ПРЕМ’ЄРА
Молодий театр виплів конфлікт часів і поколінь
Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»
У Молодому театрі презентували ліричну комедію «Афінські вечори». Режисер-постановник вистави Ігор Славинський переніс на сцену героїв однойменної п’єси Петра Гладиліна, не перекроюючи сюжету твору. Тож перед глядачами постала московська інтелігентна родина, яка переживає будні, позбавлені свят. Її буття здається правильним і взірцевим — саме таким його бачить голова сімейства Борис Олегович (Олександр Безсмертний). Та, як кажуть, у тихому болоті…
Як це в наш час буває…
Вісімнадцятирічна Наташа (Валерія Ходос) — майбутнє зразкової родини, талановита піаністка — завагітніла від музиканта Антона (Анатолій Сомик), старшого від неї на десять років. Однак дівчина боїться сказати про це батькам, зізнатися, що хоче побратися з коханим, адже розуміє, що такий розвиток подій аж ніяк не вписується в життєвий план її тата. До того ж, останній виявився справжнісіньким диктатором: лише його переконання мають право на існування, лише його смак і уподобання бездоганні. Однак і Наташа, хоча молода, світла й тендітна, має стрижень усередині й щосили відстоює власні думки. За іронією долі, оливи до вогню додають щоденні сварки між батьком і дочкою, сльози матері Наташі — Людмили.
Аж ось на кілька днів до цього «райського» гнізда приїжджає Анна Павлівна — Людмилина мати. Бабуся, роль якої блискуче виконала народна артистка України Тетяна Стебловська, закохала в себе глядачів. Спочатку Анна Павлівна поводить себе достатньо стримано, інтелігентно, розповідає про часи її юності, коли «скромність була головною чеснотою молодої дівчини». Та як тільки вона перевертає стілець і сідає на нього по-панібратськи, розумієш, що характер у неї з перчинкою. І тут бабуся приголомшує всіх розповідями про відвідування «афінських вечорів», тобто оргій, гру в російську рулетку, кохання втрьох. Це викликає шок у Бориса Олеговича, який так сподівався, що Анна Павлівна стане прикладом смиренності для Наташі, а тепер він не здивується, якщо бабуся після свого візиту поїде до Колумбії наркокур’єром. Урешті-решт родина стає на роздоріжжя конфлікту поколінь і часів. І в цьому контексті побутова сцена вже набуває соціального звучання.
Анна Павлівна (Тетяна Стебловська) показує характер зятеві Борисові Олеговичу (Олександр Безсмертний) та доньці Людмилі (Світлана Бочарова). Фото Сергія УКРАЇНЦЯ
Бабуся, хоч і найстарша в цій веселій компанії, проте найбільш сучасна. Цей образ, певна річ, найяскравіший: у ньому поєдналися, з одного боку, вишуканість, мудрість, гострота розуму, а з другого — хитрість і «розпуста». То вона хизується вишуканими словами, то вдається до блатного сленгу з такою майстерністю, що в усіх вуха в’януть. Щоправда, Анна Павлівна навмисне додала собі розпусності, адже знала, що «еротична уява Бориса Олеговича — його ахіллесова п’ята». Вона прагла показати зятеві неідеальний світ, аби він зрозумів, що людині не треба зачиняти почуття на міцний замок, завжди жити за правилами. Саме Анна Павлівна підтримує онуку, лише з нею бабуся справжня, тільки їй розказує про насправді невинність тих «афінських вечорів».
Між ними не просто кровна спорідненість. Це дещо більше — душевне єднання, спільне світосприйняття. Та, певно, найвиразніша риса Анни Павлівни — палка любов до життя, що виблискує в її очах. Через своє дворянське походження вона майже півжиття відсиділа за ∂ратами. Однак споглядання на небо крізь клітинку не завадило їй бачити сонце, що заходить, аби знову зійти, даруючи нові сподівання на краще. Вона повторює рядки вірша Костянтина Бальмонта: «Я в этот мир пришел, чтоб видеть Солнце, / А если день погас, / Я буду петь... Я буду петь о Солнце / В предсмертный час!».
Заплутані сюжети чіпляють інтригою
Буття Анни Павлівни не було легким, і, можливо, тому вона мріє, щоб її наступне життя стало щасливішим. Світлого майбутнього вона бажає й онучці, тому поспішає відійти на той світ, аби її душа втілилася в дитину Наташі. Онука відразу зрозуміє, що план бабусі здійснено, — маля їй дасть знак — підморгне правим оком. Відверто кажучи, спочатку такий поворот подій викликає подив. Хоч саме цей епізод надає історії, на перший погляд звичайній, індивідуальності.
Після прочитання п’єси й перегляду її театральної інтерпретації я зловила себе на думці: заплутані сюжети завжди цікаві, адже чіпляють своєю інтригою, однак їм рівносильні прості оповіді, що містять одну маленьку деталь, але потужну за змістом, як у випадку з «Афінськими вечорами». Ця деталь багато говорить глядачеві, забезпечує можливість багатовекторності міркувань.
Лише одне підморгування каже, що народилося нове життя, бабуся стала янголом-охоронцем онучки і її молодої сім’ї, тепер Анна Павлівна молитиметься за кожен новий світанок родини. В таких епізодах комедію справді сповнюють лірика, меланхолія. Недарма кажуть, що душі близьких людей споглядають за нами з неба. Ліризму додає й музика Франца Шуберта, і вірші Костянтина Бальмонта, котрих, до речі, немає в п’єсі Гладиліна. Загалом, корективи твору були незначними, але помітними, оскільки додали героям виразності. До прикладу, Анна Павлівна на сцені відрізняється від бабусі з п’єси тим, що час до часу пересипає свою мову англійськими, французькими словами. Це доповнювало її образ і шармом, і заразом грайливістю.
Кожен герой був характерним, ось тільки берегиня домашнього вогнища Людмила (Світлана Бочарова) мені часом здавалася безхребетною особою, яка шукає порятунок у сльозах. На свою підлеглість чоловікові вона вказала, як тільки почала вдягати на нього капці. На щастя, потім Людмила інколи показувала характер.
На окрему увагу заслуговують костюми та декорації вистави як засоби психологізму. Плетений монохромний одяг членів родини натякає на їхнє сіре, позбавлене барв життя. Вбрання Анни Павлівни також то плетене, то помережене, але воно значно пишніше, доповнене аксесуарами, — вона яскравіша особистість, не позбавлена передових поглядів. Навколишній світ героїв також повністю плетений — від гойдалки до келиха. А на тлі дійства в повітрі зависли плетені сніжинки, що, з одного боку, вказують на зимовий період, а з другого — нагадують серветки, котрі люблять виплітати бабусі. Така атмосфера створює затишок, а ще співзвучна буттю родини, яка стоїть у теперішньому, а оглядається на минуле, виплітаючи своє життя з побоюванням зробити зайву петлю.