СПОГАДИ
Як отримували інформацію про найбільшу техногенну катастрофу ХХ сторіччя?
Василь ДЗЬОБАК,
кандидат історичних наук
для «Урядового кур’єра»
За минулі майже три десятиріччя про трагедію Чорнобиля та наслідки, зумовлені нею, написано цілу бібліотеку статей, різноманітних наукових досліджень, актуальної документалістики, спогадів учасників тої вікопомної епопеї. Основний лейтмотив усіх публікацій, в тому числі авторів шкільних підручників: тодішня тоталітарна влада буцімто запізнилася з інформацією про аварію. Та є достатньо аргументованих тверд жень зокрема закордонних фахівців, що такий висновок упереджений і загалом неточний.
Подвиг нового слова прагне
«Період з 26 квітня до 6 травня був найскладнішим і найвідповідальнішим, — згадував академік Валерій Лєгасов. — Найперше завдання було приборкати зруйнований реактор. Це робили в надзвичайних умовах. Відповідальність лягала на плечі людей, які туди приїхали, особливо на плечі голови урядової комісії, заступника голови Ради міністрів СРСР Бориса Щербини».
Щоб відтворити робочий ритм, колорит ситуації в епіцентрі подій, скористаюся оцінкою тогочасного заступника союзного міністра енергетики та електрифікації Олександра Семенова — куратора атомної галузі в Міненерго СРСР: «У перші дні інформації про масштаби аварії було дуже мало, вона була суперечливою. Отримати об’єктивну інформацію було важко, оскільки горів четвертий енергоблок. Навколо напівзруйнованого приміщення рівень радіації був надзвичайно високий. Стан на реакторі спочатку неможливо було оцінити. Це створювало в колективах, які ліквідовували аварію, напругу, знервованість людей, внаслідок цього віддача була малою».
Всі, кому довелося ліквідовувати наслідки аварії, хто жив і працював тоді в Київській області, зберегли свої спогади про Чорнобиль. Маю і я свою думку щодо забезпечення гласності в екстремальних умовах і ціни правди в найдраматичніших ситуаціях. Мене також хвилює запитання: чому Прип’ять більш як добу не знала про страшну небезпеку? Що практично було зроблено, щоб люди знали, як поводитися в умовах радіаційної загрози? Адже така інформація тоді була дорожчою, ніж ліки і хліб, не кажучи вже про матеріальні цінності.
Тривожні дні
У ніч із п’ятниці на суботу 26 квітня 1986 року рано вранці мене схвилював телефонний дзвінок:
— Збирайтеся терміново на роботу, автомобіль уже під’їжджає, — повідомила чергова з першої приймальні обкому.
— На Чорнобильській атомній станції трапилося щось страшне, — сказав водій. — Туди терміново виїхали другий секретар обкому і завідуючі відділами промисловості та оборонної промисловості.
Відразу цю інформацію пов’язую зі згадкою про минулий день. У нашу кімнату, яка слугувала і прес-центром, і робочим кабінетом оперативної групи обкому партії, увійшов заступник секретаря парткому АЕС і наче по секрету повідомив колезі з промислового відділу:
— На станції починаються технологічні випробування, один із реакторів поводиться незрозуміло…
Хто тоді міг подумати, що це повідомлення стане епілогом до глобальної катастрофи, яка розділила світ на до і після Чорнобиля? Проте тоді хотів бути оптимістом, вважаючи, що висококласні досвідчені фахівці ЧАЕС з допомогою науковців-атомників упораються з нештатною ситуацією.
Коли вся інформаційна група зібралася, ми дізналися, що за кілька годин до початку робочого дня маємо підготувати проект інформації в ЦК КПУ про нічний вибух. Отже, належало з’ясувати, що трапилося, наскільки масштабна біда. Які заходи вживають для її мінімізації та подолання? Одержати відповідь хоча б на перше запитання, щоб мати уяву про стан в епіцентрі події, безпосередньо на атомній станції, стало неможливо. Бо відразу після аварії, з огляду на режим секретності, АЕС була відключена від телефонного зв’язку. Зник зв’язок і з Прип’яттю та Чорнобилем, окрім каналу ВЧ, яким послуговувався перший керівник області.
