"«Ваш борщ зі мною на все життя»"

30 серпня 2023

Ірина Світлик родом з Вінниччини, а останні 12 років живе в селі Веряця, яке входить до Королівської громади на Берегівщині (Закарпаття). Учителька історії та правознавства за фахом, вона добре знає, як багато зла століттями заподіювали росіяни українцям. І тому від самого початку широкомасштабної російсько-української війни почала допомагати фронту. Допомагати тим, що як господиня вміє найкраще — готувати для військових їжу.

Ірина Світлик із села Веряця на Берегівщині разом із жінками понад півтора  року готує їжу для військових та відправляє її на фронт. Фото автора

Жорстокість агресора відчула на собі

«Моя сестра з перших днів війни була в окупації під Києвом. Було дуже важко. Через страждання рідної людини до мене дістав жорстокий вітер війни, — розповідає Ірина Світлик. — Якось мені надійшло повідомлення від жінки із сусіднього села: «Їде машина на передову. Хто може спекти щось, приєднуйтесь!». Останні два роки, перебуваючи у відпустці у зв’язку з доглядом за маленькою дитиною, я пекла торти на замовлення. Звичайно, що підтримала заклик, і ми об’єдналися».

Коли ж партнерка вже не могла пекти, бо перебувала у передпологовому стані, Ірина Світлик взялася організовувати довкола себе інших жінок. Невдовзі тих, хто відправляв різноманітну їжу на фронт, було вже четверо.

Коли Київ визволили, воїни почали відправляти фотозвіти з виноградівською випічкою. Багато хто, побачивши тістечка спочатку в руках господинь, а потім воїнів, зрозуміли, що теж можуть допомогти, долучатися до справи. Нині півтора десятка жінок із сіл Веряця, Горбки та селища Королево готують смаколики для фронту. Майже половина з них — пенсіонерки, з яких найстарішій 85 років.

Починали з відправлення випічки, сала й консервів — продуктів, які не зіпсуються в дорозі. Ближче до осені Ірина Світлик пригадала, що їй із сестрою, коли вони були студентками, мама надсилала готову їжу в банках, стерилізованих в автоклаві. Певний час так і робили, хоч непросто пакувати банки в коробки для відправлення. Поступово перейшли на реторт-пакети, переваги яких у тому, що вони не б’ються, їх легко покласти навіть у кишеню.

Тисяча реторт-пакетів коштує майже 7 тисяч гривень. Про їх закупівлю вдалося вирішити завдяки греко-католицькому священникові отцю Володимирові з Міжгірщини. Звернувся він до знайомих далекобійників, і ті взялися щомісяця за власні кошти купувати двох свиней і 2—3 тисячі реторт-пакетів.

«Найважче знаходити продукти. Спочатку ми готували кашу із м’ясом. Тепер готуємо голубці, гурку, борщ, сеґединський гуляш, квасолю з капустою, боґрач. За місяць використовуємо 500—600 кілограмів капусти, — розповідала пані Ірина. — Удома в нас є бабусина піч, в якій печу книші та хліб. Дівчата печуть різні сухі тістечка: книші, поргоньоші, гайоші, кіфлики. Можуть за кілька днів приготувати по 200 кілограмів. І завжди відправляємо підкопчене сало, яке самі готуємо».

Дві третини пересилань доходять до бійців поштою, а третина — через перевірених волонтерів. Важливо, щоб їжа потрапляла до військових, а не опинялася на прилавках магазинів. Загалом за місяць надсилають на фронт півтори-дві тонни їжі. Пані Ірина каже, що можна й більше, але потрібні додаткові робочі руки. «Шукаємо добровільних помічниць. Можу допомогти організувати роботу і навчити. Головне — бажання трудитися задля перемоги».

Подяка із фронту

До сільського будинку Ірини Світлик часом навідуються ті, кому вона відправляє їжу. Приємною несподіванкою став візит Олексія Любецького. Родом з України, останніми роками жив в Ізраїлі. Із початком війни повернувся на батьківщину, пройшов медичні курси і, змінивши костюм бізнесмена на військову форму та берці, пішов на фронт.

Перші пів року Олексій із побратимами служив у відносно спокійних місцях, а потім відбув у Бахмут. Евакуював із поля бою поранених і загиблих. Перебуваючи у триденній відпустці, у бойовому автомобілі примчав до Ірини з Ужгорода.

«Той ваш борщ, яким смакував у підвалах Бахмута, зі мною на все життя, — сказав, вклоняючись пані Ірині. — Це не просто їжа, а рідна, домашня підтримка. Розуміємо, що в тилу за нас непокояться і задля нас люди готові трудитися. Такого десь на болотах для орків ніхто ніколи не робив би».

А якось Ірині Світлик зателефонував один військовий і сказав: «Я їм ті голубці й думаю: то ж для мене особисто їх хтось крутив».

Спілкування з військовими — то не лише слова вдячності, грамоти, подяки чи трофейні подарунки. Нерідко їй виливають душу, ділячись болями від втрат побратимів, розповідями про зруйновані долі, розбомблені міста й села. Відвозила домашню їжу і в шпиталь Ужгорода. Каже, що саме там пережила найболючіші хвилини…

Торік у травні соцмережі облетіла новина про сімох розвідників 59 окремої мотопіхотної бригади Збройних сил України, які взяли в полон десятки російських окупантів. Серед тих розвідників був друг дитинства Ірини Світлик. Йому теж не раз і не два надсилали харчові набори. Казав, що вони із хлопцями самі їли борщ і відносили побратимам на першу лінію оборони. Адже фронтове братерство найміцніше.

У сім’ї Світликів разом з пані Іриною надійно тримають тилову оборону всі: її чоловік, його мама і трійко їхніх дітей. Волонтерка каже: «Діти мають знати, хто такі москалі та якою ціною здобувається перемога. До неї треба йти всім разом: воювати на фронті, плести сітки, робити окопні свічки, зварювати буржуйки, плести теплі шкарпетки, готувати їжу. У нас немає іншого вибору, крім як боротися і перемагати».

Наталія КОБАЛЬ
для «Урядового кур’єра»



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua