Сьогодні світова громадськість відзначає 100 років від дня народження видатного лікаря-хірурга, вченого, письменника Миколи Амосова. Його доля з 1952 року нерозривно пов’язана з Україною. Більше того, він став її сином. Тож згадаймо, якою була ця людина, за що співвітчизники назвали його Великим українцем.
«Засновника інституту не підводимо»
Директор Національного інституту
серцево-судинної хірургії
Геннадій КНИШОВ
Як відомо, академік Микола Амосов не тримався за посаду директора інституту, а за власної ініціативи подав у відставку. Причини, звісно, були різні, достеменно відомі лише йому. Але, безперечно, вірив, що розпочату ним справу є кому продовжувати. Вірив і в те, що колектив обере новим керівником достойного. Проголосували за Геннадія Книшова. З 1989 року він очолює започаткований Миколою Амосовим інститут. З ним наша сьогоднішня розмова.
— Геннадію Васильовичу, коли ви вперше зустрілися з Миколою Амосовим?
— 1962 року прибув до нього на стажування з Донецької обласної клінічної лікарні. Микола Михайлович того самого року запропонував вступити до аспірантури Київського інституту туберкульозу та грудної хірургії, де я навчався під його безпосереднім керівництвом. Відтоді працював поруч із ним.
— Яким він вам запам’ятався?
— Різним. Микола Михайлович був першопрохідцем. Шлях обрав складний, відповідальний. До всього треба було доходити власним розумом. Хто хотів і міг так працювати, приходив і ставав поруч.
— І все-таки яку рису характеру цінували люди в ньому найбільше?
— Порядність. Визнаних лікарів було чимало. Але чому, за опитуванням соціологів, саме росіянина Миколу Амосова визнали Великим Українцем одразу після Ярослава Мудрого? Чому саме його ім’ям назвали одну з планет? Чому його, безпартійного, що постійно конфліктував із владою, вісімнадцять разів обирали депутатом, нагородили найвищими відзнаками Радянського Союзу? Відповідь, думаю, однозначна: він щиро служив людям, не лукавив. У нього не було подвійної моралі. І ніхто нічим йому дорікнути не міг.
— Розповідають, що Микола Михайлович писав власноруч оголошення із проханням не дарувати йому навіть квітів.
— Це правда. Він багато працював і багато зробив, але не був багатим. Бо, крім зарплати, жодних винагород у конвертах не визнавав. Такий стиль життя Амосова був нормою в інституті.
— Навіть у своїх щоденниках Микола Михайлович писав, що під час операцій не завжди стримувався. Як це позначалося на роботі?
— До цього ставилися з розумінням. Так, він міг накричати. Але всі розуміли, що то від величезного перенапруження. Адже робили те, що інші не наважувалися. При цьому йшлося про відповідальність за життя людини. Тому ніхто на нього не скаржився. Після операції всі були на рівних. Усім було важко. І всі переживали за результат. Повірте, бути першопрохідцем — надлюдське навантаження. Щоб витримати його, треба дуже-дуже любити свою справу.
— Розповідають, що хірург Амосов зважувався й на нечувані кроки.
— Важко в це повірити, але перші штучні клапани він зробив з рукава нейлонової сорочки. Пошук продовжили, і нині в цій справі Україна — серед кращих у світі.
— Як колеги ставилися до його літературної діяльності?
— Гадаю, по-різному. Чому? Одні захоплювалися, що знайшлась людина, яка відкрила пацієнтам не лише «кухню», а й душу хірурга. Були й такі, що сумнівалися в доцільності такого кроку. Але однозначно: його почали впізнавати після літературних творів. І, звичайно, шанувати за громадську мужність, щирість. І як було не поважати людину, яка не лише говорила, що хірургія — це відповідальність, а власним життям це стверджувала.
Книжка «Мысли и сердце» нікого не залишила байдужою. Вважаю цей твір не лише вершиною публіцистики, а й ставлю її в один ряд із творами Хемінгуея за стиль. Вона, як і інші його книжки, вистраждана. Хірургія дає найважчі переживання. І хоч би про що у творах Миколи Амосова йшлося, у всіх червоною ниткою, вибачте за трафарет, проходить вимога порядного ставлення до пацієнта. Якщо ти лікар, узявся оперувати, то, будь ласка, май відповідну кваліфікацію і розуміння того, що від тебе залежить життя людини.
