лавами прокотилася злива оплесків. Надто вже довгоочікуваними були слова президента Західно-Української Народної Республіки Євгена Петрушевича: "Ухвалений закон (Акт Злуки) залишиться в нашій історії одною з найкращих карт. По лінії з'єднання між нами не було двох думок: сьогоднішній крок піднесе нашого Духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!"
Наступного дня в осередді Центральної Ради, на вулиці Володимирській, зібралися делегати Трудового Конгресу. На порядку денному стояло одне питання: прийняття Акта Соборності. На знак цілковитої згоди присутні піднялися і аплодували стоячи.
Державний статус ідеї
Знову-таки, звернемося до В'ячеслава Липинського: "Без власної держави нема й не може бути нації української". Велика ймовірність започаткувати таку державу була зокрема і 22 січня 1919 року.
Про те, що Акт Злуки - не миттєвий крок, свідчать численні історичні матеріали. Бо вже у ході політичних переговорів були вироблені грунтовні правові засади цього документа. Спершу був проект об'єднання Директорії та ЗУНР, затим фастівський, від 1 грудня 1918 року Предвступний договір, у якому обидві сторони заявили про свій "непохитний намір злитися в найкоротшому часі в одну велику державу". І велике бажання перевести слова "в діло так, щоби... обидві держави створили справді одну неподільну державну одиницю".
Перемовини у Фастові, поблизу Києва, тривали трохи більше місяця. Симон Петлюра представляв на них узагальнену позицію "східняків", а Євген Петрушевич озвучував бачення лідерів ЗУНР. Були гострі дискусії, неприйняття окремих питань, критика і нові пропозиції.
Та переміг конструктивізм: ухвалений Акт якраз і засвідчив кревне братерство, національно-духовну сутність єдиного народу по обидва боки Дніпра, невмирущу силу природного права українців на самовизначення. Прогресивна Європа, навіть з певним подивом, у ті роки відкрила для себе істину, що, виявляється, українці - не малороси.
Непересічне значення цього документа і в тому, що він продемонстрував: ми можемо і вміємо в політичних дебатах та протистояннях ставити понад усе національні інтереси.
Насамкінець
Не будемо проводити паралелі між минулим і днем нинішнім -це прерогатива читацької аудиторії. Та висновок очевидний: економічна складова незалежності була й залишається наріжним каменем нашої державотворчості. І в 1919-му, і 70 років потому, на початку 1990-х років, недооцінка цього істотно гальмувала подальший поступ країни. Такі наші власні уроки з власної історії.
А наш короткий екскурс у часі завершимо актуальними і нині словами ще одного яскравого політика згаданих вище днів -Дмитра Донцова: "Наша мандрівка пустелею ще не скінчилася, тому що було в нас тисячі воль і сотки туманних замість одної яскравої думки, що збирала б усіх в одну цілісність. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу?"
ТOЧКA ЗOРУ
Без інтеграції жити ні за що
Чому ж українським політикам революційної доби 1917-1923 рр. не вдалося в комплексі зреалізувати проект України соборної? Ось як пояснює тодішню ситуацію відомий науковець, доктор історичних наук Валентина ПІСКУН:
- Оскільки спосіб самоствердження українців як нації шляхом створення держави в межах колишнього підросійського простору підхопили більшовики (проголошення радянської України, захоплення ними території УНР та ліквідація своїх політичних опонентів - українських націонал-комуністів). В існуванні незалежної країни не були економічно зацікавлені знесилені війною європейські держави. Та й спільний економічний простір українці так і не встигли створити, тим більше не змогли контролювати власну територію.
Неподоланними виявилися й економічні інтереси. Український капітал Наддніпрянщини сконцентровувався в земельній власності та кооперації. Увесь інший капітал був іноземним: російським державним і приватним, українським за походженням власників, проте російськоспрямованим (приміром, Харитоненки), чи бельгійським або німецьким. А ці країни і власники капіталу не були серед переможців у Першій світовій війні, тож не виявили настійливої зацікавленості у його захисті від більшовицької націоналізації.
Рівень самоусвідомлення українців також виявився неоднаковим, економічні інтереси виразно окреслені з доцентровими силами тяжіння не намітилися в умовах військового часу, а відтак це ускладнювало інтеграційно спрямовані процеси; не давало змоги на міжнародному рівні виступати єдиним цілим.
Одним із чинників, що вступив у суперечність з політичною стратегією єднання усіх українських земель, став економічний, що спричиняв часом вимушені дії політиків і відігравав провідну роль у нездійсненності політичних рішень. Як зазначав М. Добриловський: "Не маючи жодних джерел, крім хіба цукрової монополії, які б приносили державній скарбниці більші прибутки, держава переважно живе за рахунок праці експедиції заготовки державних паперів (інфляція) та торгівлі з закордоном".
Проте торгівля з іншими країнами для українців так само була неможливою через фактичну економічну блокаду. Нейтральна Румунія займала вичікувальну позицію і тримала свої кордони закритими. Переговори, що їх вели представники української влади, не завжди були успішними, оскільки країни Антанти не визнавали Брестських домовленостей з німцями.
Прорив УНР вдалося здійснити лише після того, як 18 січня 1919 року міністр народного господарства Черкаський видав постанову про те, що закордонні закупки державою здійснюються через кооперативні установи (Дніпросоюз, Централ, Українбанк тощо).
Економічні інтереси більшості кооперативних організацій були переплетені з Польщею, що, на мою думку, визначило в подальшому і укладання політичних домовленостей з польським урядом, і в свою чергу відштовхнуло галичан від УНР. Об'єднання центральних кооперативних союзів для діяльності за кордоном одержало офіційну назву "Торговельна комісія", яка урядом УНР була уповноважена представляти економічні інтереси держави за кордоном. Проте закуплене майно й товари не вдалося переправити в Україну через існуючі старі митні тарифи (ще з часів імперської Росії), що були не вигідні для економічної діяльності.
Економіка ЗУНР була втягнута в австрійський економічний простір, окрім того, певну роль у відстоюванні власних економічних інтересів галичанами відігравала наявність нафтових родовищ і контролю за їхніми прибутками. Саме діячі ЗУНР контролювали видобуток нафти у Дрогобичі, проте їхні інтереси більше тяжіли до західних ринків.