Лікар
Валерій ФЕДОРОВ
Після чотирьох років роботи в Лівійській Джамахирії сім’я сумських медиків-педіатрів Валерія та Лариси Федорових повернулася на батьківщину. Назавжди.
Якби перед далекою поїздкою подружжю сказали, як і чим закінчиться їхня професійна робота в цій країні, обоє не повірили б. Але що є, те є. Драматичні, а почасти і трагічні події останніх місяців, що прокотилися Лівією, змусили їх негайно повертатися додому. Про подробиці — в ексклюзивному інтерв’ю Валерія ФЕДОРОВА кореспонденту «УК».
— Валерію Олександровичу, наскільки спокійно почуваєтеся сьогодні?
— Як кажуть, усе минає, і неспокій зі страхом теж. До Сум повернулися наприкінці серпня, трішки перепочили і нині обоє працюємо. Щоправда, захворіла мама дружини в Лебедині, то ми зараз там. Я — головний лікар Рябушківської сільської медичної амбулаторії — це за 15 кілометрів від міста, а Лариса — ендокринолог центральної районної лікарні.
— Уперше ви побували в Лівії в 2002 році, а вдруге поїхали позаторік. Тобто загалом провели там 4 роки. Які загальні і конкретні враження від цієї країни?
— Я б поділив наше перебування, а отже і враження, на дві частини. Перша — до воєнних подій 2011 року, які розпочалися в лютому, і друга — безпосередньо військові дії. Останні захопили сповна, адже вдалося взяти квиток на літак лише на 18 серпня, і то через Туніс.
Щодо вражень, вони діаметрально протилежні. З одного боку — добрі і світлі, з другого, — як кажуть, не приведи Господи. Тобто своєрідний пекельний рай. Уперше ми потрапили до Лівії в травні 2002-го і працювали там до грудня 2003-го. На узбережжі Середземного моря є симпатичне містечко Хомс, а в ньому — чудовий госпіталь. Ми працювали там дитячими лікарями.
Вдруге вирушили спершу до Собрата, а потім до Зуара взимку позаторік. Деталізую тому, що рівно через два роки розпочалося збройне повстання, яке повністю змінило не тільки наше, а й життя мільйонів людей цієї країни.
Тож те, що стосується першої частини, можна назвати щось близьким до раю життя населення Лівії. Якщо в подробицях розповісти про ті соціальні програми, які діяли там увесь цей час, то впору казати про місцевий комунізм. Наприклад, місячна заробітна плата медичних сестер становила майже тисячу доларів, а лікарів з досвідом — ще більше. Ціни на продукти, побутову техніку, машини, меблі тощо були теж у кілька разів нижчі, ніж ми традиційно уявляємо. Наприклад, літр високооктанового бензину коштував на наші гроші гривню, стільки ж єгипетські пампушки, що слугують за хліб, — по-арабськи хобза.
— Перепрошую, арабською добре володієте?
— І арабською, і англійською вільно розмовляю і читаю. Інакше не можна, бо, наприклад, у Хомсі доводилося більше спілкуватися англійською, а в містечках Собрат і Зуар — арабською. Але на це не звертав особливої уваги, бо головне для лікаря — надавати медичну допомогу, зокрема дітям.
Коли раптом стають ворогами... Фото з сайту webpark.ru
— Чи можна порівнювати рівень медичного обслуговування у Лівії і в нас?
— Можна, але краще не робити цього. Те, що мають, точніше, мали тоді лівійці, на кілька порядків вище і сучасніше. Мені з дружиною випало певний час працювати в пологовому будинку, то там усе обладнання тільки провідних компаній світу — Великобританії, США, Німеччини. Подібне навіть у обласних центрах України знайти проблематично. Дихальні препарати, бинти, шприци, марля — всього цього було вдосталь і безкоштовно. До слова, освіта теж. Хочеш здобути другу вищу за кордоном — будь ласка: держава оплатить навчання.
Але те, що розпочалося на початку цього року, стало справжнім шоком. Ми навіть подумати не могли, що в країні з таким високим життєвим рівнем може спалахнути кривава бійня.
— Коли саме ви зрозуміли, що ситуація справді серйозна і треба приймати якесь рішення?
— Дізнавшись про повстання в сусідніх Тунісі і Єгипті, ніхто з лікарів не надавав цьому особливого значення. Адже там і справді населення якщо не бідує, то щось близько до цього. В нашому госпіталі в Зуарі було багато заробітчан саме з цих країн, особливо з Єгипту — худі, обірвані, нещасні. Вони раділи будь-якій роботі — здебільшого мили підлогу, працювали різноробочими, аби лишень за щось зачепитися.
Ми стежили за подіями: слухали радіо, дивилися українські телевізійні канали, установивши відповідну «тарілку». Тривога і страх закралися в березні. Тоді стало вочевидь, що конфлікт набирає обертів. Пригадуєте, як українців забирали і вивозили на пароплаві «Костянтин Ольшанський»? То на ньому від’їхали і кілька медиків з госпіталю Зуара, де ми працювали.
Запам’яталися дні 15—17 березня. Я щойно прийшов з роботи, Лариса була вдома. Раптом на вулиці розпочалася стрілянина — автомати стукотіли як несамовиті. За кілька хвилин пролунали кулеметні черги, потім ударили гармати. А завершальним акордом стало ревище танків. Як з’ясувалося пізніше, ця техніка ввійшла до міста за наказом Муаммара Каддафі. Отже, розпочалася така какофонія, що не передати. Мені вдалося зв’язатися телефоном зі знайомим — той сказав, що в Зуарі з’явилися повстанці й урядові війська вирішили взяти місто під контроль. Порадив поводитися нам максимально обережно і нікуди не виходити.
