"«Важкий і впертий автор»"

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕНТИНА ІВАНОВА 

ПОГЛЯД. «Російський письменник пролетарського походження» Валентин Іванов народився і виріс у Самарканді. Творець легендарних романів «Русь первозданна» і «Русь велика» згадував, що батька не пам’ятає, а мати — викладачка французької мови. «Важкого і впертого автора», як характеризували його видавці, нині намагаються прихватизувати російські шовіністи, хоч зображена ним Русь не має нічого спільного з угро-фінською Московією. 

95 РОКІВ РУЖИНСЬКІЙ КОМУНІ

«Американці» на рідній землі

ПАРАЛЕЛІ. Недоля віками гнала українців у чужі краї, однак їхнє серце завжди боліло за рідним краєм. Не дивно, що 1922 року група наших емігрантів у США і Канаді, повіривши розповідям радянських емісарів про більшовицький рай в Україні, вирішила повернутись додому.

35 членів комуни «Новий світ» зібрали 23 тисячі доларів, за які придбали п’ять тракторів, сільськогосподарську причіпну техніку і сортове насіння. 18 липня 1922 року реемігранти разом з родинами вирушили пароплавом із Нью-Йорка до України, де облаштувались у містечку Ружин на Житомирщині.

Вони привезли в рідні краї нову культуру землеробства, збираючи рекордні для тих часів урожаї й по-справжньому дбаючи про добробут членів комуни. До речі, хоч харчувались і одягались комунари коштом заснованого ними підприємства, однак навідріз відмовились від нав’язуваної більшовиками зрівнялівки, доплачуючи працівникам за перевиконання норм.

Не дивно, що у показово-зразковий «Новий світ» возили на екскурсії навіть закордонні делегації, доки не почалась масова колективізація і відмінна від типового сталінського колгоспу комуна стала більмом на оці влади. Комунарам, які зберегли американське громадянство, вдалося виїхати до США, а решту перетворили на безправних і безпаспортних колгоспників. Нині, хоч як прикро це визнавати, історія повторюється на новий лад, бо, попри всі реформи, мало хто наважується повертатися в Україну і ще менше реемігрантів, які тут залишаються.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА

Три музи легендарного житомирця

ПОСТАТЬ. Уже звично нарікаючи на нібито вторинність української літератури, ми зазвичай не замислюємося, що насправді йдеться про згубний наслідок горезвісних Валуєвського циркуляра та Емського указу. Через них навіть твори Лесі Українки й Михайла Коцюбинського доводилося друкувати за кордонами Російської імперії й нелегально ввозити в Україну. Не дивно, що творча робота не могла прогодувати «малоросійських» літераторів, які масово переходили на «общепонятний язик», створивши плеяду російськомовних письменників-українців, — від Аверченка, Зощенка і Чуковського до Анни Ахматової й Чехова.

Лише поодинокі патріоти, до яких належав поет Олександр Кандиба, більш відомий під літературним псевдонімом О. Олесь, залишалися вірними материнській мові. Та напрочуд популярний лірик змушений був заробляти на життя роботою ветеринара на різниці, бо доки він писав вірші, його дружина фактично залишалася на утриманні батьків, які жили в Житомирі. Саме тут у Кандиб народився син Олег, якому судилася славна і трагічна доля.

За часів УНР Олександра Олеся направили аташе по культурі за кордон, а у 1923 році з підрадянської України завдяки сприянню Червоного Хреста до чоловіка виїхала дружина з дитиною. Саме у Чехословаччині Олег Кандиба здобув ґрунтовну освіту й за рік по закінченні Карлового університету, під час навчання в якому вже займався археологічними розкопками, захистив докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини».

За дорученням Гарвардського університету талановитий вчений готував матеріали для довідників про археологічні знахідки на території Польщі, України, Росії, Румунії, Болгарії, Югославії, а з 1936 року став доцентом знаного у всьому світі вишу та співзасновником Українського наукового інституту Америки. Бібліографія праць Олега Кандиби налічує 486 назв, більшість із яких присвячена дослідженням праісторичної культури давньої хліборобської цивілізації на території нинішньої України.

Помітною подією в житті української діаспори став успішний дебют поетичної збірки «Рінь», виданої 1936 року під псевдонімом Олег Ольжич. У листі до батька її автор визнає, що «археологія — найменш улюблена моя муза. Коли я віддав їй найкращі почуття, то тільки тому, що знав її вірність. Археологія для мене — хліб і забезпечення мінімальної користі моєї особи для української культури.

Серце ж моє вільне. І панує над ним друга муза — література.

Щодо політики, то я часто бачу, що зробив би щось ліпше, як другі, а це накладає обов’язок стромляти і собі туди пальці. Радощів від своєї діяльності тут я абсолютно не сподіваюсь. Це дійсно область дуже гірка».

