"Від солодких обіцянок — до кривавої анексії"

75-РІЧЧЯ РАДЯНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ЛИТВИ

ПАРАЛЕЛІ. Офіційна радянська історіографія твердила, що реакційні уряди Прибалтійських країн у 1939 році взяли курс на зближення із нацистською Німеччиною, а тому приєднання Литви, Латвії й Естонії до СРСР відповідало волевиявленню їхніх народів і послужило зміцненню позицій антигітлерівської коаліції.

Насправді таємний поділ сфер впливу, за яким Латвія й Естонія відходили Сталіну, а Литва діставалася Гітлеру, відбувся під час підписання радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 року.

Щодо нібито пронацистської орієнтації прибалтів можна нагадати, що 18 вересня 1939 року польський підводний човен «Ожель» (до речі, 7 квітня 1940-го його екіпаж пустив на дно корабель з гітлерівськими вояками, відрядженими для окупації Норвегії), що зайшов до порту Таллінна і підлягав інтернуванню в нейтральній Естонії, дивним чином поповнив запаси пального, води та продовольства і втік до Великобританії. У відповідь на це Червонопрапорний Балтійський флот СРСР встановив морську блокаду естонського узбережжя і неодноразово обстрілював об’єкти на ньому. Не менш агресивну політику продемонстрували гітлерівці, чиї війська, зосереджені у Східній Пруссії, отримали директиву «захопити Литву навіть у разі її збройного опору», що красномовно засвідчує явно не пронімецькі настрої литовців.

Саме морська блокада Естонії та зосередження на її кордоні двох радянських армій змусили керівництво країни погодитися на кабальний договір з СРСР про взаємодопомогу, що звелася до розміщення на естонській території 25-тисячного контингенту Червоної армії.

Так само розвивалися події стосовно Латвії та Литви, які кремлівський вождь виторгував у Гітлера, відмовившись від контролю над Варшавським і Люблінським воєводствами розгромленої Польщі. У результаті такого обміну Холмщина, заселена етнічними українцями, перейшла з радянської під німецьку юрисдикцію, що красномовно засвідчує справжні мотиви дій Сталіна, який переймався аж ніяк не соборністю українських земель.

Доки на Заході тривала безкровна, або сидяча війна Франції й Великобританії проти Гітлера, введене на території Балтійських країн 70-тисячне угруповання радянських військ дотримувалось обіцянок кремлівського вождя, даних під час підписання договорів про взаємодопомогу: «Ні вашої конституції, ні міністерств, ні внутрішньої політики не зачіпатимемо». Крім того, навіть таємні накази вимагали «нещадно припиняти розмови про неминучість совєтізації як провокаційні й ворожі».

Ситуація кардинально змінилася після тріумфу гітлерівців на Заході. 14 червня 1940 року — в день вступу німецьких військ до Парижа — викликаним до Москви керівникам Литви вручили ультиматум, на виконання якого відвели 9 годин: сформувати новий уряд із запропонованих радянською стороною осіб та негайно дозволити введення необмеженого контингенту Червоної армії. Литовцям заявили, що, незалежно від їхньої відповіді, зосереджені на кордоні сили трьох військових округів увійдуть до Литви.

Уже розгорнутому угрупованню Червоної армії у складі 67 тисяч бійців і командирів, з понад тисячею танків, 526 літаками протистояла 28-тисячна литовська армія із 45 танками і 90 літаками. Безвихідність ситуації змусила прийняти ультиматум, і вже наступного дня до Литви хлинув нескінченний потік радянських військ. 16 червня аналогічні вимоги висунули Латвії й Естонії, а за день розпочалась їх окупація.

Дивно, проте чимало одурманених комуністичною пропагандою місцевих жителів з ентузіазмом сприйняли прихід радянських військ, вірячи в обіцяні вільні вибори, покращення рівня життя, безплатність освіти і медицини. На тлі цієї ейфорії не менш ударними темпами, ніж в окупованому Путіним Криму, було влаштовано фарс народного волевиявлення: 14 липня 1940 року в усіх трьох республіках на безальтернативній основі обрали народні сейми, які проголосили радянську владу та звернулися до СРСР із проханням про прийняття до «братньої сім’ї радянських народів».

Однак менш ніж року окупації вистачило, щоб пересвідчитись у різниці між солодкими обіцянками та кривавими реаліями. На відміну від звичної «гнилої буржуазної демократії», де акції протесту розганяли, у країні рад мирну демонстрацію в Таллінні розстріляли вогнем корабельної артилерії. Відповіддю на тотальний терор стала масштабна антирадянська партизанська війна та сплеск пронацистських настроїв у краї, де раніше Гітлера сприймали як ворога.

90-РІЧЧЯ ВІДКРИТТЯ «АРТЕКУ»

Стати дозорником будь готовий?