Звісно, ми не могли тоді знати, яку інформацію готують різні служби. Напевне, керівники вищого рівня, зокрема і перший секретар обкому партії Григорій Ревенко, мали можливість знати більше. Хоча і ця інформація була небездоганною. Скажімо, чого варта тисячу разів повторювана модель ситуації, яка надходила і в Москву, і в Київ, і в ЦК, і в міністерства: реактор цілий, подаємо воду в апарат. Вибухнув аварійний бак СУЗ у центральному залі. Вибухом знесло шатер. Радіаційний стан — у межах норми. Загинула одна людина — Валерій Ходемчук. У Володимира Шашенка — стопроцентний опік. Вочевидь, керівництво атомної електростанції, повідомивши в міністерство та інші інстанції про аварію, не пояснювало, що зруйновано реактор, щоб уникнути додаткових запитань, на які тоді не знало відповіді.
Дозиметр був найважливішим джерелом інформації про радіаційний фон на станції. Фото з архіву редакції
Важка правда
Ми шукали можливість переговорити з нашими працівниками, що вже перебували в районі станції, там теж розуміли необхідність інформації про аварію. Секретар парткому ЧАЕС Сергій Парашин через півгодини дізнався про вибух і вже о другій годині 15 хвилин був на станції. У кабінеті директора він, крім його господаря, Віктора Брюханова, застав другого секретаря Прип’ятського міськкому Олександра Веселовського, заступника директора з режиму, начальника цивільної оборони. Тоді ще ніхто із заступників головного інженера не підтвердив формулювання «реактор зірвано». Між сьомою і дев’ятою годинами ранку на станцію приїхав другий секретар обкому Володимир Маломуж із групою людей. Заговорили про підготовку документа, який передаватимуть усіма каналами. Сергій Парашин узявся за складання проекту інформації, бо вважав, що володіє необхідними для цього знаннями. «Почав писати цей папір. У мене вийшло незграбно. Тоді хтось інший взявся. Написали чорновий варіант. Погодили вп’ятьох — і так, і сяк. Там було повідомлено про зруйнування покрівлі, рівень радіації в місті — тоді ще невисокий. Сказано, що триває вивчення проблеми».
Основні тези цієї інформації нам і повідомив завідувач відділу промисловості Олександр Біліченко. Пізніше він розповідав: «Я прибув на станцію одночасно з пожежними. Запитую Телятнікова (майбутнього Героя Радянського Союзу): яка допомога потрібна? А він: «Нащо ви сюди стільки техніки нагнали? Впораємося власними силами».
Був на першому засіданні урядової комісії. Всі чітко доповідали про стан на своїх напрямах. Аж тут попросив слова академік Валерій Лєгасов.
«Оптимістичний настрій — це добре, — сказав він. — Однак проблема в тому, що ми не знаємо, що відбувається в зруйнованому реакторі. Ніхто цими процесами не управляє. Тому людей треба негайно евакуювати, найперше — з Прип’яті».
Такими були реалії перших годин після аварії, які стали відомі пізніше. А в ті світанкові хвилини, незважаючи ні на що, ми мали забезпечити першу інформацію про ситуацію на станції. Неймовірними зусиллями через першу приймальню добилися дуже лаконічного повідомлення безпосередньо з об’єкта: на АЕС усе дуже погано. Ми цю інформацію намагалися конкретизувати, зробити логічною, такою, щоб вона відповідала вимогам партійних документів. Тому виважували кожну фразу, деталь, уточнювали формулювання. Спресований до хвилин час нас підганяв. І до дев’ятої години ранку змогли запропонувати варіант першої інформації про трагічну подію. Після зауважень першого секретаря, внесення ним правок, її було вкотре передруковано, підписано і відправлено спецпоштою в ЦК.