Ще студентом Олег Кандиба став членом ОУН, а у 1937 році очолив культурно-освітню референтуру, присвятивши життя найгіркішій зі своїх муз — боротьбі за державність України. На відміну від часів нинішніх, коли на рідній землі не стільки допомагають українцям за кордоном, скільки самі ждуть від них манни небесної, подвижницькою працею Олега Ольжича, як з гордістю констатував він у 1938 році, «Україна перестала бути ідейною провінцією». «Українське слово» у Франції, «Наш клич» в Аргентині, «Націоналіст» у США, «Новий шлях» у Канаді, «Хлібороб» у Бразилії — це перелік лише основних видань, що стали повпредами української діаспори на еміграції.

На відміну від бандерівців, які віддали перевагу збройній боротьбі, мельниківці, до яких після розколу ОУН примкнув Олег Ольжич, обрали за пріоритет пропагандистсько-просвітницьку роботу. Представники обох напрямів колись єдиної ОУН мали свою рацію. Однак промовистий факт, що радянські ідеологи не робили таємниці з проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відродження Української держави рухом Бандери, зате будь-які згадки про створення у Києві 5 жовтня 1941 року за активної участі Олега Ольжича Української Національної Ради аж до розвалу СРСР були під забороною.

Саме переважно мельниківці переймалися побутово-економічними проблемами українців на покинутих Сталіним і окупованих Гітлером територіях, рятуючи людей від голоду, холоду та епідемій. Дякою нацистів стали жорстокі репресії, яких не уникнув Олег Ольжич. Патріота, заарештованого 25 травня 1944 року, забили на смерть вже 10 червня під час чергового допиту в німецькому концтаборі Заксенгаузен. 

25-РІЧЧЯ ПОХОДУ КОРАБЛЯ СКР-112

Перша ластівка українського флоту

ГОРДІСТЬ. Лише 5 квітня 1992 року тодішній Президент України Леонід Кравчук видав указ «Про невідкладні заходи будівництва Збройних Сил України», пункт 2 якого поклав початок офіційному створенню Військово-Морських сил. До цього у грудні 1991-го глави держав СНД підписали документ, за яким Балтійський, Північний і Тихоокеанський флоти стали російськими, а Чорноморський набув статусу «спільних стратегічних сил» колишніх радянських республік.

Номінально це означало нібито спільне управління Росії й України, а насправді — нахабне привласнення нею чужого майна і території. Це засвідчив надісланий у Севастополь наказ командування російського ВМФ із категоричною вимогою: «К офицерам, мичманам, прапорщикам, склонным к измене Родины и принятию присяги на верность Украине, применять суровые меры вплоть до увольнения со службы».

Не зайве нагадати, що як і нині, чимало флотських офіцерів із суто українськими прізвищами догідливо стали «дядьками отечества чужого». Натомість одним із перших присягу на вірність Україні склав капітан 3-го рангу сибіряк Олександр Клюєв, якого негайно відсторонили від посади і навіть не дозволили забрати особисті речі. Його безпосередній начальник капітан 1-го рангу Крамаренко (судячи з прізвища, істинний «великорос») при свідках заявив: «Ти, хахол, єщо потанцуєш у мєня гопака!»

Однак з кожним днем дедалі більше чорноморців, нехтуючи кар’єрою, складали присягу на вірність Україні, що фактично з ініціативи низів змусило українських політиків нарешті заявити про створення ВМС. Реакцією вищого керівництва Росії стали виведення на вулиці кримських міст бойової техніки та блокада кораблів, екіпажі яких склали українську присягу.

Росіяни продемонстрували, що нехтуючи міжнародним правом, готові нав’язувати власні правила у чужому монастирі. У відповідь керівництво України вкотре погодилося на черговий компроміс, підписавши 30 квітня 1992 року російсько-українську угоду про мораторій на односторонні дії на флоті до його офіційного поділу між двома державами. Насправді під прикриттям цього документа великодержавні шовіністи продовжували масштабні чистки, що спонукало екіпаж сторожового корабля СКР-112 на відчайдушний крок.

21 липня 1992 року судно, яке мало напрацьовувати підготовку до участі у параді до Дня військового флоту, підняло український прапор і пішло курсом до Одеси. У погоню за бунтівниками відправили бойові кораблі з наказом усіма засобами зупинити СКР-112 і підняли у повітря два літаки-торпедоносці, що мали імітувати атаку на сторожовик. Однак ні вимога застопорити двигуни, ні навіть застережний артилерійський вогонь не злякав патріотів, які заявили по радіо, що «йдемо під державним прапором України в її територіальних водах» і «готові себе захистити».

До честі командування українських Збройних сил, вже через 4 години до СКР-112 підійшли наші прикордонні катери, а прикриття з повітря став здійснювати винищувач Су-27, що остудило войовничий запал переслідувачів. Надвечір перша ластівка українського флоту прибула до Одеси, а вже 3 серпня 1992 року було підписано компромісну Ялтинську угоду, що передбачала паритетний розподіл Чорноморського флоту та створення на його базі окремих ВМС України та Росії.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)