ПАМ’ЯТЬ
70 років тому, 29 вересня, почалися розстріли нацистами мирного населення в Бабиному Яру
Велика трагедія спільноти складається з величезних трагедій конкретних людей і їхніх сімей. Коли вбивають, обривають цілий світ. У Бабиному Яру вбивали лише за те, що вони люди, які, за теорією фашистів, підпадають під расову зачистку (одних за етнічними, інших — за політичними ознаками, а були й такі, що потрапили «під гарячу руку», і просто хворі). Їх ловили, заманювали обманом. Влаштовували облаву, як на звірів. І вбивали, вбивали… Не лише жертв. Кати вбивали в собі людяність. Аби позбавити від неї інших.
Звірами нацистів не назвеш. Звір вбиває лише за необхідності — така його природа. А тут істоти, які називали себе вищою расою, і їхні посіпаки (очевидці стверджують, хоч як це гірко визнавати, що зайдам допомагали наші співгромадяни, які зі страху чи з інших мотивів прислужували фашистам) пішли проти природи. Вбивали, бо їм так захотілось. Їм немає прощення. Фашизм засуджено та заборонено. Його жертви й сьогодні (а повинні бути вічно!) у пам’яті рідних, близьких, людства в цілому. Пам’ятати — не лише зі сльозами на очах згадувати. Пам’ять зобов’язує робити все, аби не допустити повторення трагедії. В цьому нащадки тих, кого перед розстрілом поділяли за різними ознаками, мають бути єдиними. А щоб пам’ятати, треба знати.
.jpg)
Тільки своєю небайдужістю людство унеможливить майбутні трагедії, подібні Бабиному Яру. Фото з сайту bigpicture.ru
Це не історія — трагедія
Київ фашисти зайняли 19 вересня 1941 року. А вже 27 вересня запустили конвеєр смерті: розстріляли 752 пацієнти психіатричної лікарні ім. Павлова, яка знаходилася поруч з Бабиним Яром. 29 вересня, за свідченням Анатолія Кузнєцова у відомій книжці «Бабин Яр», в напряму Лук’янівки гнали тисячі киян. Вони йшли з речами. Вели і несли дітей з надією, бо, за свідченням очевидців, не вірили, що таку кількість людей наважаться вбити. За що, для чого? Лише за те, що одні були євреями, інші — циганами. А у військовополонених й національності не запитували. Заганяли до урвища. Стріляли, стріляли… Складали штабелями. Дострілювали, щоб заглушити крики відчаю, грала музика. Над місцем трагедії кружляв літак. А поруч росла гора одягу й речей, які складали ті, кого пригнали на страту, а фашисти підбирали, аби вони зміцнювали рейх.
Лише за два дні, 29 — 30 вересня, зондеркоманда за участі частин 6-ї армії (а нас намагалися переконати, що бойові частини з мирним населенням не воювали) і куреня української допоміжної поліції розстріляли 33 771 людину. Вбивства тривали до вигнання німців з Києва.
У Бабиному Яру фашисти створювали експериментальний миловарний завод для виробництва мила з розстріляних. Кати не встигли здійснити задумане. Втікаючи з Києва, вони в серпні—вересні 1943 року частково знищили табір, відкопали і спалили на відкритих вогнищах десятки тисяч трупів. При цьому кістки перемелювали на привезених з Німеччини машинах. В ніч на 29 вересня 1943 року в Бабиному Яру повстали 329 смертників, які працювали на зачищенні території. 311 з них загинули. Ті, що вижили, виступали свідками злочинів фашистів.
Тому сьогодні маємо говорити не лише про трагедію убієнних, а й про велич духу голодних і напівживих смертників, які не змирились, а вступили у боротьбу з нелюдами. Світ пам’ятає 29 вересня 1941 року як день трагедії і скорботи. Водночас світ має окремо вшановувати тих, хто 29 вересня 1943 року, зібравши останні сили і волю в кулак, в жахливих умовах неволі, приниження і знущання заявив про свою людську гідність. Вони повстали не лише заради того, щоб вижити. Вони хотіли донести нащадкам правду про те, що відбувалось у Бабиному Яру. Фашистам не вдалося досягти головного: зламати людський дух. А тому були не лише жертви. Були й герої. Нелюди не вбили людяність.
