За останній рік в Україні відбулися події, які мають працювати на покращення стану з дотримання прав людини. Навіть назва — Революція гідності — говорить сама за себе. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська зауважує, що під час Майдану громадські активісти змогли об’єднатися задля досягнення конкретних цілей, і зараз вони готові впливати на долю своєї держави. Це має дати суттєвий поштовх до змін у майбутньому. Однак останнім часом Україна зіткнулася з такими викликами, яких не мала ніколи за часів Незалежності. Кримське питання, воєнні дії на сході, потік переселенців… І за всім цим — долі людей. Що потрібно зробити, щоб їхні права були надійно захищені? Про це розмовляємо з Валерією ЛУТКОВСЬКОЮ.
.jpg)
— Валеріє Володимирівно, на що потрібно найперше звернути увагу в захисті прав тих, хто опинився у вирі цих подій?
— Виклики, з якими нині зіткнулася Україна, окреслили низку нагальних проблем. Утім, частина з них уже вирішена. Так, набув чинності Закон «Про внутрішньо переміщених осіб», і ці люди тепер можуть отримати відповідний статус, пільги і гарантії, до того ж за єдиним соціальним стандартом.
До прийняття закону переселенцями опікувались державні адміністрації в регіонах і різними були соціальні стандарти. В одних регіонах переселенців приймали більш гостинно, в інших менш, десь більше проблем вирішували державні адміністрації, а десь — волонтери. Тепер є єдиний державний стандарт, і чітко зрозуміло, які права мають переселенці і які обов’язки має стосовно них держава. Я рада, що цей закон набув чинності, і нині чекаємо на відповідні рішення уряду.
Крім того, через деякий час, коли, я сподіваюсь, війна на сході завершиться і люди повертатимуться додому, в місця, де тривають воєнні дії, постане питання про відновлення інфраструктури населених пунктів. Я була в Слов’янську і бачила, як місто намагається відновити своє життя. А коли говорила із внутрішньо переміщеними особами, яким довелося втікати зі Слов’янська, то чула: ми не повернемось, доки там не відновлять інфраструктуру. Оскільки майже в кожній сім’ї є дитина, якій треба ходити до школи, є людина похилого віку, якій потрібна лікарня. Тож переселенці, які чекають на закінчення збройного конфлікту, повернувшись назад, так само чекатимуть від держави, що вона спробує відновити інфраструктуру. Тому потрібно бути готовими й до цього також.
Якщо говорити про наших бійців, які нині в зоні АТО, то тут слід вирішити ще багато питань. Є проблеми з присвоєнням їм статусу учасника воєнних дій — у разі, коли людина документально не може підтвердити факт свого перебування в зоні АТО. Тут ми намагаємось допомогти кожній конкретній людині. Це ситуації, які вимагають просто «ручного» втручання.
І ще. В Україні створення безбар’єрного середовища є лише задекларованим. До потреб інвалідів не пристосовані ані державні, ані правоохоронні органи, ані медичні заклади, ані аптеки. А через воєнні дії на сході України кількість людей з інвалідністю, на жаль, збільшується. Отже держава має бути готовою до термінового вирішення цього питання.
— Нещодавно Президент України підписав указ про створення інституту Уповноваженого Президента з прав людей з інвалідністю. Чи не перетинатимуться ваші функції, чи не буде дублювання?
— Ми активно займаємось захистом прав інвалідів, співпрацюємо з усіма спілками організацій інвалідів, проводимо величезну роботу стосовно моніторингу доступності для людей з інвалідністю місць проживання та публічних закладів. Працюємо і над вирішенням проблем, з якими стикаються інваліди з психічними захворюваннями. Працюємо з конкретними людьми і конкретними закладами. Але наші функції не перетинатимуться, тому що в уповноваженого Президента з прав людей з інвалідністю як співробітника Адміністрації Президента України — свої визначені повноваження. Наші повноваження значно ширші. Але запровадження такої посади — це свідчення того, що Президент приділяє цьому питанню велику увагу і розуміє наслідки проведення АТО. Тут занадто багато уваги бути просто не може.
— Чи опікуєтесь ви долями Надії Савченко і Олега Сенцова? Як довго їм ще бути у російських тюрмах?
— На жаль, тут мої повноваження дуже обмежені. Я можу зайти в українські слідчі ізолятори чи установи виконання покарань, щоб перевірити умови перебування там людей, але не можу зайти в російський слідчий ізолятор чи в російську лікарню, де проводиться психіатрична експертиза, щоб подивитися, в яких умовах там перебувають наші громадяни. Можу лише просити свою російську колегу відвідати їх, дізнатись про їхні скарги і потреби та вирішити питання у межах своєї компетенції. Але маю сказати, що на мої прохання російський омбудсман побувала і у Воронежі, де перебувала Надія Савченко, і у Лефортово, де утримують Олега Сенцова.
Однак жоден з омбудсманів у жодній країні світу не має права впливати на процес прийняття судового рішення. Правосуддя зажди є незалежним, принаймні від омбудсманів напевно. Я навіть не можу просити російського омбудсмана, щоб вона якось вплинула, довівши невинуватість Надії Савченко, або абсурдність обвинувачень, висунутих Олегу Сенцову. Тож спрогнозувати, яким буде рішення суду, неможливо.
— Десь на початку жовтня ви зверталися до Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка з тим, що в Україні досі немає жодного нормативного акта щодо захисту прав дітей в умовах проведення АТО…
— Це було одне з моїх останніх таких звернень до Прем’єр-міністра України. Починаючи з червня, їх було 6 чи 7. Зумовлено це було ось чим. На сході є дитбудинки, інтернати, які розташовуються на території комунальної власності. Міністерства, які відповідають за «дитячі» питання, а це МОЗ, Міносвіти і Мінсоцполітики, на жаль, не приймають рішень щодо вивезення саме комунальних закладів із зони АТО. І не всіх дітей, які там перебувають, вчасно евакуювали.
