Лютневої пори 125 років тому Йосиф Сліпий прийшов на білий світ у селі Заздрість, що на Тернопіллі, аби своєю незгасною любов’ю до Бога, України розтоплювати крижані брили поневолення рідного народу, бути його світочем і вести до весни незалежності. Його життєвий шлях пролягав до зірок крізь терни. Мабуть, недарма це гасло Блаженніший розмістив на своєму пастирському гербі. З честю він пройшов вісімнадцятирічною хресною ходою через більшовицьке пекло: «Нічне ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», — писав патріарх у «Заповіті». Сильний духом, вірою, надією та любов’ю, він усе здолав, підняв українську церкву, згуртував українські громади в діаспорі, по-своєму відкрив світові Україну, жив нею.
У тому-таки «Заповіті» Блаженніший просив відкупити його родинне обійстя в селі Заздрість. Волю великого українця виконало товариство «Свята Софія», яке за власні кошти спорудило тут музейно-меморіальний комплекс патріарха Йосифа. На щастя, збереглася хата, в якій він народився, возівня (господарська будівля), криниця.
До Заздрості не раз водили мене журналістські дороги. Тут мав змогу поспілкуватися з тими, хто знав патріарха, дослідниками його життєвого та релігійного шляху. Тож ювілейного року вирішив їхніми устами розповісти про достойника України.
Василій (Семенюк), архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ:
— Патріарх був ревним ісповідником віри, багатогранною історичною постаттю. Він пройшов шлях від хлопчини з української хліборобської родини до вершин духовності та культури. Сім’я Сліпих була твердої віри. Якось маленький Йосиф захворів, і мати взяла його на плечі й 24 кілометри йшла пішки до Чудотворної ікони Божої Матері Зарваницької, хоч поряд їхав віз. І справді завдяки заступництву Божої Матері Зарваницької хлопець одужав.
Леонід Рудницький тривалий час був ректором Українського вільного університету в Мюнхені, дійсний член Національної академії наук України, голова релігійного товариства «Свята Софія» у США:
— Патріарха знав із 1963 року. У 1970-х він покликав мене до Українського католицького університету в Римі. Я викладав там для української молоді в діаспорі. Коли на початку 1990-х побачив у цьому навчальному закладі студентів з України, розплакався.
Патріарх мав на мою наукову кар’єру та релігійність величезний вплив. Коли він приїхав на Захід, ми побачили, що це людина, яку не можна ні зламати, ні купити. Бо часи тоді були не геройські, а радше повного угодництва. Блаженніший усе це змінив. Він доносив світові слово й правду про Україну, об’їздив усі континенти, де були його вірні. Патріарх мав здатність, мов магніт, притягувати до себе. Тому до нього горнулися не лише співвітчизники, а й іноземці, а заодно допомагали втілювати в життя його праведні задуми.
О. Рафаїл (Роман-Раймонд) Турконяк, довголітній співробітник патріарха Йосифа Сліпого, професор:
— Я навчався в малій семінарії в Римі, Блаженнішого саме звільнили в лютому 1963 року з радянського ув’язнення. Уперше його побачив через місяць опісля, він правив літургію в семінарії, я йому прислуговував. Аж до смерті був поруч з ним.
До студентів Блаженніший часто звертався із закликом: «Учіться!» Для нього дуже важливими були знання. Він прагнув, щоб наш народ вийшов з буденності, став освіченим. Наполягав, щоб кожен з нас, студентів, закінчував не лише студії, а й докторат. Він дивився в перспективу. Казав, маємо тут, на Заході, набути знань, бо вони будуть потрібні Україні, налаштовував нас, що маємо бути готові повернутися з часом в Україну.
Щодо мене, то я так і вчинив. Маю такі знання, які нині рідкісні у світі, а тим більше в Україні.
Я виконав заповіт Йосифа Сліпого й переклав українською мовою Острозьку Біблію, за що 2007 року удостоївся Національної премії України ім. Тараса Шевченка.
Патріарх долучився до заснування в Римі Українського католицького університету, де навчалися й нині навчаються українці з усього світу. Видавав чимало літератури, до слова, третину накладу завжди залишав для України, бо вірив у її державну незалежність.
Блаженніший Йосиф збудував у Римі собор Св. Софії. Для цього покликав з усіх країв кращих іконописців, малярів. Сам переглядав, звіряв усі ескізи мозаїчних композицій. І нині цей храм — шедевр сакральної архітектури.
Ми називали його амбасадором України на Заході. Він вважав себе батьком усього українського народу, тож так і діяв, дбав не про себе, а про Україну, українську церкву. Щороку на свято Климента Папи скликав послів, які були при Апостольському Престолі, і вони всі приходили. Блаженнішого дуже поважали. Він знав, що треба зберігати і духовність, і наш національний код.
Доктор о. Євген Небесняк, довголітній співпрацівник Блаженнішого, був ректором семінарії в Римі:
— 1977 року я отримав від патріарха дияконські свячення у соборі Св. Софії в Римі. За часи його ув’язнення діаспора була далека до українського, потребувала порятунку. І коли владика вийшов на волю, він зумів одразу запалити вогонь її осмислення в українському сенсі, наголосив, що Україна там, де б’ється серце українця.
Оксана-Дарія Флінта, внучата племінниця патріарха Йосифа Сліпого:
— Йосиф Сліпий — рідний брат мого дідуся по маминій лінії. Я народилася в Заздрості, але 1944 року патріарх забрав мою маму Марію Сліпу-Наконечну з її чотирма дітьми до Львова. Ніхто не знав, що в квітні 1945 року його засудять. Мої батьки також готувалися до вивезення в Сибір, але, на щастя, біда нас обминула.
Моя мати підтримувала з патріархом зв’язки всі 18 років ув’язнення, надсилала листи і посилки. 1960-го вона разом з молодшою донькою Любою провідала владику в Красноярському краї. Спілкування тривало при конвої. Що не можна було говорити, те мама писала на маленьких клаптиках паперу, потім сестра ці клаптики жувала і бігла у вбиральню, щоб виплюнути. Конвоїр у матері поцікавився, чому так часто дівчинка ходить до туалету. «Напевно, щось з’їла не те», — відповіла мати.
Як патріарх уже був у Римі, спілкувався з нашою родиною. Ми майже всі його речі пороздавали в музеї Мюнхена, Рима, Львова, Заздрості, Трускавця.
Як 1992 року переносили прах патріарха Йосифа Сліпого із собору Св. Софії з Рима до собору Св. Юра у Львові, ми із сестрою були членами урядової делегації.
Володимир Сергійчук, доктор історичних наук:
— П’ять років тому я видав двотомник «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки 1939—1987». Чому 1987-й, адже він помер 1984 року? Радянська влада й КДБ і надалі відстежували його погляди, концепцію творення церкви за кордоном і тут.
Узявся за дослідження життя Йосифа Сліпого, бо вважаю, що він належить не просто до видатних релігійних діячів, а до видатних українських державників. Передмову назвав «Великий страдник за віру й Україну». Це справді людина, яка найбільше постраждала. Це мій обов’язок — зробити цю справу, я не Греко-католик, а православний. Але вважаю, що греко-католицька церква дуже багато зробила для національного відродження українського народу, її провідники митрополит Андрей Шептицький та кардинал Йосиф Сліпий — постаті загальнонаціональні, соборницькі.
Головне, що вразило з документів: Йосиф Сліпий на обох процесах, які влаштували радянські органи, чітко заявив, що він не зрікається церкви, власних поглядів і залишиться на цій позиції до кінця земного життя. Він твердий український патріот, український державник і той, хто не зрадив своєї віри.