ПОГЛЯД. Нині ніхто достеменно не знає, що означає назва найвідомішого і найпопулярнішого табору. Майже аналогічна історія з початковим призначенням оздоровниці, заснованої з ініціативи керівника Російського товариства Червоного Хреста Зіновія Соловйова. У «табір в Артеці» (за давньою назвою кримського урочища на березі однойменної річки) відправляли хворих на туберкульоз дітей, для яких цілющий місцевий клімат був бальзамом здоров’я.

Цілком закономірно, що керував дитячою оздоровницею лікар, а розпорядок роботи закладу підпорядковувався насамперед медичним цілям. Навіть ще пам’ятний багатьом піонерський девіз тут трансформували до побажання, життєво важливого для хворих на сухоти маленьких пацієнтів: «Будь здоровий! Завжди здоровий!»

Ця ідилія протрималася три роки, бо після смерті Соловйова, якому завдяки високій посаді та авторитету старого більшовика вдавалося відстоювати медичну концепцію діяльності «Артека», пріоритетом табору стало ідеологічне виховання «юних ленінців». На відміну від багатьох споріднених закладів, кримський набув статусу «лише для піонерського активу», належність до якого визначалась особистими заслугами або походженням із родин нової радянської еліти.

Жодне історичне дослідження про «Артек» не обходиться без згадки про зміну 1941 року, коли дітей разом із частиною вихователів, яких не мобілізували на війну, евакуювали у глибокий тил.

Не менш важливою віхою біографії табору став 1934 рік, коли тут відпочивали «дозорники». Так називали піонерів, що доносили на односельців, які у часи Голодомору заради порятунку своїх дітей пробиралися на колгоспні поля (юридичну власність самих колгоспників!), щоб украсти з десяток колосків. Страшно про це згадувати, однак серед одурманених більшовицькою пропагандою «дозорників» були ті, що видавали власних батьків, які приносили додому кілька жмень рятівного для родин зерна.

У липні 1934 року цих дітей звезли до Москви, де, на відміну від виморених голодом українських сіл, сяяли зірки Кремля, дзюркотіли фонтани, було вдосталь хліба, а потім організовано відправили до «Артеку», де море, сонце і веселе дозвілля мали остаточно вибити з голови дурні думки про знищених з подачі «піонерів-героїв» людей. Утім, це гріх не малолітніх донощиків, а злочинної влади, з вини якої навіть дорослі масово опинялися перед непідйомно важким для них вибором.

Тим, хто досі твердить, що єдиним привілейованим класом в СРСР були діти, не гріх знати, що доки «дозорники» оздоровлювалися в «Артеці», для їхніх осиротілих внаслідок Голодомору однолітків запровадили однакову з дорослими кримінальну відповідальність зі смертною карою з 12-річного віку включно. Найстрашніше, що, на відміну від відображеної в літературі й кіно боротьби з дитячою безпритульністю в 1920-х роках, зумовленою наслідками Першої світової і громадянської війн, цього разу жодних бойових дій у країні не було, якщо не вважати такими планомірне винищення власного народу голодом і терором.

Хоч як патетично це звучить, лише в незалежній Україні «Артек» перетворився з «кузні кадрів» для радянського режиму на дитячу оздоровницю. Чи залишиться він таким в анексованому путінською Росією Криму, питання суто риторичне, бо будь-якому тоталітарному режиму потрібні «дозорники», завжди готові продати рідного батька з матір’ю заради улюбленого вождя.

200-РІЧЧЯ БИТВИ ПІД ВАТЕРЛОО

Наполеонівська «десятирічка»

ПАМ’ЯТЬ. Із 1805 року агресивна політика лідера Франції перетворила Європу на палаючий континент, де криваве протистояння під Бородіним та спалення Москви стали далеко не головними епізодами велетенської війни.

Лише об’єднання всіх проти Наполеона поклало край його претензіям на світове панування. Втім, надто дорогою ціною, адже навіть у завершальній битві під Ватерлоо полягло понад 50 тисяч воїнів, чиїми життями оплачені амбіції й психічні комплекси недомірка, що невідомо яким дивом дорвався до влади.

85-РІЧЧЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ДЕКРЕТНОГО ЧАСУ В СРСР

Московський пояс не для України

ХРОНОС. За радянських часів УРСР жила за часовим поясом Москви, хоч він був природним лише для двох східних областей України — Донеччини і Луганщини. Цю незручність тільки поглибило запровадження з червня 1930 року так званого декретного часу, що рівно на годину випереджав астрономічний. У результаті більшість українців упродовж усього року робила все на дві години раніше, ніж вимагали об’єктивні закони природи, а після приєднання Західної України її жителі взагалі опинились у ролі вимушених передовиків. Улітку з цим ще можна було миритися, а ось узимку навіть школярам доводилося добиратися на навчання задовго до сходу сонця. У незалежній Україні ми нарешті стали жити у власному київському часовому поясі.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)