А терористи в цих будівлях розташували свої штаб-квартири, де прикривались дітьми від обстрілів, знаючи, що по дітях українські військові не стрілятимуть. Головні лікарі, директори закладів вивішували на стінах, на дахах простирадла з написами «Не стріляти, діти!» Кілька дитбудинків завдяки переговорам, умовлянням вдалося перевезти. Але не всі. Адже в так званих ДНР, ЛНР діяли накази, за якими заборонялось вивозити дітей на територію України. А можна було тільки в Росію.
Терористи намагались вивезти три дитбудинки в РФ. Тішить, що дітей вдалося повернути, хоч і не без складнощів. Нині вони у відповідних закладах на безпечній території України. Вражаючий випадок стався у серпні, коли терористи забрали з лікарні 8 дітей, хворих на ДЦП та інші складні захворювання, везли їх у Росію у звичайному автобусі, без супроводу, у 30-градусну спеку. Діти були страшенно зневоднені, і, власне, це їх врятувало. Одному хлопчику стало дуже погано, і терористам довелося зупинитися в лікарні Донецька Ростовської області. Там вони облаштували блокпост і не допускали до дітей ні українського консула, який терміново приїхав, ні навіть лікарів. Утім, завдяки нашій співпраці з російським омбудсманом вдалося вмовити їх залишити лікарню. Через три дні, коли стан дітей нормалізувався, ми їх відвезли спеціалізованими машинами швидкої допомоги до Харкова. Там вони перебувають і нині. На щастя, живі й здорові.
Тому ми звертались кілька разів до Прем’єр-міністра з проханням прийняти нормативно-правовий акт, який би зобов’язав перевезти дітей з комунальних дитячих закладів, що в зоні АТО, в безпечні місця. На жаль, поки що такого документа немає.
Треба було спрацювати на випередження. Оскільки нині в зоні АТО уже залишилось не багато дітей, за яких відповідає держава, але там ще є три дитбудинки, а «ДНР» та «ЛНР» досі не дають коридору для виїзду дітей і дозволу на проходження ними блокпостів.
— Але тут, мабуть, жоден український нормативно-правовий акт не допоможе. Що ж робити?
— Хоча б намагатися якимось чином їх прогодувати. Адже нині казначейське обслуговування цих регіонів припинено. Тепер чекаємо від волонтерів, які приїжджають у зону АТО, інформацію про те, як ці дитбудинки виживають, і будемо намагатися якось їм допомогти…
— Нині триває розробка Національної стратегії у сфері прав людини. Ви зауважили, що готові запропонувати уряду структуру, яку можна взяти за основу в подальшій роботі. Що саме пропонується?
— Як ви знаєте, указом Президента України було доручено уряду до 1 січня підготувати Національну стратегію в галузі прав людини. Уповноважений з прав людини не може залишатись осторонь від підготовки такого важливого документа. Нині створено робочу групу, до якої входять представники і секретаріату Уповноваженого, і громадськості, які є членами консультативної ради при уповноваженому з прав людини, і міністерств та відомств. Ми напрацьовуємо цю стратегію як певний дороговказ для всіх гілок влади України, і запропонуємо ці розробки Президенту та уряду для розгляду.
На сьогодні фахівці дискутують: ця стратегія має охоплювати всі права, що в Конституції України, і в міжнародних договорах, стороною яких є Україна, чи потрібно визначити найактуальніші для суспільства пріоритети на найближчі п’ять років? Моя точка зору — пріоритети, бо якщо поставити перед собою надто багато завдань, то є ризик не виконати жодного.
— Які пріоритети варто закласти в цю стратегію?
— Це питання судової реформи і питання реформування ставлення людей до судової гілки влади. Реформування правоохоронних органів. Це захист права на приватність, основою якого є, в тому числі і захист права на персональні дані. Є багато питань, пов’язаних із викоріненням такого ганебного явища, як катування. Ми здійснюємо моніторингові візити до всіх місць несвободи, які є на території України, але рекомендації Уповноваженого з прав людини, надані в результаті таких моніторингових візитів, мають обов’язково й безумовно виконуватися органами влади, щоб запобігти новим порушенням. Це теж пріоритет. Передбачаю, що в стратегії будуть і спеціальні розділи, які стосуватимуться захисту прав найуразливіших груп населення — зокрема інвалідів, внутрішньо переміщених осіб, дітей-сиріт та інших.
Після прийняття Національної стратегії потрібно підготувати урядовий план дій з її реалізації, в якому визначити часові межі виконання певних пунктів плану, конкретних виконавців тощо. Крім того, ми пропонуємо в стратегію відразу закласти механізм громадського контролю за її виконанням.
ДОСЬЄ «УК»
Валерія ЛУТКОВСЬКА. Народилася 1972 року в Києві.
Освіта вища, у 1993 році закінчила Київський університет імені Т.Г. Шевченка за спеціальністю філолога. У 1999 році закінчила Національну академію внутрішніх справ України за фахом юриста. Трудову діяльність розпочала у 1994 році як учитель. З 1995-го працювала на різних керівних посадах у сфері юриспруденції. У 2012 році постановою Верховної Ради призначена Уповноваженим ВР з прав людини.
Нагороджена Почесною грамотою Міністерства юстиції України (2000 р.), орденом княгині Ольги III ступеня (2004 р.). Заслужений юрист України.
Інна КОСЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»