Микола Михайлович прагнув зробити життя суспільства справедливішим. Тому на певному етапі вважав, що громадською й літературною роботою цьому може прислужитися більше, ніж хірургією. Але лікар знову брав гору, і він повертався в операційну.
Нинішньому поколінню, яке переконують, що все вирішують гроші, можливо, важко зрозуміти, скажімо так, ідеалізм академіка. Однак він не був ідеалістом. Він знав реальне життя. І реально хотів його поліпшити.
Він знав, що там, де втручаються гроші, не буває дружби, відданості, відвертості. Коли нечесні купюри приносять у дім, вони щастя не дають. Рано чи пізно тих, хто їх брав, зраджують. Миколу Амосова ніхто не зрадив. Бо він ніколи не зра?джував сво?їй совісті. Цим і великий!
Велич душі хірурга відчували не лише колеги, а й пацієнти. Нам приємно, що дух Амосова в інституті збережено, і донині багато пацієнтів кажуть: «Їдемо лікуватись до Амосова».
— Ваш інститут — це школа вітчизняної кардіохірургії, яка відповідає найвищому сучасному рівню наукових досліджень, медичної допомоги і підготовки кадрів, що вкотре підтвердила проведена нещодавно малотравматична ендоскопічна операція на серці з мінімальним розрізом грудної клітини.
— Таку операцію наші кардіохірурги провели вперше в СНД. Вона, можна сказати, відкриває нову еру в роботі. Адже хворий менше травмується, а отже, швидше одужує.
В інституті діє неписане правило, своєрідний закон честі. Суть його така. Якщо хворий прийшов до нас по допомогу власними ногами, то після нашого втручання має вже бігти на роботу.
— Геннадію Васильовичу, кардіохірурги лише виправляють, скажемо так, помилки природи і набуті людьми вади. Академік Амосов наголошував: аби людина менше зверталася до лікарів, повинна більше сама про себе дбати.
— А ще він наголошував на відповідальності лікарів і держави за створення таких умов, коли людина зможе бути активною в цьому процесі. Так, хірурги вміють добре робити свою справу. Але важливо, щоб допомога надавалася вчасно. А це вже залежить від первинної ланки. Чому хворі звертаються до лікаря із запізненням? Відомо, що больовий синдром виникає внаслідок 70% звуження судинного проміжку. Тому коронографія повинна бути обов’язковою для всіх. На жаль, забезпечення потреби в коронографах дуже низька. Тому влада повинна створювати умови для роботи лікарів, дбати про профілактичні огляди населення. На жаль, нині за все це ніхто не відповідає.
ДОСЬЄ «УК»
Геннадій КНИШОВ. Народився 1934 року в місті Дебальцеве на Донеччині. Закінчив Донецький медичний інститут. В Інституті туберкульозу і грудної хірургії закінчив аспірантуру під керівництвом М. Амосова. Працював науковим співробітником, заступником директора Київського інституту туберкульозу і грудної хірургії, заступником, а згодом директором Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова.
Автор 505 наукових праць, 10 монографій, трьох підручників, 16 патентів на винаходи. Співавтор трьох підручників. Підготував 38 докторів і кандидатів наук.
Член Комітету з Державних премій в галузі науки і техніки, Президент асоціації серцево-судинних хірургів Європейської асоціації серцево-торакальних хірургів. Відповідальний редактор щорічника наукових праць Асоціації серцево-судинних хірургів України. Академік Національної академії наук. Герой України.
«Ми з мамою розуміли: наше місце — не перший ряд»
Член-кореспондент
Національної академії медичних наук
Катерина АМОСОВА
Піймав себе на думці, що під час розмови з донькою Миколи Амосова Катериною підсвідомо шукав у ній батькові риси. До цього спонукала й сама атмосфера зустрічі — в кабінеті завкафедрою Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця часто дзвонив телефон, а його господиня всім відповідала чітко, коректно, аргументовано. Коли йшлося про те, що її порада допомогла при лікуванні хворого або успіх колеги, стримано усміхалась. Тож як було не помітити батькових рис: увагу й повагу до людей, почуття обов’язку, внутрішню потребу робити людям добро. Навіч було підтвердження багаторічної мудрості: найкраще виховання — правильне життя батьків на очах дітей. Амосов-батько прикладом власного життя виховав дочку.
Хоч Катерина Амосова — не відлуння його слави. Вона — творча особистість, має власну наукову школу і міжнародний авторитет, талановитий педагог. А пацієнти шанують її як знаючого і чуйного лікаря.
