ФІНАЛ КОНКУРСУ ЄВРОБАЧЕННЯ У КИЄВІ
КУЛЬТУРА. Ювілейний, 50-й за ліком пісенний конкурс, який завдяки таланту Руслани вперше відбувся в Україні, засвідчив важливість як вибору виконавців, так власне й естрадного продукту. Задовго до початку змагань фахівці марно доводили, що в пісні «Гринджолів» є патріотизм і політика, однак «ніц» мистецтва, що підтвердили фінальні результати Євробачення.
Не менш згубним стало подальше шарахання, коли щороку на конкурс відбирали учасників і твори, що начебто цілком вписувались у стандарти європейства, а на ділі були лише добротним наслідуванням чужоземного. Тим часом, коли секрет успіху Руслани, досі не повторений ніким із вітчизняних співаків, втілений як у магнетизмі цієї талановитої українки, так і в суто національних особливостях виконаного нею твору, в якому найсучасніші ритми не затьмарили гуцульського колориту.
Дедалі більше мистецтвознавців і соціологів пояснюють перемоги на Євробаченні «чудовиськ» і виконавців з нетрадиційною орієнтацією високим, але нівельованим до рівня пласкої вершини стилем інших учасників Євробачення. Утім, чи дивуватись цьому, коли навіть на конкурсі «Голос країни» його іноземні учасники зазвичай обирають українські пісні, а «щирі патріоти», як вони себе ідентифікують, віддають перевагу англійськомовним композиціям?
175-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРКА КРОПИВНИЦЬКОГО
Його заповіт не втратив актуальності
ПОСТАТЬ. Навіть для більшості щирих шанувальників слави знаменитого Московського художнього академічного театру (МХАТ) справжнім відкриттям стане зізнання одного із його засновників — Станіславського, що «ми вчилися у Кропивницького та інших українських акторів». Не дивно, що сторіччя створення 1882 року в Києві театральної трупи під орудою видатного артиста і режисера ввійшло до подій світового рівня і відзначалось під егідою ЮНЕСКО.
Для нас, українців, Марко Кропивницький ще й драматург, перу якого належать близько півсотні п’єс, та видатний публіцист, чий заповіт, хай як це прикро, досі не втратив актуальності: «Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова у церкві, у театрі, в літературі й у школі дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю й успіхом на благо Вітчизни».
Важко повірити, що видатний театральний діяч дебютував на професійній сцені аж у 31-річному віці, а за три роки потому із зібраною ним українською трупою вирушив на гастролі до Петербурга, де, як писали тодішні газети, «відкрив світові скарб малоросійського театру». Наступного сезону актори на чолі з Кропивницьким вирушили до Галичини, яка на той час входила до складу Австро-Угорської імперії, і досягли там не менш гучного успіху.
.jpg)
Є всі підстави стверджувати, що саме доведена світу безпідставність зведення української мови до рівня «южноруського нарєчія» сподвигла російських шовіністів на ухвалення в 1876 році сумнозвісного Емського указу, яким зокрема було заборонено «різні сценічні вистави і читання малоросійською мовою, а рівно — й друкування на ній текстів до музичних нот». Утім, на відміну від нинішніх часів, коли московські гастролери видаються багатьом українцям зірками театру й естради, тодішня петербурзька публіка настільки збайдужіла до рідного театру, який, за словами видатного російського драматурга Олександра Островського, перетворився на місце «пустої забави і нудьги», що імператор у 1881 році вимушений був погодитись на відновлення роботи малоросійських театральних труп.
Як наслідок, 1882 року Кропивницький заснував у Києві вже згадуваний театр корифеїв, в якому працювали Садовський, Заньковецька, Саксаганський, Карпенко-Карий. Успіх на рідній землі був настільки грандіозним, що трупі під надуманими приводами понад десять років не дозволяли виступати на рідній землі, «дабы не возбуждать опасное малороссийство». Отож театр Кропивницького перетворився у повпреда української культури, гастролюючи у Росії, Білорусії, Польщі, Молдові, Литві, Грузії. До речі, вистави театру в Петербурзі удостоїв візитом навіть самодержець, хоч це не вплинуло на його ставлення до України й українців.
Не дивно, що написану одеським учителем Данилом Крижанівським пісню на слова Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», присвячену Кропивницькому, видатному театралу довелось нести у маси революційним шляхом. Після того, як надруковану в 1884 році збірку творів самодіяльного композитора, до якої тихцем включили ноти української пісні, конфіскувала поліція, а в 1896 році так само завершилась ще одна спроба, Марко Кропивницький без жодних дозволів і погоджень заспівав її зі сцени вечора у пам'ять Шевченка, проведеного в Одесі 1898 року. Доки поліцейські виштовхували публіку із зали, пісню вже підхопили присутні на заході одесити, а за кілька днів, переходячи із вуст в уста, крамольна пісня загриміла над всією Україною.
75-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ МЕДАЛІ «СЕРП І МОЛОТ»
Із одного металу ллють?