Громадська ініціатива не згасає
Трагічна доля не лише жертв Бабиного Яру. Сама згадка про нього в різні часи набувала певного забарвлення залежно від політичної кон’юнктури. Однозначно: так не повинно бути. Загинули люди. Серед них найбільше євреїв. Але трагедію не можна зробити ознакою однієї нації. Гадаю, на це не погодились би й ті, кого розстріляли. Загинули люди, які на той час були громадянами Радянського Союзу. Йдеться про загальнолюдську трагедію. Щоб подібне не повторилось, однаково шанобливо маємо ставитись до всіх. Цього прагне влада, яка проводитиме заходи з вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Велику роботу здійснюють громадські організації. Зокрема, з ініціативи Київської міської організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса створено Громадський комітет вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, до якого ввійшли низка громадських організацій, політичних партій та відомі науковці.
Комітет обстоює об’єктивний, науково обгрунтований підхід визначення Бабиного Яру як Братської могили людей різних національностей, віросповідань та ідеологічних поглядів — жертв тоталітарних режимів, сказав на зустрічі з журналістами його голова Микола Яковина. Комітет продовжує традицію, започатковану 29 вересня 1966 року — в 25-ті роковини розстрілів у Бабиному Яру. Тоді провели багатотисячний скорботний мітинг, на якому виступили Іван Дзюба і Віктор Некрасов.
Згодом Іван Дзюба писав про це так: «Темні людиноненависницькі сили чомусь для своїх моторошних злочинів прагнуть обрати благословенні місця природи — певно, з інстинкту наруги над духом життя».
29 вересня 2011 року, за ініціативою Громадського комітету в Бабиному Яру відбудеться покладання квітів і панахида за участю людей різних віросповідань.
— Саме нині, — наголосив Микола Яковина, — громадськість має самоорганізуватися, аби ніщо не затьмарило скорботи, яка бентежить кожну душу. Всім відкрита дорога до вшанування пам’яті жертв.
На думку голови Київської міської організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса Романа Круцика, Бабин Яр має стати місцем скорботи і примирення для всіх.
Здається, істина, яка не потребує наголосу. Чому ж її вкотре треба стверджувати? Всі ці роки, а в останні двадцять з новим піднесенням, окремі діячі ставлять питання про те, що одним жертвам уваги приділяється більше, іншим — менше. Той, хто намагається перетягнути ковдру на себе, забуває, що таким чином сприяє не вшануванню жертв, а розгортанню боротьби за право використання трагедії в політичних цілях. Цього не можна допускати. Йдеться про трагедію. Вона має не роз’єднувати, а об’єднувати.
Як зазначив на зустрічі з журналістами представник ромської громади Михайло Конденко, він вдячний Громадському комітету, що вперше за історію Бабиного Яру запросив ромів до участі у вшануванні жертв репресій. Треба говорити, сказав він, про всі жертви. Етнічна політика має вестись зважено.
Його підтримує історик Сергій Кот, зауваживши, що тема Бабиного Яру тонка і складна в усіх аспектах. Там переплелись кров, сльози багатьох націй і народів. Бабин Яр став світовим символом злочинів нацизму. А тому має бути єднання в скорботі. У загальній пам’яті не повинні переважати національні сегменти. Бабин Яр має бути спільним місцем, де всі ми можемо схилити голови перед жертвами нацизму.
Вбиваючи людей, фашисти прагнули не лише знищити певну їх кількість, але залякати й роз’єднати тих, хто залишився жити. Відгомін їхніх злодіянь інколи проростає бур’яном і в наші часи. Тому пам’ятаймо заради єднання.
ДОВІДКА «УК»
За різними даними, в Бабиному Яру фашисти вбили від 100 до 200 тисяч людей. Врятувалося лише 29.
ЗІ СВІДЧЕНЬ ТИХ, ХТО ВИЖИВ
— Приреченим веліли скласти свої пожитки на купу. Потім шикували в колону. Голими їх ставили на краю крутого провалля і розстрілювали. Недобитих дітей фашисти піднімали за ноги і кидали в Бабин Яр.
— Коли ми зайшли у ворота, нам веліли здати документи, цінні речі й роздягтись. Один німець підійшов до мами і зірвав з її пальця золоту обручку. Роздягнутих підводили до ями і розстрілювали. Я все це бачила і чула відчайдушні крики дітей: «Мамо, мамо!..»
ПОКАЗИ НІМЕЦЬКОГО СОЛДАТА
— Я зійшов у провалля. Привели євреїв і поклали обличчям до землі. Там уже були три групи стрільців, які безпосередньо виконували роботу. Наступну партію євреїв клали на раніше застрелених. Стрілки вбивали їх пострілами в потилицю. Розстрілювали шуц-поліцаї.