Коли  чую бурхливі, як море, звуки «Запорозького маршу», одразу ж уявляю земляка-роменця Євгена Адамцевича, який народився 19 грудня 1903 року  (1 січня 1904-го за новим стилем) на Полтавщині, в селі Солоницях поблизу Лубен, та всім серцем прикипів до Ромна  —  прадавнього міста над Сулою. 

У місті його знали всі

А запізнався я з ним ще школярем. Уже на той час (1950-ті), не загубившись у тутешньому велелюдді, Євген Адамцевич був знаковою постаттю мого улюбленого міста. Казали, таких розкішних каштанових скверів, як у нас, не має жоден інший райцентр не тільки в Сумській області, а навіть в усій Україні. А в центрі — пам’ятник Тарасові  Шевченку, Великому Кобзареві. Майже поряд зі школою, в якій  випало мені навчатися. Хоч пам’ятник із цементу, споруджений на кошти місцевих залізничників ще 1918 року (автор теж роменець Іван Кавалерідзе), він був напрочуд вдалим мистецьким витвором. Цей пам’ятник із написом «І оживу, і думу вольную на волю із домовини воззову» вважався візитівкою міста. І недарма з волі якоїсь доброї душі його силует  красувався навіть при в’їзді на територію райцентру.

Як уособлення давнього й нового часу сприймали ми, роменці, живого кобзаря Євгена Адамцевича. Його знали, шанували всі міські жителі від великого до малого, а також приїжджі з навколишніх сіл. Та хоч як парадоксально, біля пам’ятника Тарасові Шевченку Євген Адамцевич ніколи не грав, не співав. Дбаючи про показуху, тодішній режим не хотів, щоб своєю присутністю незрячий кобзар псував загальний вигляд райцентру. І йшлося не про спів та гру на бандурі, а про посудинку або й кошовочку біля його ніг. «Он просіт мілостиню, попрошайнічаєт», — з неодмінною негацією сприймалося це в очах влади. На що Адамцевич з гідністю відповідав: «Ні, я не жебрак і ніколи жебраком не буду. Люди вдячні мені за гру, за пісню. То хіба це гріх?»

Владі й за вухом не свербіло, як же незрячому кобзареві жити. Недарма він час від часу вирушав на села, де за натхненну працю люди винагороджували його натуральною платнею: борошном, крупами, сальцем  та іншими продуктами. Ділилися тим, що мали самі. Та причина в неприхильному ставленні влади до появи живого кобзаря біля пам’ятника Тарасові Шевченку була ще й у тому, що саме навпроти цього пам’ятника стовбичив бронзовий ленін. Простертою правицею закликав до «світлого майбутнього» — комунізму. Цілком очевидно, що вжитися по-сусідськи ці два пам’ятники аж ніяк не могли. 

І вождя пролетарської революції згодом довелося таки перебазувати на інший майдан, де перед цим стояв генералісимус сталін у «сірій військовій шинелі». Стояв доти, доки розвінчали його злочини проти мільйонів невинних людей і вночі тихцем прибрали геть. Хоч пам’ятника леніну  навпроти пам’ятника Шевченкові вже не було, нічого не змінилося тільки в житті Адамцевича.

Його очі й серце — дружина Ліда

Я знав, що він облаштувався десь по той бік глибокого яру у власній хаті. Але як же кобзар дістається на роменське торжище?  В обхід? Це ж далеченько. Із яру Євген Адамцевич виринав, як із потойбіччя. Долати цей природний бар’єр йому допомагала Лідія Дмитрівна, дружина й надійний поводир. Його очі й серце. Завжди удвох, вони удвох крокували неспішно, але впевнено. Побралися  1927 року, коли він вирішив кобзарювати. Середнього зросту, вусатий, зосереджений, худий з лиця, яке згодом порізали глибокі зморшки, трохи сутулий (мабуть, наслідок професійної діяльності) чоловік і поруч низенька, сухенька жіночка-супутниця. 

Однією рукою злегка вона торкалася чоловіка, у другій тримала кошовочку та складаний ослінчик, на якому й доводилося бандуристові сидіти пів дня, а то й цілісінький день. 

Якось я запитав батька: «А чого він осліп? Чи народився незрячим?» — «Ні,  — відповів батько, який працював  на станції швидкої медичної допомоги і впродовж років устиг побувати на викликах у безлічі  роменців, зокрема й Адамцевича. — Це наслідок вітряної віспи. На гостре інфекційне захворювання очей він занедужав ще зовсім малим, мабуть, дворічним.  Поступово втратив зір».

У дитинстві його називали Євгешею. Хоч білий світ хлопчині заступила пітьма, він не втратив життєрадісності й  допитливості. Добра ж матуся, не піддаючись розпуці, брала незрячого сина в театр. Бо сама грала у виставах разом зі Степаном Шкуратом та Ганною Затиркевич-Карпинською. Теж наші, роменські. На той час, про який  ідеться, збереглася в парку навіть велика дерев’яна споруда колишнього театру. Отож малий незрячий, але талановитий від природи Євгеша з дозволу артистів і прилаштовувався не десь, а в оркестровій ямі, або, як казали, в окопі. У такий спосіб був під материним наглядом, водночас вбираючи в себе все те, що лунало зі сцени. Він мав феноменальну пам’ять.

Дорослі помітили допитливість хлопця, його схильність до науки. І після одинадцяти років Євген навчався в Києві у школі сліпих. Навчався блискуче. На жаль, обставини склалися так, що мусив залишити школу, повернувшись у Ромен, де жила добра, щира піклувальниця бабуся Настя. Найпевніше, з її лагідного слова, пісень відтоді в його життя ввійшла музика.

