Для Почесного громадянина Покровська Донецької області генерал-майора у відставці Михайла Глобенка нинішній рік двічі знаменний. У травні — 75-річчя перемоги над нацизмом, до якої він причетний. А у вересні — 100 років із дня народження.
Свідомий вибір
Михайло Глобенко із самого дитинства визначив власний життєвий шлях. Рішенню сприяло кілька дуже серйозних чинників, і головний з них — батьків приклад. Андрій Данилович служив трюмним машиністом на крейсері «Пантелеймон». Матросів і офіцерів для цього корабля ретельно підбирали і готували: зріст мав бути не нижче як 1,9 метра, обов’язкова освіта. Батько закінчив церковнопарафіяльну школу, що було чимало для того часу.
Вибору сприяло й те, що в передвоєнні роки у школах з’явилися «воєнруки». На ці посади призначали кадрових офіцерів. Ветеран добре пам’ятає старшого лейтенанта Чернявського, який проводив заняття в 9 й 10 класах, водив школярів на стрільбища, де вони стріляли з малокаліберної гвинтівки. Іноді навіть давав пістолет потримати.
«А ще на березі Дніпра, за кілометр від нашого села Трипілля, були табори частин Київського військового округу. Ми, хлопчаки, часто бували там, а щосуботи командири приводили солдатів дивитися кінофільми. І ось що мене дивувало: йде рота — сто осіб, і всі піднімають ногу водночас, ніхто не зачіпає чобітьми сусіда. Захоплювалися хлопці військовими! І це теж відіграло певну роль у моєму виборі», — згадує ветеран.
Ще до початку випускних іспитів Михайло подав заяву в Обухівський райвійськкомат Київської області із проханням направити його на навчання до Вінницького військово-піхотного училища. У закладі, створеному в 1938 році, готували командирів стрілецьких, кулеметних взводів і взводів пішої розвідки. Добір був дуже жорсткий, конкурс — не менш як 10 осіб на місце. До вступних іспитів абітурієнтів допускали тільки після складання нормативів фізичної підготовки.
Михайло Глобенко успішно витримав іспити, і його зарахували в роту командирів стрілецьких взводів. Із вдячністю досі згадує свого першого командира взводу лейтенанта Васильєва. Учасника хасанських подій на Далекому Сході 1938 року за хоробрість і мужність було нагороджено орденом Червоного прапора. Рідко молодим лейтенантам вручали таку почесну нагороду. Саме завдяки йому взвод став передовим у навчанні, постійно виборював перші місця з дисципліни, у стрільбах, марш-кидках.
«Прапор училища виносили тільки в супроводі нашого взводу. Попереду йшов лейтенант Васильєв з орденом Червоного прапора на грудях, за ним заступник командира взводу ніс прапор училища, а вслід стройовим кроком ішов наш взвод», — розповідає Михайло Андрійович.
Брав участь у визволенні Донбасу
Так склалося, що успішне закінчення військового училища збіглося з початком війни. Михайло Глобенко став командиром взводу пішої розвідки стрілецького полку на Південному фронті. На початковий період війни випали найважчі випробування: довелося відступати на схід, прориватися з оточення. А бойове хрещення молодого лейтенанта відбулося на донецькій землі — неподалік селища Старобешеве. Бій був неймовірно важким, а командира взводу Глобенка тоді поранено.
На нього чекало ще багато боїв: на Волзі, Дону, Дніпрі й порівняно невеликих річках — Міусі або Сіверському Дінці. На Міусі неподалік від Савур-Могили в батальйоні під командуванням Михайла Глобенка залишалося всього 20 осіб, які ще могли йти в атаку. Решту було поранено або вбито.
Дуже великих втрат зазнали наші війська на підступах до Донбасу на Сіверському Дінці. Саме тут в серпні 1943 року загинув вихідець з Уралу 19-річний командир взводу Юрій Ричков. Його ім’я серед імен тисяч інших солдатів і офіцерів, які загинули біля північних воріт Донбасу, викарбувано на меморіалі в селі Долина Слов’янського району. Через багато років молодший брат загиблого Борис Євлампійович розшукав його однополчанина, яким виявився генерал-майор Михайло Глобенко — колишній командир батальйону. Він і розповів про ті давні події.
«Ми весь час були в невигідному становищі — внизу, а німці вгорі. Нас видно як на долоні. І стріляли. Наші втрати були настільки значними, що доводилося поступово зводити полки в батальйони, а роти у взводи», — зітхає ветеран.
Село, яке до війни називалося Гола Долина, фронтовики нарекли Мертвою долиною. Пізніше військові історики за оперативними зведеннями встановили, що цей населений пункт переходив із рук у руки сім разів.
А учасникам боїв тоді було не до підрахунків. Комбат Глобенко одне пам’ятає напевно: не залишалося в селі жодної цілої хати — тільки згарища та комини. І хоч втрати були страшними, радянські війська заволоділи цією стратегічною місцевістю.
Особистий приклад
За роки війни Михайло Глобенко пройшов шлях від курсанта військового училища до полковника, командира окремої військової частини. Не раз дивився смерті в обличчя, але ніколи не втрачав самовладання, показував зразки мужності й відваги, особистим прикладом запалював бійців і командирів іти вперед.
Ось як описував один із бойових епізодів командир 610-го стрілецького полку майор Л. Гайдамака: «8 вересня 1943 року під сильним артилерійським, мінометним і кулеметним вогнем майор Глобенко з ризиком для життя командував батальйоном. Попри запеклий опір з невеликими втратами він пробився з батальйоном до панівної висоти поблизу Вогневого Військового, зайняв його і зайшов ворогові в тил, внаслідок чого змусив відступити його частини на чотири кілометри».
