Далеко від України, в «Матроській тишині», повільно помирає українська льотчиця Надія Савченко. Просто зараз, коли ви читаєте цей матеріал. Це її добровільний і добре обдуманий вибір. «Або відпускаєте мене в Україну, з якої силоміць вивезли, або отримаєте тут мій труп!»
Викрадена спецслужбою сусідньої держави, позбавлена права на справедливий суд, обвинувачувана у тому, чого не робила, вона назвала цирком те, що відбувається з нею у російському суді. Який, як і всюди у цивілізованому світі, має насамперед обстоювати права людини. А в Росії (як це було ще зовсім недавно, за найвідомішого шапкокрада і в Україні) суд поки що обслуговує владу. Мільйони українців нині моляться: «Надю! Надіє наша! Живи! Бо ти потрібна нам живою — як символ нашого прагнення до волі». «Людина поза суспільством — або бог, або звір», — висловив ще в ІV столітті до нашої ери свій погляд на лідерів Аристотель. Учень безсмертного Платона і сам великий філософ добре знав, про що говорить. Філософія, як відомо, — наука про мудрість. А та передбачає вміння спрогнозувати наслідки, спричинені певним управлінським рішенням. Чи були мудрими вказівки президента Російської імперії, які його вірнопіддані ось уже понад рік старанно реалізують в Україні?
Чверть століття Українська держава намагалася балансувати між двома цивілізаційними світами — демократичним західним і авторитарним східним. Завдяки Путіну тепер знаємо: вороги «настоящіх русскіх парнєй», які з криками «Аллах акбар!» чи просто добірним російським матом їдуть зі своєї батьківщини до нас «пострєлять укров», ми — «укропи», «свідомити» та навіть «просто майдануті».
А це мимоволі змушує згадати батуринську різанину. Тоді за вказівкою Петра І «брати» зі сходу вирізали чи то 11, чи то 15 тисяч жителів гетьманського міста. І при цьому не жаліли нікого: ні старих, ні жінок, ні дітей. А ще «брати» зі сходу вже мільйонами нищили кращих представників українського народу в голодоморні 1932—1933 роки. Сотнями тисяч — після «золотого вересня 1939-го». Мільйонами — під час Другої світової. І знову сотнями тисяч — вже після «переможного 1945-го». Нищили тільки за те, що ми українці. І маємо власну гідність. І на власній землі хочемо жити так, як вважаємо за потрібне, а не за вказівкою присланих з Росії напівписьменних уполномочених. Завдяки героєві популярної української народної пісні ми знову згадали про цю «братську ласку». І першою реакцією народу стали успішно сформовані добровольчі батальйони, які на першому етапі вторгнення змогли взяти на себе функції фактично знищеної української армії й стали на шляху наступу новітньої орди та кримінального тероризму.
Вибух надпотужного волонтерського руху, який дійшов до найвіддаленішого села на Поліссі, у центрі чи у Карпатських горах, — теж у його активі. «Кожен, хто що може!» І за короткий час із браком розкрадених у минулі роки мобілізаційних резервів держави ми змогли забезпечити наших воїнів майже всім, що їм потрібно. А волонтерський рух уже став ще однією консолідаційною силою суспільства — нового громадянського суспільства. Бо якщо «нашим солдатам на фронт» нова українська шляхта без жалю жертвує мільйони, віддає свої «смертні» гроші бабуся, яка ледь ходить, чи кидає у скриньку зібрані по копійках гривні школярик, то маємо справу саме із новим суспільством, яке відчуває свою належність до єдиного народу, єдиної країни.
Ми тривалий час говорили, що українцям не вистачає національної ідеї, яка могла б об’єднати їх, забезпечити консолідацію зусиль і вказати вектор руху. Стараннями невдахи із сусідньої держави цей пункт подолано. Завдяки людині, яка перед телекамерами з усього світу бреше, і навіть не знічується, ми, українці, маємо національну ідею, якої так довго не вистачало.
Суть її на цей момент: перемогти в неоголошеній війні! Відновити територіальний суверенітет. Провести реформи, які унеможливлять економічне гниття попередньої чверті століття. І в єдиній сім’ї європейських народів почати нарешті путь до матеріального добробуту і верховенства права. Для будь-якої людини, а не лише відзначених царським перстом.
Вибори в однин тур нинішнього глави держави, дієздатного парламенту свідчать: саме такою бачить її переважна частина населення України. Тож чи варто дивуватися, що дедалі частіше після похоронів наших героїв доводиться чути несподіване: попри величезну біду, яку він приніс у нашу країну, українці по закінченні війни мають-таки… встановити Путіну пам’ятник. За те, що мільйонам із нас — українцям, росіянам, кримським татарам, євреям, представникам інших етносів — він допоміг відчути свою належність до творення Української держави і навіть абсолютно аполітичних зробив громадянами.
Не знаю, яким буде цей пам’ятник, де він стоятиме і що саме біля нього і з ним робитимуть українці. Але якщо із путінських катівень не вийде «гражданка Савченко», якої Путін так боїться, український народ матиме ще одну ікону. Пам’ятаєте, Столітня війна, міжусобиці правлячих угруповань, загроза падіння Орлеана і як наслідок — втрата Францією державності. І Орлеанська діва, яка віддала своє життя за вітчизну. Нині у Франції майже немає храмів без статуї святої Жанни д’Арк.