Як і всі жителі села, вважаю себе нащадком славетних козаків Самарської паланки. Минуло понад два з чвертю сторіччя з часу ліквідації її Катериною ІІ. Але волелюбний дух моїх далеких предків живе у нинішніх справах їхніх нащадків. Їхні традиції примножують мої земляки, які героїчно боронять рідну землю на сході України.
Про це дізнався з телефонної розмови з головою селищної ради Губинихи Олександром Шияном. Олександр Миколайович з гордістю повідомив, що майже 20 односельців брали участь в антитерористичний операції. Серед них Сергій Добренький, якого за мужність та героїзм, виявлені в боях на Донбасі, нагороджено орденом Данила Галицького. Неодноразово поранено під час оборони донецького аеропорту десантника Ігоря Давидова. Воюють у зоні проведення антитерористичної операції сержант Іван Мірошник, солдат Олексій Барсук.
За словами голови селищної ради, цим військовослужбовцям часто сниться рідне Присамар’я. Вони у розмові з представником місцевої влади зізналися, що захищаючи Україну на сході, забезпечують мир і спокій на квітучій рідній землі. Безмежно закохані у батьківську землю, ці військовослужбовці розвивають славні бойові традиції односельців. Усі вони добре пам’ятають про те, що з їхнього села у роки Другої світової війни відбули на захист Батьківщини майже дві тисячі земляків. Чи не половина не повернулася. Їхні імена викарбувано на плитах біля пам’ятника Вічної Слави.
Уродженця селища льотчика Івана Тараненка удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Багато земляків воювали проти окупантів у партизанських загонах. Серед них й мій родич Іван Ткаченко. Із цього села пішов захищати рідну землю від нацистських окупантів батько. Зазнавши важкого поранення, він після лікування працював на одному із заводів на Уралі, повертав у стрій бойові броньовані машини.
У післявоєнні роки односельці відбудували господарство. Були серед них Герої Соціалістичної Праці, прізвища кращих працівників вписано на районну Дошку пошани. У Губинисі шанують і пам’ятають людей, які й дотепер — взірець любові до малої вітчизни. Для мене такий герой — Степан Юхимович Шиян. Після проходження строкової військової служби 1937 року він повернувся у рідний край, почав працювати на місцевому заводі, став кращим працівником підприємства. Про його ударну працю писали в районній газеті.
Навесні 1941 року Степана Шияна направили на курси молодших командирів. Війну з нацистською Німеччиною зустрів сержантом, командиром розрахунку 45-міліметрової гармати. Довелося воювати у рідних краях. Якось проїжджаючи повз свій завод, побачив, як на високих трубах каркали чорні ворони, ніби сповіщали про запустіння.
Після поранення Степан Юхимович повернувся у свій полк і брав участь у визволенні рідного краю. Першу нагороду — медаль «За відвагу» отримав за те, що замінив пораненого в бою командира взводу й очолив відбиття контратаки гітлерівців. Другу таку медаль йому вручили в 1944 році. Сержант Шиян виніс із поля бою двох важкопоранених бійців.
День Перемоги він зустрів у Болгарії, з війни привіз ноти популярних романсів, які стали родинною реліквією. Ними й досі користуються всі члени його сім’ї, які грають на багатьох інструментах. До речі, його син Микола Степанович — сімейний лікар селища Губиниха, авторитетний серед людей.
Для мене життя цього ветерана — приклад того, як слід любити і захищати малу вітчизну. З рідного села я відбув на військову службу, якій присвятив понад 27 років. А коли поряд із моєю Губинихою, на Донбасі, розпочалася війна, прибув до військкомату, щоб добровольцем стати до лав захисників України. Але відмовили, пославшись на вік. Тому пораненим бійцям допомагаю тим, що постійно відправляю грошові перекази на їхнє лікування.
Володимир ТКАЧЕНКО,
ветеран військової служби,
для «Урядового кур’єра»