У своїх повістях Микола Амосов неодноразово писав, що в найважчі хвилини, коли траплялись невдачі, сили повернутись до роботи хірурга давала маленька донька. Водночас, спостерігаючи за нею, він ще сильніше переживав утрату людини, яку не вдалось врятувати.
Пройшли роки. І хто краще за дочку може пригадати Амосова — людину, батька, творця? Тож сьогодні, у день 100-річчя вченого, про нього згадує Катерина Амосова.
— Катерино Миколаївно, в дитинстві ви відчували, що були опорою і розрадою батька?
— Ні. Але досить рано зрозуміла, що не мала права тата підвести.
— Сьогодні ви енергійна, комунікабельна, наполеглива і рішуча людина. А якою були дитиною?
— Тихою, спокійною, одне слово, домашньою. Незатишно почувалась у школі, тому повністю віддавалась навчанню.
— І тому закінчила десятирічку на два роки раніше за однолітків?
— Так склалось. Я не була вундеркіндом, а просто дуже наполегливо працювала. І все-таки в атестаті було дві четвірки — з алгебри і геометрії. Але ними я пишалась більше, ніж п’ятірками, бо заробила без допомоги.
— ???
— З хімії і біології, яких я спершу не розуміла, в мене були репетитори.
— Батько наполіг?
— Так. Він твердив: навчатися треба так, щоб зрозуміти, аби потім набуті знання використовувати.
— У медицину пішли під впливом батька?
— Хотіла бути біологом, займатись наукою. Тато сказав, що є два шляхи до цього: біологічний або медичний факультети. Вибрала останній.
— Ваше прізвище вам допомагає в житті чи ускладнює його?
— Звичайно, дає дуже багато плюсів. Але я їх чесно відпрацьовую, бо постійно відчуваю відповідальність. Я не можу допустити, щоб хтось сказав: Микола Михайлович був великою людиною, а дочка лише користується його авторитетом. Ні, це не страх. Виховання. Я повинна повністю самореалізуватись. Живу роботою. Мені цікаво.
— Батько часто розмовляв з вами на теми виховання?
— Він виховував прикладом власного життя.
— Гадаю, уроки ці були складними.
— Так. У нього була дуже важка і відповідальна робота. Не завжди все вдавалось. Ми з мамою це відчували, але не розпитували. І ніколи не ображались. Ми розуміли: наше місце — не перший ряд…
Відчуття того, що я дочка академіка Амосова, загартовувало характер, виробляло певні людські риси, змушувало працювати з повною віддачею і розширювати світогляд. Нині я вдячна татові, який вважав, що виховання повинно бути не жорстким, а розумним. Кожна людина має певну генну спрямованість, отже вихованню піддається лише частково. І якщо людина схильна до гуманітарної діяльності, марно старатись виховати з неї, приміром, фізика-ядерника. Є ще одна закономірність, успадкована від батька: чим більше людину навантажуєш, тим вищою буде віддача. Так жив академік Амосов, цим принципом керуюсь і я. Тато знав, що від мене вимагати можна, а що — ні.
.jpg)
— Нині він, мабуть, сказав би, що ви себе перевантажуєте.
— А я б відповіла, що цього навчилась у нього і такий спосіб життя мені подобається. По-іншому вже не зможу. Тато був дуже обов’язковою людиною. Цього вчив і мене. Якщо тобі щось доручили, казав, якщо на тебе розраховують, а ти обіцяла зробити, — не підведи. Він ніколи не читав моралі, а виховував особистим прикладом. Не було випадку, щоб він прийшов додому, ліг на диван і відпочивав. Коли дитина бачить, що батьки — трудівники, вона їх наслідує. Він був невибагливим у побуті, але нестримним у творчості.
— Розповідають, що навіть службовим автомобілем користувався рідко.
— Так. Під Києвом у нас була дача. З роботи до залізничної зупинки тата підвозив автомобіль. Там він сідав в електричку і їхав у Клавдієве. Його впізнавали, з ним вітались навіть незнайомі. Життя у нього було важке, однак щасливе. Про це ми не говорили. Але я бачила і відчувала, що щастя — це не гроші, додаткові матеріальні блага. Щастя, коли ти потрібен людям, реально їм допомагаєш. Особливо це відчувається в медицині. Майже неможливо передати словами відчуття, яке переживає лікар, коли рятує людину. Воно окрилює, додає сил, викликає бажання більше знати і вміти, аби допомагати й допомагати.
— Тому Микола Михайлович не брав подарунків і закликав до цього інших.
