"Від «Ради» до народу чину"

130-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ НІКОВСЬКОГО

ПАРАЛЕЛІ. Легендарний повстанський отаман Юрко Тютюнник, який 1917 року в званні поручика служив у Криму, згадував: коли ідентифікували військовослужбовців за національністю, то мало хто із солдатів відреагував на заклик до українців виходити зі строю, доки хтось з офіцерів не здогадався назвати «малоросів» і «хохлів». Не знаючи цього, що стало закономірним наслідком цілеспрямованої державної політики асиміляції, гідно не оцінити, що народ, який вже навіть не ідентифікував себе таким, упродовж кількох років мужньо і стійко захищав свою державність від набагато сильніших і численніших ворогів.

Україна тоді опинилася між трьох вогнів: більшовиками, які чітко усвідомлювали, що без українського хліба і донецького вугілля московській совдепії не вижити, озброєними і обмундированими країнами Антанти білогвардійцями та польськими військами. Тож незалежність Польщі, Фінляндії, країн Балтії оплачена кров’ю і життями героїв визвольних змагань в Україні, на окупацію якої Ленін кинув всі наявні сили — від російських червоноармійців до латиських стрільців і «червоних» бурятів.

Намагаючись розгадати феномен 1917—1920 років, коли начебто всуціль зросійщена Малоросія перетворилася на бунтівну грізну Україну, гріх не згадати заслуг журналіста, публіциста, державного діяча і найважливіше — справжнього патріота Андрія Ніковського.

Він народився в селі Малий Буялик Херсонської губернії (нині село Свердлове на Одещині, де навіть сучасні назви населених пунктів засвідчують, якими методами південь України перетворювали на міфічну Новоросію), а по закінченні університету в Одесі працював учителем у місцевих гімназіях.

На початку ХХ століття південно-західний регіон Російської імперії від Одеси до Кубані був більш «малоросійським» за настроями, ніж навіть чиновницько-чернечий Київ чи провінційні губернські міста Полісся. Отож після «дарування свобод» і скасування заборон на друк українських видань, що стало здобутком революційних подій 1905 року, одеська «Просвіта» стала однією з найпотужніших, а журналістський талант її активного члена Андрія Ніковського, матеріали якого регулярно друкувала українська газета «Рада», що почала виходити в Києві, здобули йому популярність та зумовили призначення головним редактором видання.

Красномовним доказом заслуг першої справді масової української газети, забороненої після початку Першої світової війни, стало обрання Андрія Ніковського товаришем (тобто заступником) Михайла Грушевського — голови Української Центральної Ради, створеної після повалення самодержавства.

Із 25 березня (за старим стилем) 1917 року почала виходити щоденна урядова газета «Нова рада», яку очолив колишній редактор «Ради».

За умов, коли Україну в прямому значенні слова завалили більшовицькими виданнями, що друкувалися спочатку за німецькі, а згодом — за «експропрійовані» кошти, єдине регулярне українське видання стало не менш грізною й потрібною зброєю, ніж гвинтівки, кулемети, гармати.

Редакція газети, очолюваної Андрієм Ніковським, фактично перетворилася на ідеологічний штаб української революції. Не без активної участі журналістів «Нової ради» Україна у 1917—1919 роках стала центром книговидання на просторах колишньої Російської імперії. Андрій Ніковський із повним правом стверджував, що видані у ті роки книжки — «найсильніша підстава української державності», а навіть найтяжчі перспективи вже «не дають ∂рунту для песимізму щодо нашої культурної будучини. Наш культурний розвиток забезпечений сильним внутрішнім імпульсом, і ніякі бурі й випадкові обставини того руху не зламають. А коли буде культура, то все останнє рано чи пізно нам приложиться».

Життя Андрія Ніковського — підтвердження цього. Мало хто знає, що у 1918 році, коли німецькі війська, злякані розмахом національного руху в Україні, розігнали Центральну Раду й організували маріонеткову державу гетьмана Скоропадського, не деморалізовані політики, а редактор «Нової ради» очолив опозиційний Український національно-державний союз, що став попередником Директорії на чолі з Винниченком і Петлюрою. Згодом уже на посаді міністра закордонних справ УНР Андрій Ніковський доводив світові, що українці стали народом чину й найвищою ціною довели своє право на державність.

Натомість нинішні політики не шкодують коштів лише на передвиборчу макулатуру, байдуже спостерігаючи за експансією антиукраїнських сил в інформаційній сфері.

 ПОСТАНОВА ПРО УКРАЇНСЬКУ ТРУДОВУ АРМІЮ

Балада про Укртрударм

ПАМ’ЯТЬ. У більшості довідників стверджується, що Українська трудова армія (УТА) — «специфічна форма військової організації», до якої входили зняті з фронту наприкінці громадянської війни в Росії бойові підрозділи, залучені до відбудови важливих промислових об’єктів. Офіційно УТА налічувала лише «понад 30 тис. осіб», через що нібито не відіграла особливої ролі у відновленні зруйнованої внаслідок боїв економіки Донбасу.

