У десятках країн світу сьогодні відзначається Всесвітній день водних ресурсів, встановлений у 1993 році рішенням Генеральної Асамблеї ООН. Вже тоді розпочалася одна з найбільших криз, яка малопомітно, але неухильно посилюється, — нестача чистої води. Згідно з даними ВООЗ, нині на планеті майже 2 мільярди населення страждає від браку прісної води. Тим більше, що 70% цієї води у світі використовується для потреб сільського господарства.
Здавалося б, води багато: 70% поверхні Землі вкрито нею. Але з близько 1,4 мільярда квадратних кілометрів води, 97,5%, — солона, лише 2,5% всього обсягу припадає на прісні поверхневі води (річки, озера, струмки, болота). І запаси щороку не додаються, а міліють.
Україна не належить до «хазяїв», які можуть поділитися «краном» з водою з іншими. За оцінками експертів, лише чотири держави здатні впевнено постачати питну воду: Росія, Канада, США і Данія. Перші три, володіючи найбільшими територіями в Арктиці, контролюють арктичні акваторії, в яких мільйони кубічних кілометрів чистої питної води. У Данії ж є величезний острів, зайнятий льодовиками, — Гренландія.
Україна стільки води не має, щоб її продавати. Але для себе у неї запасів удосталь. Вона має понад 60 тисяч малих річок, у басейнах яких формується близько 60% сумарного об’єму водних ресурсів України.
І все-таки… За останні десятиліття в країні зникло близько 7 тисяч малих річок. За даними Всеукраїнської екологічної ліги, майже 17 тисяч населених пунктів в Україні — великі міста, малі, селища, села — або на привозній воді, або відчувають перебої з постачанням питної води.
Слова на захист малих річок і потічків, які становлять основу водного балансу країни, рідко коли почуєш. Чому — здогадатися неважко. По-перше, їхнє зникнення відчутно не позначається на водозабезпеченні якогось регіону чи хоча б міста. По-друге, вони перебувають «у тіні» великих річок і водойм. «Що нам до малих, якщо он з великими купа проблем», – приблизно так міркує багато хто.
Екологи б’ють на сполох і тому, що зменшилася водність малих річок, вони замулюються, зменшуються їхні біоресурси. До відновлення втрачених річок, на жаль, рідко коли доходить. Один із позитивних прикладів — у селищі Буштино на моїй малій батьківщині — закарпатській Тячівщині. Там громада, очолювана селищним головою Іваном Пашем, відновила «втрачену» Млиновицю. Колись ця річечка була окрасою місцевого парку Тополівка, але стала місцем для сміття… Тепер, переїжджаючи через міст у центрі Буштина, знову милуюся дзеркальцями сріблястих хвиль. І все — завдячуючи громадській ініціативі.
Чи так уже багато треба, щоб і інші маленькі річечки, які часто протікають просто через городи наших людей, не ставали стічними канавами, а продовжували нести до людських осель чисту воду, прикрашали життя?..
У нас звикли вимірювати ефективність захисту від паводкових вод єдиним — товстими мурами дамб. А скільки через такі будови втрачаємо водних ресурсів?! Сусідня з Україною Угорщина вже стогне від того, що берегові ділянки Дунаю, де вода взята у «бетонну пастку», відчувають дефіцит чистої води, розпочалося обезводнення полів, в ріці вичерпуються рибні запаси. На жаль, у сусідньому з угорцями Закарпатті протипаводковий захист теж поступово скочується до елементарного — відгородити себе від води. При цьому мало думають, що й вода … відгороджується від нас.
З’явилася і проблема малих ГЕС, до завдань яких не входить збереження річок і всього живого в них, а лише використання їхнього гідропотенціалу. Сьогодні край за Карпатами ще продовжує залишатися найбагатшим за запасами води серед усіх регіонів України. З тією практикою водокористування, яка починає брати гору, можна самих себе запитати: чи надовго? Позитивно відповісти на це запитання можна, лише скоригувавши свої дії для збереження малих річок і потоків.