ПАРАЛЕЛІ. Хоч як це дивно, у нацистській Німеччині відзнаки для матерів-героїнь запровадили значно раніше, ніж у СРСР. Не менш парадоксально, що в начебто миролюбній радянській державі найвище звання для відзначення військових подвигів запровадили у 1934 році, а аналогічну відзнаку за працю — майже через п’ять років потому. Тож до початку радянсько-німецької війни в країні було аж 626 Героїв Радянського Союзу і всього-на-всього 12 Героїв Соціалістичної праці, першим з яких став Сталін.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ШОЛОХОВА
Півкрові в нього нашої
ПОГЛЯД. За офіційною версією, перші дві книги роману-епопеї «Тихий Дон» належать перу 23-річного юнака, освіта якого обмежилась чотирма класами церковно-приходської школи, а життєвий досвід — службою у продзагонах червоних. Не дивно, що відразу після виходу в січні-березні 1929 року на сторінках журналу «Октябрь» перших розділів твору пролунали звинувачення в плагіаті, а з квітня без пояснення причин подальшу публікацію призупинили.
.jpg)
Утім, обумовлювалось це не стільки сумнівами щодо авторства, скільки забороною правдивого відображення злочинів червоної влади на Дону в роки громадянської війни. Причому письменник вказував прізвища катів-більшовиків, які на час публікації роману обіймали високі партійно-адміністративні посади. Чого, наприклад, варта згадка про телеграму голови воєнкому Сирцова з вимогою: «За кожного вбитого червоноармійця розстрілювати сотню козаків». Доречно нагадати, що навіть за часів нацистської окупації гітлерівці, які запозичили більшовицький досвід, зазвичай обмежувались стратою 10—25 заручників.
Отож звинувачення у плагіаті стало лише прикриттям у боротьбі проти невигідної правди, хоч донині й лунають твердження, що буцімто справжнім автором «Тихого Дону» є хтось із козаків-офіцерів, чиї рукописи потрапили до рук ще зовсім молодого Михайла Шолохова. Утім, найсучасніші дослідження літературознавців із аналізом текстів усіх розділів «Тихого Дону» і «Піднятої цілини» за допомогою спеціальних ком?п’ю?терних програм засвідчують — ці романи належать перу однієї людини. Водночас це аж ніяк не означає, що її справжнє прізвище — Михайло Шолохов.
Мова не про сумнівні припущення. Абсолютно достовірний факт, що хутір Кружилінський, де народився майбутній видатний прозаїк і Нобелівський лауреат, та станиця Вешенська, де жив Шолохов, до 1887 року територіально входили до складу Катеринославської губернії. До сталінського Голодомору дві третини населення Кубані були етнічними українцями, а загалом на Північному Кавказі за переписом 1926 року проживали 3,1 мільйона наших земляків, відголоски чого донині зберіг козачий говір та старовинні народні пісні донських козаків.
Ніхто не ризикне заперечити, що мати автора «Тихого Дону» — не етнічна українка з Чернігівщини Анастасія Чернікова, батьків якої разом з іншими селянами перевіз до Дону поміщик Попов. Не дивно, що Шолохов не раз гордо заявляв знайомим українцям: «Півкрові в мені вашої».
Менше впевненості щодо того, хто справжній батько письменника. Зокрема відомий літературознавець і дослідник Костянтин Смирнов стверджує, що Шолохов — син уже згадуваного поміщика Попова, який рано овдовів, а тому нянькою його малолітнього спадкоємця стала Анастасія Чернікова. До речі, на час, коли вона пов'язала свою долю з 50-річним Олександром Шолоховим, їй було лише 24 роки.
Більше того, Костянтин Смирнов висуває гіпотезу, що людина, яку ми знаємо під іменем Михайла Шолохова, — насправді старший на 14 років його брат по батькові Олександр Попов, нянькою якого колись була Анастасія Чернікова. Він закінчив офіцерську школу, воював у роки Першої світової та громадянської війн і не з чужих слів знав події, описані в «Тихому Доні». Смирнов упевнений, що колишній козацький офіцер скористався документами загиблого рідного брата, під іменем якого увійшов до історії світової літератури. Утім, залишившись при цьому українцем, адже сказано давно: не та мати, яка народила, а яка виховала.
Версія, як доводить аналогія із біографією першовідкривача найоптимальнішого маршруту польоту із Землі до Місяця Кондратюка (Шаргея), цілком вірогідна. Крім того, вона пояснює як не церковно-приходський рівень освіти автора «Тихого Дону», так і його обізнаність з подіями, про які підліток Шолохов навряд чи міг почути від заляканих звірствами чекістів односельців. Не кажучи вже про вражаючу твердість ще начебто зовсім молодого письменника-початківця у відстоюванні власних переконань у суперечках із самим Сталіним.
У квітні 1933 року Шолохов у листах вождю не побоявся правди: «Вмирають від голоду дорослі й діти. Мертвих не хоронять, а скидають у погреби. Це в районі, який дав країні 2 300 000 пудів хліба». У відповідь — 120 тисяч пудів жита для порятунку голодуючих та офіційне повідомлення на сторінках газети «Правда», яке цілком у дусі нинішньої путінської пропаганди: «Заяви про голодні смерті радянських громадян на Волзі, Україні й Північному Кавказі є вульгарною брехнею».
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)