Насправді війська не стільки працювали, скільки конвоювали «мобілізоване» на підставі запровадженої більшовиками «загальної трудової повинності» цивільне населення, яке за спробу «дезертирства» підлягало суду військових трибуналів. І якщо про створення УТА у січні 1920 року за начебто спільним рішенням радянських урядів Росії й України згадують усі довідники, то постанова Раднаркому РРФСР від 26 жовтня 1920 року, згідно з якою Укртрудармія стала «обласним органом» Росії, — майже таємниця.

Однак уже за кілька місяців стала очевидною вся недолугість цієї спроби анексувати спеціально створену «Донецьку губернію» з повністю розореною економікою та українською лише за національністю безплатних рабів трудармією. Тож із 1 липня 1921 року УТА перейшла на утримання і забезпечення трудовими ресурсами України, а за радянською Росією залишилось «тільки» право розпоряджатися видобутим українцями вугіллям та виплавленим ними на Донбасі чавуном і сталлю.

270 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАКСИМА БЕРЕЗОВСЬКОГО

Геній духовної музики

ГОРДІСТЬ. Так само як християнство прийшло у нині гоноровиту Москву з Києва, духовна музика, що вже понад два століття звучить у православних храмах, створена українцем Максимом Березовським. Написані ним твори — висловлений у нотах мистецький гімн наділеної частинкою Божого духу людської душі, яка, попри земні гріхи і вади, прагне вищої досконалості.

 120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАЙКА ЙОГАНСЕНА

Завеликий для свого часу

ПОСТАТЬ. Незвичне прізвище цього українського письменника дісталося йому від батька-німця, який викладав мову свого народу в гімназіях Росії. Тож не дивно, що майбутній поет, прозаїк, кіносценарист, драматург, автор граматик і словників, який ще за царських часів закінчив Харківський університет, вільно володів німецькою, англійською, французькою, італійською, іспанською мовами та класичною латинню, чим мало хто міг похвалитися серед радянських літераторів.

Не менш закономірно, що хлопець, чиє дитинство і юність минули у російсько- і німецькомовному середовищах, почав свій шлях у мистецтво саме на добре знаному йому словниковому запасі. Лише 1918 року, як засвідчує автобіографія Йогансена, «почав писати вірші українською і знайшов, що вони виходять природніше». У підписаному разом із Сосюрою і Хвильовим у 1922 році «Нашому універсалі» троє митців відкрито заявили: «Попередники наші і пророки — Шевченко і Франко. Мову українську беремо як багатий матеріал, даний нам у спадщину тисячолітніми поколіннями батьків наших — селянства українського».

Варто пояснити, що тут Майк Йогансен не покривив душею, бо його мати — справді українка з діда-прадіда. Однак світоглядний вибір саме на користь української мови тоді ще 23-річний юнак зробив під враженням кривавого терору денікінців, що раз і назавжди сформувало у вихованого начебто у суто російському дусі поета-початківця стійку відразу до «руського міра», нині аналогічними методами нав’язуваного лугандонськими бойовиками.

До речі, тим, хто сприймає за чисту монету продуковані прокремлівськими міфотворцями фільми і книжки про «доблесть» білогвардійців, не зайве ознайомитись із численними документами про денікінські погроми євреїв із масовим ∂валтуванням усього жіноцтва від 12 років і старших та обозами порубаних на шматки людських тіл, поголовне знищення українських родин лише за вишиванки і портрет Шевченка в домі, розстріли колишніх офіцерів-фронтовиків за їхню відмову брати участь у братовбивчій війні проти власного народу.

Широку популярність Майкові Йогансену здобув авантюрний роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», що вже у рік виходу витримав десять (!) перевидань та фактично став першим українським бестселером. Видана у 1930 році повість «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» стала прообразом українського химерного роману. Саме перу Майка Йогансена та амністованого радянською владою повстанського отамана Юрка Тютюнника належить сценарій фільму «Звенигора», знятого Олександром Довженком.

Проте талант непересічного письменника виявився завеликим для його часу, а незалежність митця — неприйнятною для більшовицького режиму. Майк Йогансен відверто писав, що «в наших умовах мистецтво міститься десь поміж морозивом та сельтерською водою щодо ролі у виробничому процесі» та єхидно дякував пролетаріату від імені «капризної» інтелігенції за науку «про роль віршів у будівничім процесі».

Заарештований у 1937 році письменник заявив слідчим: «Я говорив, що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості і безсилля керівників партії і радянської влади». Нині ми вже знаємо, що із 259 літераторів України велику чистку пережили лише 36. Однак навіть це тотальне винищення не стало кінцем культури народу, який був, є і буде, хоч би скільки стверджували протилежне російські шовіністи.

Матеріал підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)