А ось ще одне свідчення мужності нашого земляка: «Майор Глобенко, командуючи батальйоном, 25 жовтня 1943 року форсував річку Дніпро поблизу селища Новий Кічкас. Штурмом заволодів береговою траншеєю німців. Потрапив під сильний артилерійський і мінометний вогонь ворога, з близької дистанції штурмовими групами просунувся вперед і змусив німців відступити. Протягом двох діб відбив вісім ворожих контратак. Діючи в бойових порядках, ручними гранатами завдав ворогові великих втрат у живій силі, запалював бійців особистим прикладом. Попри перевагу сил і масований артвогонь, здобутої території не віддав, сам відбивав контратаки ворога, доки не вибув з лав через поранення».
Це рядки із книжки «Ідемо в наступ», яку подарував Михайлові Андрійовичу її автор командир 203-ї стрілецької дивізії Герой Радянського Союзу Г. Зданович.
Під знаком Богородиці
Михайло Глобенко навчався на піхотинця, і воювати довелося в піхотних частинах. Не випадково піхоту називають царицею полів, бо немає їй рівних у близькому бою. Проте це чи не найбільш вразливий вид сухопутних військ. «Піхота — це атаки на ворожі окопи, дротяні загородження, закопані танки і артилерію. І все це в тебе стріляє. Часто бувало, ми йшли в рукопашний бій і діяли так: якщо я не вб’ю ворога, то він уб’є мене. Звідси важкі поранення, лікування в госпіталях. А після — назад в армію, знову бої. І так не один день, не місяць, не рік. За період війни втратив стількох бойових товаришів, що воювати було важко, а згадувати ще важче», — зізнається генерал-майор Глобенко.
На долю Михайла Андрійовича випало чимало тяжких випробувань. Багато разів його було поранено, життя висіло на волосині. Ще на початку війни осколком перебило ногу. Пізніше розривна куля влучила в руку і вийшла під лопаткою. Кістка зрослася, але пальці правої руки досі не згинаються, та й сама рука майже не діє.
Після одного із кровопролитних боїв батькам бойового офіцера пішла похоронка. Загалом йому майже два роки довелося заліковувати важкі рани у шпиталях. Але після лікування незмінно повертався у стрій. Вважає, що його оберігала Матір Божа, адже народився 21 вересня, у Різдво Пресвятої Богородиці.
Першу медаль «За відвагу» заступник командира стрілецького батальйону старший лейтенант Михайло Глобенко отримав за мужність і героїзм у серпні 1942 року під Сталінградом. А вручав нагороду командир першої гвардійської армії генерал-майор Костянтин Москаленко. Нагородження відбулося в бойовій обстановці біля командного бліндажа. Командарм був невисокого зросту, тендітної статури і з тягарем війни на обличчі. Постійна втома і недосипання додавали віку, хоч на той час йому минав тільки 42-й рік.
Михайло Андрійович тоді не знав, що доля ще не один раз зведе його з цією людиною. Зокрема, коли було ухвалено рішення про встановлення бюста двічі героєві Радянського Союзу Костянтинові Москаленку на його малій батьківщині у Красноармійську (Покровську) Донецької області, він виявився в центрі подій і особисто доклав до цього чимало зусиль. На відкритті пам’ятника влітку 1982 року побував і сам маршал. Там вони зустрілися знову — колишній молодий комбат і командарм.
А ще Михайло Глобенко іноді пригадує, як маршал Георгій Жуков у властивій йому суворій манері допитувався у нього, коли той завершив навчання на курсах: «За що ви отримали орден Червоного прапора?» Відповів: «За форсування Дніпра». Він знову: «А орден Олександра Невського?» — «За форсування Дніпра». Не вірив: «Ви що, двічі форсували?» — «Товаришу маршале, ми тричі форсували Дніпро. Але втретє вже без мене, бо мене було важко поранено».
Не старіє душею
У Михайла Глобенка феноменальна пам’ять. Через багато років після грізних воєнних подій він чітко називає номери дивізій та інших військових з’єднань, імена командирів і бойових друзів, населені пункти, біля яких воював, точні дати боїв, номери шпиталів, де лікувався, чимало інших подробиць.
В урочисті дні Михайло Андрійович одягає парадний кітель. А на ньому ордени Червоного прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Червоної зірки, Богдана Хмельницького, дві медалі «За відвагу», медалі «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною» та інші нагороди.
У місті шанують ветерана, який ще старшим офіцером у 1963 році отримав призначення військкомом у Красноармійськ, відслужив на цій посаді десять років і залишився тут жити і працювати. Шість скликань його обирали депутатом міськради.
«У мене дві батьківщини — Київська область і Донбас», — зізнається Михайло Глобенко, якому спеціальним указом присвоїли генеральське звання.
Під час однієї із зустрічей у Покровському історичному музеї, де генерала приймають з особливою пошаною, а торік влаштували виставку-портрет Глобенка, він сказав: якби довелося, повторив би весь життєвий шлях, але без війни. «До війни ставлюся негативно. Адже тільки випадково залишився живим. І тепер дякую долі за це», — каже ветеран.
Від редакції. Журналісти «Урядового кур’єра» віддають данину пам’яті й пошани всім ветеранам, які пройшли тяжкі бойові шляхи Другої світової війни і пам’ятають про ту велику ціну, яку тоді заплатили люди за мирне життя. Читачі «УК», сподіваємося, долучаються до наших побажань міцного здоров’я ветеранам, які ще залишаються у строю.