Ось остаточний варіант цього документа (мовою оригіналу): «26 апреля 1986 года в 1 час 45 минут произошёл взрыв на энергоблоке № 4 мощностью 1 млн кВт Чернобыльской АЭС. Взрыв последовал через 30 секунд после остановки реактора во время испытаний, предусмотренных плановым ремонтом. Точного места и причин взрыва пока не установлено. Разрушены конструкции, перекрытия, стены верхней части реакторного отделения и части машинного зала. Возник пожар, который в настоящее время подразделениями пожарной охраны локализован.
Предположительно, что из-за разрыва контура КМПЦ, часть грязной воды выброшена на территорию станции. Радиационный фон на 6 часов 50 минут по территории станции — до 100 мкР/с, в г. Припяти 2—4 мкР. Опасности для населения города нет.
В медсанчасть станции поступило 43 человека. Один умер от ожогов, 3 находятся в тяжелом состоянии, остальные проходят обследование.
В связи с аварией остановлен 3-й энергоблок, 1-й и 2-й энергоблоки работают нормально.
Партийными, советскими, хозяйственными органами области принимаются меры по ликвидации последствий аварии. Секретарь обкома Г. Ревенко».
Оригінал цього документа зберігається у Центральному державному архіві громадських об’єднань України.
ТАРС і МАГАТЕ
26 квітня о 9:30 з інформацією ознайомився секретар ЦК КПУ Борис Качура. Він негайно доповів Володимиру Щербицькому, о 13:15 телеграфом аналогічне повідомлення було відправлено в ЦК КПРС. А ще через день залишки цього, а можливо й іншого документа прозвучали по радіо і в телевізійній програмі «Время».
Його опублікували й газети, залежно від графіків виходу: хто у вівторок 29 квітня, а деякі обласні видання пізніше. Тож перша інформація про глобальну катастрофу сторіччя у викладі ТАРС-РАТАУ мала такий зміст: «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській електростанції сталася аварія, пошкоджений один з атомних реакторів. Вживаються заходи з ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію». Про жертви, забруднення території, вимушену зупинку всіх реакторів повідомляли вже в наступних випусках новин і чергових номерах газет.
Отже, існувало кілька реальностей. Перша — трагічна, непередбачувана, некерована ситуація в епіцентрі аварії. Друга — припущення на кшталт «на атомній станції сталося щось страшне», без роз’яснення, як поводитися людям на забруднених територіях. В такому інформаційному вакуумі, в атмосфері непевності, а то й паніки створювали спекулятивні сенсаційні повідомлення закордонні радіостанції про тисячі загиблих, вибух реакторів, відсутність системи захисту станції. Прогнозували смерть половини населення Прип’яті, відтак усіх малих міст і сіл України та Білорусії, поступове вимирання Києва.
Свій погляд на ситуацію гласності щодо аварії на ЧАЕС висловив тодішній генеральний директор МАГАТЕ Ханс Блікс: «Боюся, що висвітлення цієї події в Радянському Союзі західними методами призвело б до шкідливої і небезпечної паніки. В СРСР інформація запізнювалася, була неповною, але, мабуть, правильною. Захід давав інформацію швидко, її було багато, але вона заплутувала людей».
Непередбачуваність, екстремальність післяаварійної ситуації відобразили у своїх репортажах, інтерв’ю спеціальні кореспонденти ТАРС-РАТАУ на чолі з Володимиром Жуковським, «Правды» — Володимир Губарєв та Михайло Одинець, «Известий» — Андрій Іллєш, Андрій Пральников, Ігор Костін, «Труда» — Станіслав Прокопчук. Свій рядок у Чорнобильську епопею намагалися вписати також журналісти республіканських газет — Віктор Дрозд, Анатолій Краслянський, Олександр Сокіл, Станіслав Ганічев та інші. Запам’яталися публікації в «Київській правді» нині покійних Віталія Заруди, Дмитра Злобінського, Володимира Сала, «Молодої гвардії» — Івана Лисенка. Вибачте, якщо назвав не всіх. Вони були першими представниками ЗМІ в небезпечній зоні та зуміли, на мій погляд, достойно і чесно висвітлити переживання, мужність та героїзм ліквідаторів.