Ті дві доби ми пам’ятатимемо все життя. Жодного разу не ввімкнули світло, бо по вікнах одразу стріляли. Коли поряд лунали автоматні чи кулеметні черги, лягали на підлогу і лежали нерухомо. Вибачайте, але навіть до вбиральні діставалися майже навколішки. І лише коли вщухли військові баталії, насмілилися вийти на вулицю. Гнітюче враження від слідів куль, вибухів снарядів… Трохи пізніше постраждав і наш госпіталь — доки ремонтували, працювали в іншому приміщенні.
— А до серпня ще залишалося п’ять місяців…
— Так, і то вже було зовсім інше життя. Стали частішими стрілянина, нальоти авіації НАТО. Бомбардували і наше місто, хоча в ньому немає жодного значущого об’єкта, за винятком старого морського порту, іржавого і законсервованого.
На початку літа почали вимикати світло — спочатку на годину, дві, три… Потім на кілька днів. Добре, що в госпіталі мали власний генератор, завдяки якому працювали холодильники, ком?п’ютери, інша техніка. А вдома? Ми знімали другий поверх в особняку, то його господар Асен обладнав житло потужними кондиціонерами. А яка з них користь, як немає електрики? Повірте, але навіть у пляжному вбранні ледь витримували.
Одного разу повернувся з роботи, а в дружини тепловий удар. Ось тоді і вирішили повертатися додому. Бо коли на кону життя і гроші, то обираєш не долари.
— Звісно, до Лівії медики їдуть, аби заробити. Не ображені були заробітками і чи сповна з вами розрахувалися?
— Зарплата лікарів у Лівії вища від нашої сумської щонайменше в 7—8 разів. До того ж нам доплачували за житло. Спочатку з нами розраховувалися вчасно і сповна, потім почалися затримки, а згодом стали платити частинами. Звісно, що чимало грошей так і залишилися там, бо ми не мали змоги чекати далі.
— Додому важко було дістатися?
— Дуже важко. Планували летіти з Триполі, але повстанці перекрили дорогу, і ми вимушені були діставатися через Туніс. Встигли одержати візи на виїзд, а на в’їзд до цієї країни довелося оформляти безпосередньо на кордоні. Перетнувши лівійсько-туніський кордон, до якого від Зуара якихось 40 кілометрів, дісталися містечка Джерба, де є аеропорт. Дуже зраділи, дізнавшись, що ось-ось має відлітати наш літак. Навіть почали оформляти квитки. Але коли працівники аеропорту побачили, що в нас майже 70 кілограмів багажу, сказали, що з ним не встигнемо. То взяли квитки на наступний рейс, через 12 годин.
В аеропорту швидко взнали, що ми українці з Лівії: касири, пасажири, які чекали на свої рейси, стали частувати нас апельсинами, соком, виноградом. Бо із собою встигли захопити лише по булочці і сирку. Невдовзі з’ясувалося, що через дві доби буде прямий рейс до Києва і є можливість вилетіти саме ним. Здали квитки, поїхали до туристичної фірми, а потім поселилися в готелі. Отам уже стало легше — душ, кондиціонери, харчування. Заодно переполовинили валізи, залишивши до 40 кілограмів вантажу.
— А чи не випадало зустрічатися віч-на-віч з повстанцями?
— Кілька разів траплялося. Відчуття не з приємних. Такі собі хлопчаки років 15—17 з автоматами в руках. Дивишся на них і не можеш збагнути, що в них на умі. Бо поводилися не зовсім адекватно. Особливо в Зуарі, коли могли ні з того ні з сього затіяти стрілянину — чи на радощах, чи з переляку, чи ще чогось. Загалом дуже важко збагнути логіку дій і думок представників ісламського світу — це зовсім інше суспільство, інший менталітет, інший світогляд.
— Чи багато українських медиків залишилися в Лівії?
— Точною інформацією не володію, але однозначно вони там є. Скажімо, в нашому госпіталі працювали майже 30 українців, а коли ми їхали, залишалося до 20. На те в кожного свої причини. Головна — бажання заробити: у когось діти вчаться, в іншого треба лікувати близького родича, в третього ще щось.
— З ким із колег підтримуєте зв’язки, хтось вам телефонує з Лівії?
— Знайомих і колег чимало, тільки на зв’язок поки що не виходимо. За винятком Зиновія Паскарика — він сумчанин, нині лікар обласної дитячої поліклініки — разом працювали у 2002—2003 роках у Хомсі. То він регулярно озивається, я також дзвоню йому. До речі, Зиновій привіз багато світлин і має гарний фотоальбом. А ось у мене знімків немає зовсім. Якось не дуже схильний до фотографування, до того ж коли розпочалися воєнні дії, всіх іноземців ретельно обшукували і фото вилучали. Траплялося, що забирали і sim-картки з мобільників.
Недавно телефонував господар будинку Асен. Улітку, коли тривали бої, він на кілька місяців виїздив із Зуара до Тунісу, але вже повернувся додому. Зраділи одне одному. Цікавився, як ми доїхали, облаштувалися. Запитав, чи не збираємося знову приїжджати до Лівії?
— Що відповіли?
— А що відповідати, коли мені вже немає туди дороги? По-перше, вік не дозволяє — як-не-як, а півсотні літ, по-друге, після таких бомбардувань навряд чи зможе країна швидко повернути свою міць. Не хочеться дивитися на руїни, де колись квітували достаток і добробут. Шкода, дуже шкода того, що було і що навіки пропало.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій ФЕДОРОВ. Народився 1961 року. Закінчив Київський медичний інститут. За фахом — дитячий лікар. Тривалий час працював у медичних закладах міста Суми.