Мій співрозмовник називає себе корінним степовиком і донеччанином, адже народився в цьому краю, тут здавна жили його предки, про що нагадують могили дідів-прадідів. А ще педагог і письменник Валерій Романько належить до тих краєзнавців, які не тільки добре знають і люблять свій край, а й намагаються своєю працею зробити ще кращою малу батьківщину. І навіть якщо під час окупації Слов’янська хоч-не-хоч виникали думки про виїзд звідси, але, каже, все одно вірив, що це буде тільки тимчасово.
— Валерію Івановичу, ви давно живете і працюєте у Слов’янську, добре знаєте історію міста, а також
його людей, бо виховали не одне покоління учнів і студентів. Отож чому, на вашу думку, російські політтехнологи вирішили перетворити на символ сепаратизму саме цей населений пункт?
— Чесно кажучи, для нас, слов’янців, це залишається не зовсім зрозумілим досі. З’являлися різні версії: зручне географічне розташування міста, наявність залізниці, сама назва, в якій закладено поняття «слов’яни» (ідея «русского міра»)… І все-таки домінувала така: ця територія багата на запаси сланцевого газу, які нещодавно віднайдено, і тому Росія не може допустити того, щоб Україна повністю забезпечила себе газом, адже тоді жодного впливу на нашу державу сусідка не мала б. А пізніше виявилося, що Слов’янськ був тільки початком гібридної війни, яку Путін розв’язав проти України…
— Звісно, важко заперечити наявність тут певної частини місцевих жителів із проросійськими настроями, які, немов папуги, повторюють, що ця територія є «ісконно» сусідською. Спростуймо цю маячню історичними фактами.
— Оті крикуни повелися на елементарну брехню: хіба Слов’янщина як частина Слобожанщини, що здавна є українською територією, може належати іншій державі? Та й археологічні знахідки на території місцевих сіл Богородичне й Сидорове доводять, що тут уже в ІV—VІІ століттях існувала пеньківська культура, що стала основою слов’янсько-української культури. Торговий шлях вздовж ріки Сіверський Донець особливо активно використовувався у Х — першій половині ХІ століть київськими та чернігівськими князями і це призвело до переселення в ці місця частини слов’янського населення. Про місцевість, на якій розташоване наше місто, згадується й у письмових джерелах другої половини ХVІ століття: солеваріння, яке розпочалося на Торських озерах, було небезпечним заняттям і для захисту солеварів у 1645 році побудували дерев’яне укріплення Тор, у якому поперемінно несли службу 20 чугуївських козаків. А трохи пізніше, за даними перепису, в містечку проживало 245 сімей, всі — українські. А поруч із містом у фортеці військовий гарнізон нараховував 201 воїна, з них 151 — українець і тільки 50 росіян… Ще факт: розкопки у Слов’янську, проведені кілька років тому, довели, що в XVI—XVII століттях на нашій території жили переважно українці: тут знайдено чимало козацьких люльок, керамічний посуд з українським орнаментом, тільки 1% виробів має орнамент російський. Так що корені українські на Слов’янщині дуже давні.
— Ви могли колись передбачити, що події в рідному місті розгортатимуться так, як це відбулося у Вербну неділю?
— Напередодні та й у ту злощасну суботу 12 квітня слов’янці жили своїм звичайним життям і ніхто не передбачав таких різких змін. Того дня місцеві журналісти разом з іншими жителями вийшли на суботник — у центральному парку висаджували калину — алею в честь загиблого журналіста Ігоря Александрова. І раптом повідомлення: «зелені чоловічки» зі зброєю захопили будівлю міліції. Усі ми були розгублені, вірилося, що це якесь непорозуміння, бо ж у нас є центральна влада, міліція, військо. Але розгубленими виявилися й органи влади. Ніхто не був готовий до такого цинізму з боку сусідньої держави, до якої в нас роками виховували любов, братське ставлення.
— Як ви та ваша родина пережили довгий-предовгий період окупації? В яких умовах доводилося виживати жителям міста?
— Той час згадується як жахливий сон. До пострілів, що дедалі частіше й гучніше лунали в місті, почали звикати. На слуху були повідомлення про обстріли, руйнування, а потім і загибель людей у мікрорайонах Семенівка і Черевківка, про комбікормовий завод. Гарячою точкою стала гора Карачун. Про ці географічні назви в ті дні дізнався весь світ. Місцеві обходили будівлю КДБ-СБУ, де у підвалах томилися українські патріоти, журналісти. Згодом сепаратисти розташували свої гармати в жилих масивах, звідти вели обстріл Карачуна. Нерідко снаряди сепаратистів пролітали над дахами наших будинків, у педагогічному університеті були пошкоджені вікна, загинула працівниця, снаряд попав у будинок по вулиці Богомольця, де розташована дитяча поліклініка.
Дуже важко було пристосовуватися до нових порядків: під обстрілами бігали по хліб та воду, довгий час у місті не було електрики та води, телебачення й радіо. Не можна було дістати ліків, бо зачинилися аптеки, люди пересувалися пішки чи на велосипедах. У місті господарями почувалися бойовики з російськими шевронами, вояки кавказької національності, які ходили зі зброєю по базару, в супермаркетах. Населення лякали «Правим сектором», під підозру потрапляли ті, хто говорив українською мовою. До речі, саме за це мою дружину на базарі прозвали «бандерівкою». Особливе нервове напруження відчували від частих близьких обстрілів, які змушували у будь-який час бігти у погріб. У пам’яті й сцена, коли величезний танк із написом «На Львов!» з гуркотом проїхав біля будинку, ледве не розчавив східці до моїх воріт, заїхав на територію виноградного товариства, розвернувся й почав стріляти в бік гори Карачун. А тієї ж ночі завалилася багатометрова телевежа: вона досі лежить понівечена як символ минулого й нагадування про ті страшні дні. З гори вітерець доносить трупний запах — у різних місцях, на різній глибині зарито трупи загиблих. Кажуть, українських воїнів вивезли, а невпізнані чужинці залишилися у слов’янській землі — такий кінець знайшли тут загарбники й зрадники Вітчизни.
