Кременчуцьке водосховище одне із шести великих у каскаді на Дніпрі, як відомо, заповнене у 1959—1961 роках. Займаючи чималу територію в Полтавській, Кіровоградській та Черкаській областях, штучно створена водойма дуже змінила географію всього краю, було затоплено плавні з численними давніми островами у місці злиття Сули з Дніпром (нині озерна частина водосховища). Серед зниклих — відомі в історії острови Богун, Королевець, Корчуватий. Проте з’явилося багато нових, часто безіменних або з новими локальними і маловідомими назвами, утворених із підтоплених ділянок заплави і борової тераси, колишніх дюн. Особливо багато таких у підтопленому Нижньому Посуллі (нині Сулинська затока водосховища) та лівобережній частині заплави між гирлом річки Супій та селом Кедина Гора.

Що принесли в жертву

Історія виникнення Кременчуцького водосховища більш трагічна, ніж велична, хоч масштаби цього сумнівного проекту й досі вражають. Дамба, міст через Дніпро — це візитівка Черкас, те, що бачить кожен турист. Але так було не завжди. 60 років тому Дніпро сягав завширшки не більш як 300 метрів, пронизаний численними протоками, обтікав острівці, розділявся надвоє і знову з’єднувався. Саме такі зображення річки з висоти пташиного польоту можна побачити на старих картах. На берегах, острівцях і вздовж проток біліли хатами села, зеленіли широкі пасовиська, густі ліси.

Одного разу всю цю красу принесли в жертву… енергетичному потенціалу. Усього цього не пошкодувало тодішнє керівництво задля гідроелектростанцій, більшість із яких нині не працює. За розрахунками проектувальників, область мала стати повністю енергетично незалежною. Тоді це коштувало природоресурсних втрат.

Однак позиція сучасних науковців кардинально протилежна. Та й самі ГЕС нині дають менше прибутку, ніж коштує їхнє утримання, а зміна русла Дніпра із проточного на застояне призвела до загибелі багатьох видів риб, птахів і рослин.

Одне з перспективних сіл, яке також затопили, але, на щастя, не повністю, — Панське. Воно стоїть просто на дамбі. Нині в кількох будинках живуть працівники, які обслуговують залізницю. А колись село було одним із найбільш розвинених в області. Виявляється, у Панському діяла сукновальня, де виготовляли спеціальну сировину, яку переправляли до Сибіру. Більшість людей займалася скотарством. Навесні Дніпро розливався, люди мігрували, потім поверталися. У селі було багато дітей, два заводи. І раптом прийшла страшна біда: за рішенням недалекоглядних чиновників, треба було власними руками знищувати рідне село і розбудовувати Кременчуцьке водосховище. Майно вивозили волами, брали все, що тільки можна. З одного боку, затоплення величезної території нібито поліпшило умови судноплавства, сприяло розв’язанню енергетичних проблем. З іншого — під воду пішов величезний пласт історії. Під час заповнення водосховища було затоплено 212 населених пунктів, або 39,6 тисячі дворів, які населяли 133 тисячі людей. На площі Кременчуцького водосховища нині могли б вміститися 32 міста такі, як Черкаси, майже чотири таких, як Чикаго, два Санкт-Петербурги або Москва (щоправда, без двох адміністративних округів).

Максимальна глибина водосховища — 28 метрів. Воно на 17,5 метра глибше за озеро Чад в Африці, на 13 метрів — за Великі солоні озера (США) та Псковсько-Чудське (Естонія, Росія),  на 2 метри — за озеро Нікарагуа в Північній Америці.

Крім багатих пасовиськ і густих лісів, вода накрила й деякі археологічні артефакти. В експозиції Черкаського обласного крає-знавчого музею можна побачити пам’ятки перших людей, знайдені на територіях, які нині затоплено. Це вістря стріл, ножі, прикраси, предмети побуту різних часів.