Почувши рокотання бандуриСпочатку Євген Адамцевич навчався гри на скрипці. Та коли почув рокотання бандури в руках популярного місцевого кобзаря Мусія Олексієнка, який мав багатющий репертуар і сам творив музику, цей багатострунний інструмент полонив його одразу й назавжди. І навчатися став у нього ж.

Значна подія сталася в житті Євгена Адамцевича 1939 року. Його запросили в Київ на нараду кобзарів і лірників. Тут головну роль відіграли Максим Рильський і Павло Тичина, яким кобзарське мистецтво було близько до душі і з якими зустрівся особисто. Дотепник від природи, в українській столиці Євген Адамцевич зачарував усіх виконанням гумористичних пісень.

Післявоєнний період видався нелегким. Усюди розруха. Злидні. Єдине, що ніколи не вмирало, а навпаки, наснажувало до життя й боротьби, —  пісня. Євген  Адамцевич, і далі завзято, натхненно співаючи або декламуючи (можна сказати й так, бо його спів часто переходив у речитатив), грав на бандурі. До речі, вона в нього вже була власної конструкції. Бандурист приробив так звану щоку, збільшив кількість басів, познімав зайві приструнки. Виконуючи той чи той твір, він завжди був рухливий.  І неодмінно під настрій імпровізував, ніколи не повторюючи буквально ноту в ноту. Це віртуозне виконання треба було не тільки чути, а й бачити!

Якось я поспішав у справах  і зупинився. Не міг не зупинитися біля  Євгена Адамцевича, в руках якого бандура, здавалося,  аж пританцьовувала, видаючи бурю дивовижних звуків.  Бандуриста обступили слухачі. Щойно він, зморений, поклав на струни свою шкарубку долоню (голі пучки іноді ранили до крові), хтось не стримався: «Що це ви грали?» — «Запорозький марш». — «Так за душу бере! Може, до музики є і слова?» — «Слів немає. Та вони тут і зайві. Про все говорить музика». —  «Справді, багато говорить. Чи не ви автор?» — «Перейняв від кобзаря Положая, а він — ще від іншого. Цей марш, певно, звучав за запорожців. Але я додав трохи свого».

Супроводжуючи його через яр, Лідія Дмитрівна одного разу не  втримала рівновагу на хисткій кам’яній приступці, підмитій  дощовим потоком, і впала. З нею впав і Євген Олександрович. Обоє поранилися, коліна кровоточили. Довелося викликати швидку. Саме того дня чергував мій батько. Прибувши, надав першу  необхідну медичну допомогу. Зрештою вирішив показати обох потерпілих профільному спеціалістові хірургу. На щастя, все обійшлося. Невдовзі Євген Адамцевич знову був на колесах, як жартома називав свої натруджені в безперервних мандрах ноги. Лідія Дмитрівна звернулася до редакції райгазети, щоб на її сторінках висловити лікарям подяку. Але газетярі, поміркувавши, як на це зреагує райком партії, віджартувалися: «Було б краще, якби Євген Олександрович менше заглядав у чарку». Хтось лихий (траплялися й такі) пустив про Адамцевича поголос, що він випиває.

У гостях у кобзаря

Мені дуже хотілося побувати в нього вдома. Чекав слушної нагоди. І вона трапилася. Із Сум приїхав Микола Данько, журналіст і чудовий лірик. Завдяки поезії ми з ним потоваришували.  

Євгена і Лідію Адамцевичів застали вдома. Щодо випивки господар зауважив: «Кобза горілки не любить. А коли десь насидишся, виснажишся до решти або й перемерзнеш у дорозі, то ковток-другий оковитої  помагає. Це як ліки. Інакше пропав би  при лихій годині».

Через якийсь час у товаристві гостинних господарів почувались як у себе вдома. Бандурист не переставав жартувати. Хтось сторонній ніколи не сказав би, що  він незрячий. Із нетерпінням чекали тієї хвилини, коли Адамцевич  візьме в руки бандуру. І невдовзі він таки заграв, заспівав.

Після думи «Євшан-зілля» дали бандуристові відпочити. А ще розпитували про його життя-буття. З’ясувалося, що він уміє теслярувати, до будівництва хати — невеликої, але затишної — доклав рук: настелив підлогу, відремонтував дах, який протікав. І зручний складаний стільчик для сидіння  — це теж його робота. Я попросив: «Євгене Олександровичу, будь ласка, заграйте «Запорозький марш»!» Уже перші акорди схвилювали мене і Данька до глибини душі.

На початку 1970-х років прилетіла приголомшлива звістка, що Євген  Адамцевич поїхав до доньки у Крим (село Холмівка Бахчисарайського району) і там помер. Це сталося 19 листопада 1972-го. Згодом Лідія Адамцевич з допомогою Українського хорового товариства встановила на могилі пам’ятник.

Але як добре, що перед цим роменський кобзар, слава якого зросла й утвердилася насамперед завдяки «Запорозькому маршу», приїздив до Києва. Його чули, з радістю вітали представники інтелігенції, студенти, робітники, він виступав у видавництвах «Дніпро», «Молодь», «Мистецтво», «Наукова думка», «Веселка», в університеті ім. Т. Шевченка, столичній консерваторії, Будинку культури трамвайно-тролейбусного управління. Не буде перебільшенням сказати, що своєю подвижницькою діяльністю, зокрема натхненною грою на бандурі та співом, Євген Адамцевич додавав сили та снаги рідному народові.