— А що в цей час найбільше вразило в поведінці земляків?
— У таких екстремальних ситуаціях розкривається людина, бачиш її справжнє обличчя. На жаль, нелегкий іспит на вірність рідній державі витримали не всі. Група комуністів на чолі з Анатолієм Хмельовим бігала до потяга передавати до Москви Путіну петицію з проханням якнайскоріше звільнити їх від «хунти», «націоналістів», які начебто загрожували їхньому життю. Багато слов’янців пішли голосувати за так звану ДНР, чимало молоді й дорослих чоловіків підтримали бойовиків, узяли в руки зброю і заробляли у день по 200—300, а вночі по 500 гривень. Деякі на ніч приходили додому, відпочивали, а старші потім ще й ображалися: «Щось держава затримує пенсію!» Водночас були й ті, хто зривав сепаратистські листівки, обурювався вголос новими порядками, тими виборами, які видумала «нова влада». Але таких було мало — більшість була розгублена й налякана: знали про багатьох розстріляних і закатованих у підвалах.
— У травні ви представляли Донецьку письменницьку організацію на ювілейних Шевченківських днях на Черкащині. Як вдалося виїхати із заблокованого міста на «велику землю» та з яким настроєм поверталися сюди знову?
— Зізнаюсь, у душі я мріяв побувати на батьківщині Шевченка саме у дні 200-річчя від його народження. І ось така нагода трапилася. Але постало одразу дві проблеми: як виїхати зі Слов’янська через 5—6 блокпостів та залишити саму дружину. Втім, наважився, і ці дні перебування на батьківщині Тараса Шевченка в колі однодумців принесли мені щастя. 22 травня я побував на могилі Кобзаря у Каневі, поклав від земляків квіти до підніжжя пам’ятника великому сину українського народу і тихо сказав: «Тарасе, я зі Слов’янська. Допоможи моїм землякам. Нехай ворог піде з нашої землі». Мабуть, він почув: тепер Слов’янськ вільний. А тоді, повертаючись до рідного міста, небезпечно було завозити літературу, яку отримав на Шевченківському святі, — ці видання залишив у знайомих у Донецьку: ніколи не думалося, що обласний центр буде в руках путінських найманців. Доля тих моїх книг невідома.
— Чи спостерігаються зміни у свідомості слов’янців після звільнення міста від «ДНР»?
— Три місяці окупації таки розкрили очі багатьом. Мої земляки переконалися, що коли в місті українські воїни — тут порядок і мирне життя. Але, на жаль, залишаються й такі, хто хоче повернення путінських найманців, приєднання до Росії чи утворення отієї примарної Новоросії, яку пропагують проросійські телеканали. Та все-таки в нас багато національно свідомих людей, особливо серед молоді. Нині у Слов’янську активно діє волонтерський рух, групи безкоштовних курсів української мови заповнені, стала поширеною українська символіка: пофарбовані в синьо-жовті кольори мости, лавки на центральній площі, майорять прапори по місту.
— Ви — член одразу трьох національних спілок — письменників, краєзнавців та журналістів. Як вживаються між собою «три кити», на яких тримається ваша творчість? Тим паче, що ще є наукова і викладацька робота.
— У названих спілках багато спільного, оскільки туди входять люди творчі, які завжди у пошуку, працюють зі словом, і таких, на щастя, я зустрів чимало. Вони надихають мене на добрі справи. Назавжди залишаться для мене Вчителями з великої літери Ольга Ватуля, Петро Буряк, Олександр Мазуркевич, Петро Тронько, Іван Овчаренко, Валентин Замковий, Василь Горбачук. Разом з іншими колегами продовжуємо справу дослідження історії рідного краю, її написання й пропаганду знань про Донеччину, гуртом несемо просвітництво, українське слово, українську ідею в маси. Упродовж уже багатьох років витримую темп, який здавна встановив: чи не кожного року видати книгу, надрукувати не менше 30 наукових та публіцистичних статей, а тому дійшов думки, що можу видати «Вибрані твори» у 12 томах, і перші три книги уже побачили світ. А надихають мене на добрі справи слова нашого земляка Володимира Сосюри:
Працювать, працювать,
безумовно,
Кожній хвилі нема ж
вороття!
Ні! Я іще не заповнив
Золотої анкети життя!
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій РОМАНЬКО. Народився 1952 року в селі Журавка на Донеччині. Закінчив Донецький державний університет. Працював учителем, директором школи, викладає у Слов’янському педагогічному університеті. Кандидат педагогічних наук, доцент, відмінник освіти України. Голова Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, член Національних спілок журналістів і письменників, керівник літоб’єднання
ім. В. Сосюри. Автор більш як двадцяти книг і посібників. Лауреат всеукраїнської Премії імені академіка Петра Тронька, обласних премій ім. В. Сосюри, ім. В. Шутова, ім. М. Чернявського.