Що ще приховувала ця земля, тепер навряд чи стане відомо. Хоч любителі знаходять на мулистому дні чимало цікавинок. Недавно місцевий краєзнавець Борис Юхно розповів у пресі про цікаві знахідки у водах Дніпра. Рікою, стверджують історики, 1000 років тому проходив відомий торговельний шлях, який називали «із варягів у греки». Ним ішли каравани кораблів зі Скандинавії до Візантії. Історики стверджують, що на мулистому дні старого русла Дніпра ще й досі можна знайти стародавні скандинавські кораблі. Дайвери розповідають, що неподалік Черкас на глибині кількох метрів покоїться кістяк мамонта. Фрагменти саме таких могутніх скелетів найчастіше дістають із підводного світу минулого.

Понад десяток років тому дайвери своїми знахідками у Черкаському районі спричинили гучну наукову сенсацію. Кілька тижнів поспіль вони діставали з дна черепи давніх зубрів, турів, роги доісторичних оленів, які тепер водяться далеко на півночі, кості й бивні мамонтів. Очевидно, під водою натрапили на залишки каркаса якогось колективного житла чи ритуальної споруди.

Ще й нині тут знаходять буквально все: від ольвійських дельфінів і римських динаріїв до монет литовської доби і навіть шотландські двопенсовики Карла І. Нумізматичні Мекки Лівобережжя — Митьки, Бузьки, Вереміївка, Жовнине. Подніпров’я накопичило чимало автентичного. Майже все, що не було предметами першої необхідності, тепер шліфує підводна течія. Ще вода зберігає чимало військового майна: від шабель і ядер доби Козаччини до зброї Другої світової. А гільзами всіяний весь берег та острови. З останньої чверті ХІХ століття до середини 1950-х черкаський берег був концентрованою промзоною, тому цвяхів, болтів, продірявлених мушель для перламутрових ґудзиків, товстого старого скла чи зализаної до кругляків жовтої цегли — тонни. Нахиляйся, роздивляйся, і відкриється тобі... А водосховище здебільшого захаращене автопокришками, битою плиткою та іншими будматеріалами, унітазами, промисловим непотребом радянських часів (аж до застарілих верстатів), механізмами портового господарства разом із залишеними на мілководді невеликими ботами. Якорі, ланцюги, кораблі, поїзди. Саме так. Не тут, нижче за течією, біля запорізької греблі. Там на глибині майже 60 метрів лежить підірваний хлопцями з Гуляйполя міст із кількома вагонами.

Риба-голка — вже не дивина

Серед нинішніх проблем водосховища, очевидно, найбільша — екологічна. Біологи та Асоціація рибалок України останнім часом вказують, що українські водосховища, серед них Кременчуцьке, перетворюються на морські лимани, а вода в них набуває то жовто-червоного, то яскраво-зеленого забарвлення. Ідеться про кілька чинників, які, вважають експерти, спричиняють поступову втрату прісних водних артерій.

Один із них — збільшення вмісту солі у водосховищах, внаслідок чого змінюються флора і фауна. Тут уже з’явилися риба-голка та дрібні медузи —  фауна, характерна для солоних водойм, зокрема морських лиманів. За спостереженнями працівників кафедри біології Кременчуцького національного університету ім. М. Остроградського, крім риби-голки, в морі останніми роками збільшується кількість особин гребеневика (кишковопорожнинний організм, зовні подібний до медузи), з’явилася у наших річках і водорість наяда морська, також характерна пристосованістю до солоних водойм. Згадують науковці й про чорноголового реготуна, який останніми роками став гніздитися поблизу наших водойм. Хоч раніше ці птахи вживали  виключно морську рибу й селилися на півдні України. Певну негативну роль відіграє змивання у Дніпро реагентів, якими посипають дороги.

За словами науковців, загальна мінералізація за останні 25 років збільшилася в 1,25—1,5 раза. Відбувається гідрокарбонатне засолення (тобто содовосольове) завдяки циркуляції ґрунтових вод. Свідчення цього — солонці, які можна побачити на поверхні ґрунту.

На води в центральному регіоні, крім солі й соди, вважають науковці, впливають викиди підприємств і хімічні препарати агропромисловості. До цих чинників належить ще один значний: потепління, що збиває температурні режими водойм.

З одного боку, трохи тепліші, ніж раніше, погодні умови позитивно впливають на річкову живність узимку. Адже брак льоду регулює правильний кисневий режим рибам. З іншого — сприяє інтенсивнішому розвитку бактерій, що осідають на дні водойм і спричиняють токсикацію риб. Це пов’язано із вторинним забрудненням води марганцем, коли під ранок застоюються води. Через це на глибині гинуть риби і раки.