— Цим принципом керуюсь і я. Людина має бути чистою, незалежною, жити в ладах із совістю. Наша сім’я розраховувала і розраховує лише на себе. Завжди самі за все платимо. Ніколи не шукаємо шпаринок, щоб отримати додаткові блага. Заробили — купили, не заробили — обійдемось. Це нормальний людський принцип.
— Свого часу в Радянському Союзі і за кордоном велику популярність мала книжка Миколи Амосова «Мысли и сердце». Впевнений, актуальна вона дотепер.
— То був грім серед ясного неба. До нього так не писали. Він показав невидиме пацієнту, що було, є і, мабуть, буде в медицині. Тоді під час операції на серці помирав кожний п’ятий хворий. Хірург передав свої переживання і страждання. Така правда потрібна і сьогодні. Щоб суспільство не шукало винуватих, не впадало у відчай, а прагнуло виробити механізми, завдяки яким у медицину йтимуть лише найкращі і найпідготовленіші, з високими моральними прин?ципами.
— Справді, нині це особливо важливо, оскільки моральна планка дуже низька. Безліч і матеріальних проблем. І коли тепер згадують особливу атмосферу, яка панувала в інституті, який очолював академік Амосов, то можна почути: «а чи можливо так жити сьогодні?»
— Все залежить від людей. Так, у медицині і науці, як і в суспільстві загалом, загострилось безліч проблем. Породжені вони конкретними людьми. Лікувати і лікуватись має суспільство. Ми, лікарі, бідність держави (а, можливо, невміння розпорядитись наявним потенціалом) відчуваємо особливо. Це трагедія, коли не можеш допомогти людині лише через те, що немає коштів на найнеобхідніше. Нині важко займатись наукою, адже бракує фінансування на дослідження. І все-таки працюємо, хоч і не на тому рівні, якого вимагає час. Повірте, рада, коли прості, доступні нам розробки викликають інтерес за кордоном. Там друкують наші статті. Значить, не загубились, до нас прислуховуються. Нині більше слід вимагати від авторів кандидатських і док?торських робіт. Тому вже добре, що претенденти на науковий ступінь приділяють більше уваги хворим, вчаться, краще лікують. Коли зважуєш усе це, доходиш, на перший погляд, абсурдного висновку: в цій ситуації гроші треба виділяти не на науку, а на хворих. Робота з ними рухатиме й науку.
— Відомі випадки, коли у відчаї Микола Амосов собі казав: «Я не здатний бути хірургом!»
— То нуртувала совість і відповідальність. Після кожної невдачі він продовжував пошук шляхів удосконалення. Тож не випадково одночасно з хірур?гією займався кібернетикою. Коли фізично не міг переживати страждання від невдач, більше сил віддавав кібернетиці, твердячи, що жити у внутрішньому нещасті не може. Згодом знову повертався в операційну.
— В одній з повістей Микола Михайлович писав, що вважає себе творцем, а совість — найвищий його суддя.
— Саме так. Тато був не виконавцем, не статистом, а саме творцем. Коли перечитую його щоденникові записи, зав?жди звертаю увагу, що був він системною людиною. У тих нотатках немає навіть натяку на образу певної людини. І так було завжди. Коли, приміром, хтось пробував сказати йому наодинці щось компрометуюче про колегу, директор його обривав. І коли я ще школяркою пробувала на когось поскаржитись, казав: «Чого ти про когось говориш лише негативно? Це характеризує тебе не з найкращого боку». Урок? Безперечно. І я його засвоїла на все життя.
— Крім усього, академіка Амосова цікавила організація суспільства.
— Тато мріяв про щасливе суспільство. Він усвідомлював, що всі однаково щасливими бути не можуть. Однак працював над моделюванням системи, в якій кількість щасливих була б максимальною. Думав не лише про задоволення інтелектуальної потреби меншості, а про запити більшості. Стверджував, що знає, як вчинити. Однак був упевнений, що йому не дадуть цього зробити.
— Водночас стверджував, що суспільно-корисна діяльність є смислом життя. Чи підтвердив би це нині?
— Упевнена, що так. Адже останні роки життя саме суспільно-корисній діяльності приділяв дуже багато уваги. Це і книжки, і публічні лекції. Дехто тоді дивувався. Мовляв, навіщо такому авторитету витрачати час на зустрічі в аудиторіях? А він знав, що обізнана, вихована, морально стійка людина менше хворітиме і буде щасливішою. Він запалював людей бажанням бути кращими.
