— Тату, ти не їдь на війну, бо там тебе вб’ють. Нам сьогодні вихователька сказала, щоб ми ніколи не йшли на війну, — поділилася новинами 5-річна донька з прес-офіцером оперативного командування «Північ» Віктором Шубцем.
— Ні, доню, як тільки знадобиться, я піду на війну. Але зовсім не для того, щоб мене там убили. Я піду захищати тебе, маму, всю нашу країну, розумієш? І мене там не вб’ють, бо я добре вмію захищатися.
Так відповів він своїй дитині. А з вихователькою мав іншу розмову: попросив не говорити дітям, особливо хлопчикам, що на війну йти не треба. Так, на чужу не треба. Але якщо йдеться про власну країну, коли ж як не змалку прищепити в чистих дитячих душах почуття патріотизму, з яким їм жити, за яке нас, українців, поважатимуть у світі. Якщо, звісно, ми поважатимемо себе самі. Вихователька сказала батькові (який, до речі, нещодавно повернувся з Конго, де брав участь у роботі миротворчої місії ООН), що тепер вона змінить акценти, коли говоритиме з дітьми про підступну й страшну війну.
Про це досвідчений військовий журналіст Віктор Шубець розповів мені дорогою до унікальної військової частини, однієї з небагатьох, де повертають до життя військову техніку з усієї України. Далі вона вирушає і в місця підготовки наших військових, і в саму зону АТО. І саме той, закладений у далекому дитинстві, патріотизм допомагає цим, як правило, небагатослівним чоловікам і жінкам робити вкрай важливу для держави справу.
У їхніх руках техніка 70—80-х років минулого століття отримує друге життя.
— Ремонт різний — займає від доби до двох тижнів, — каже заступник командира частини Ігор Красовський. — Ремонтуємо, вичищаємо, зварюємо, фарбуємо, а на додачу, так би мовити, приємний бонус від нас — комплектуємо шоломофонами та розвантажувальними жилетами на весь майбутній екіпаж. Ось уже на виході — міномет радянського виробництва, який ми привели до бойового стану. Він може працювати і в польових, і в міських умовах — а саме це сьогодні потрібно на сході.
— У Конго наші Мі-24 теж обстрілювали, але ж їх не збивали, бо там немає ПЗРК, — пригадує нещодавно пережите Віктор Шубець. — А в Україні сьогодні апробовують нову модернізовану російську техніку. Українці ж, незважаючи на вкрай нерівні умови, успішно відбивають ворога на ось цій, старенькій. Бо хоч би хто що говорив, головне в кожній війні, та й у тилу теж — людський чинник.
Ця прописна істина тут наповнюється реальним змістом. А надто коли бачиш десятки дбайливих жіночих рук, які в цій тихій глибинці успішно трудяться для передової. Серед жінок, яких тут понад дві сотні, є і слюсарі-ремонт?ники, завідуючі сховищами, швачки. Всі вони поспішають на роботу з навколишніх сіл і, кажуть, готові працювати хоч у три зміни, аби тільки прислужитися нашим синам і чоловікам. Олена Пастушок, Ніна Глущик, Світлана Пилипенко дуже добре відгукуються про свого командира, який, попри ще недавно зовсім несприятливі для української армії часи, зберіг частину та фахівців.
І хоч заробляють тут небагато (трохи більше за прожитковий мінімум), але роблять усе з душею та справжньою материнською любов’ю. Від неї, здається, на очах оживають ще донедавна мертві бойові машини піхоти (БМП) чи самохідні артилерійські установки (САУ).
А у шорному цеху пахне новеньким брезентом. Тут від зношених танкових шоломофонів залишають тільки два елементи — переговорну гарнітуру та «вуха», решту (а це ще 45 складових) оновлюють і — в путь! Разом із розвантажувальними жилетами та спеціальними сумками для них (це вже ноу-хау цієї справді унікальної частини).
— І знаєте, чому зараз, у переломний момент АТО, ми маємо переконливі перемоги й на цій старій техніці? Бо повсякчас зростає підтримка військових у суспільстві. Кожен прагне зробити те, що йому під силу: навіть 80-річні жінки несуть на собі бронежилети через кордони. А рівненський фонд «Скарбниця надії», який досі спеціалізувався на підтримці онкохворих дітей, тепер спрямував зусилля й на допомогу армії. На Рівненщині силами громадськості вже зібрали кошти на 50 бронежилетів, придбали і відправили в зону АТО, для військовослужбовців 51-ї окремої механізованої бригади засоби спостереження, тепловізори, біноклі, — каже Віктор Шубець. — У свою чергу ми, військові, вирішили поділитися з онкохворими дітьми кров’ю: це ж символічно, що в жилах нових поколінь українців тектиме кров сильних і мужніх чоловіків, правда?
І в цьому сенсі війна неабияк згуртувала націю. А ще змусила іншими очима подивитися на роль і місце армії та військових. Можливо, тепер професія захисника Вітчизни наповниться іншим змістом. Принаймні в рівненському тилу невтомно працюють і задля цього. У нас одна країна і, звісно ж, одна доля.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)