Згадаймо червоно-жовтий колір води у водосховищах, який доволі часто можна побачити неозброєним оком. Це ознака наявності марганцю у воді. Він утворюється за рахунок водоростей, листя та інших відходів, що формують на дні цілий комплекс речовин, і в умовах високої температури через гниття утворюється марганець.

Хоч Кременчуцьке водосховище й має річковий тип, тобто тут спостерігається постійна течія, однак, зауважують екологи, цього  недостатньо. Щоліта бачимо постійне цвітіння водойми, що свідчить про хворобу Дніпра внаслідок спеки й недостатнього очищення.

Головна проблема в тому, що в Україні очисні споруди радянського зразка вже не справляються з очищенням настільки брудних водойм, і ми поступово залишаємося без питної води.

Окрім забруднення від хімічних гігантів та агровиробництва, Дніпро стає жертвою бездіяльності: річка не має достатнього очищення, потерпає від щорічної засоленості та надлишку соди. Через інтенсивне обвалення берегів Кременчуцького водосховища створюються нові мілководдя, на яких у спекотну погоду відбуваються природно-техногенні процеси, що призводить до забруднення води й інших небажаних явищ.

Експерти закликають ухвалити нову водну політику, визнавши прісну воду державним стратегічним ресурсом.

Ще одного сумнівного будівництва Дніпро може не витримати

Насамкінець хочу згадати ще про одну гостру проблему, яка нагадала про себе останніми місяцями. Нещодавно, повідомила прес-служба Укргідроенерго, компанія підписала меморандум із турецькою компанією Ozaltin Holding про співпрацю в будівництві Канівської ГАЕС. Документ було підписано під час робочого візиту турецької компанії на Укргідро-енерго. Варто нагадати, що Канівська ГАЕС розташована в селі Бучак поблизу Канева. Будівництво ГАЕС потужністю 3600 МВт, яке почалося в 1986 році, 1991-го було зупинене. Нинішній оновлений проект передбачає будівництво гідроакумулюючої електростанції зі зменшенням потужності до 1000 МВт. Проте активісти-екологи б’ють на сполох: втілення цього проекту, на їхню думку, може завдати довкіллю величезної шкоди.

Ще у 2006 році Кабінет Міністрів затвердив Енергетичну стратегію України на період до 2030 року. Вона передбачала зростання виробництва електроенергії здебільшого за рахунок розбудови ядерної енергетики. На АЕС, однак, неможливо регулювати вироблення електроенергії залежно від потреб, тому розробники стратегії передбачили введення регулюючих потужностей — ГАЕС за застарілими проектами радянських часів: Ташлицьку, Канівську і Дністровську.

Оновлена Енергетична стратегія до 2030 року вже не передбачає утопічних 22 нових атомних енергоблоків, а лише 5—6, що у нових реаліях перетворилося на скромні плани добудови двох блоків на одній з АЕС. Проте Канівську ГАЕС все одно хочуть будувати, тепер уже з новим обґрунтуванням, а саме: для «створення умов використання повною мірою потенціалу відновлюваних джерел енергії, активізація будівництва яких спостерігається в Україні останнім часом».

А будівництво цього велетенського акумулятора супроводжується великими ризиками для природних об’єктів, місцевого населення, культурної спадщини, а також для населених пунктів нижче за течією Дніпра. Серед них  складні геологічні (зсуви ґрунту, руйнування берегів) умови будівництва й роботи станції, руйнування основних гідроспоруд ГАЕС, ризик техногенної катастрофи; підтоплення, що може негативно вплинути на умови життя населення та його доступ до питної води; вторинне радіоактивне та органічне забруднення води Канівського і Кременчуцького водосховищ — збитки для рибного господарства, галузі туризму та рекреації, ризик зараження питної води для населення Канева, Черкас та інших міст; руйнування берегів Канівського водосховища і розмивання Зміїних островів — частини Канівського заповідника; знищення археологічних цінностей, які є скрізь у зоні будівництва.

Тож чи варто починати ще один грандіозний і водночас сумнівний проект? Хіба історія та нерозв’язані проблеми сьогодення нічого нікого не навчили?