— Свідком цього й мені довелось бути, коли академік Амосов виступав на факультеті журналістики Київського університету. Пройшли десятиріччя, але відчуття сили його впливу залишається й досі.
— Це і є успіхом людини, яка пропагувала здоровий спосіб життя, власним прикладом стверджувала, що можна жити без хабарів, лукавства, зайвих речей. За цими моделями живу. Для мене совість — теж найголовніший суддя. Це бачить колектив, який переконався, що можна прекрасно співпрацювати, не догоджаючи. Духовна атмосфера передається й студентам. Сподіваюсь, що вони несуть її туди, де працюватимуть.
— Академік Амосов був прикладом не лише в роботі, але і в тому, як давати дорогу іншим. Як ви вважаєте, чим керувався, коли приймав рішення добровільно залишити посаду директора інституту?
— Почуттям відповідальності і здорового глузду. Він не чекав, коли вже не зможе працювати. Але пішов, хоч потім снились операції, стало менше контактів з людьми. Зате залишив працездатний колектив, який демократичним шляхом обрав нового керівника.
— Ваша дочка теж лікар?
— Вона закінчила медінститут, але практикувати не буде. Це її вибір. Нав’язувати свою волю не маю права.
ДОСЬЄ «УК»
Катерина АМОСОВА. Народилася в Києві. Навчання в середній школі завершила на два роки раніше за однолітків. Має диплом Київського медінституту.
Доктор медичних наук. Професор. Член-кореспондент НАМН. Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії, заслужений лікар. Завідує кафедрою госпітальної терапії Національного медуніверситету ім. О.О. Богомольця. Автор 430 наукових робіт. Під її керівництвом захищено 5 докторських і 53 кандидатські дисертації. Очолює терапевтичне товариство Києва. Засновник і головний редактор науково-медичного журналу «Серце і судини».
ЗАМІСТЬ КОМЕНТАРЯ
Пам’ять — не лише відзначення певної дати і виголошені в цей день теплі слова. Пам’ять — це насамперед продовження і розвиток започаткованої ювіляром справи. Не випадково, коли на його 80-річному ювілеї земляки з Росії запитали, чи готовий він повернутись на історичну батьківщину, відповідь була негативною. В Києві живе стільки врятованих мною людей, пояснив, а ще тут могили тих, кого я врятувати не зміг, — не можу покинути ні тих, ні тих. А ще — численні учні. Він залишився з нами. І нам мало ним пишатись, захоплено пригадувати все, що він зробив для людства. Академік Амосов хотів, щоб його розуміли, прагнув, аби людство ставало досконалішим. Великого вченого треба наслідувати. Це складніше, ніж говорити слова вдячності.
ІЗ ЗАПИСІВ У ЩОДЕННИКУ МИКОЛИ АМОСОВА
«Очень тяжело переживать смерти. Ощущение своего бессилия и вины. Даже не так много делаю ошибок, не.jpg)
больше, чем раньше, но вся система работает против, и я не надеюсь на изменение к лучшему.
Так прошла жизнь. Что в ней было самое главное? Наверное, хирургия. Операции на пищеводе, легких, особенно на сердце, делал больным при угрозе скорой смерти, часто в условиях, когда никто другой их сделать не мог; лично спас тысячи жизней. Работал честно. Денег не брал. Конечно, у меня были ошибки, иногда они кончались смертью больных, но никогда не были следствием легкомыслия или халатности. Я обучил десятки хирургов, создал клинику, потом институт, в которых оперировано свыше 80 тысяч только сердечных больных. А до того были еще тысячи с другими болезнями, не говоря уже о раненых на войне. Хирургия была моим страданием и счастьем.
Все остальные занятия были не столь эффективны. Разве что пропаганда «Режима ограничений и нагрузок» принесла пользу людям. Книга «Раздумья о здоровье» разошлась в нескольких миллионах экземпляров. То же касается повести «Мысли и сердце», которая была издана на тридцати языках. Наверное, потому что она тоже замыкалась на хирургию. На страдания. Кибернетика служила лишь удовлетворению любопытства, если не считать двух десятков подготовленных кандидатов и докторов наук...
Если бы можно начать жизнь сначала, я выбрал бы то же самое: хирургию, и в дополнение — мудрствование над «вечными вопросами» философии: истина, разум, человек, общество, будущее человечества!»
Микола ПЕТРУШЕНКО, «Урядовий кур’єр»