Вони мужньо і самовіддано захищають Україну від російсько-сепаратистської агресії, роблять усе від них залежне, все можливе й неможливе, щоб зупинити ворога і зберегти цілісність української землі. Багато з них до того злощасного часу, коли рука сусіда потяглася на схід України, жив звичним життям, ростив дітей і займався мирними справами. Але нині вони воїни, герої. І держава не забуває нікого з них, відзначає їхній внесок в оборону країни і дякує за мужність та звитягу. Про справжніх героїв новітнього часу розповідають наші журналісти.
.jpg)
Випускник академії Сухопутних військ України ім. Петра Сагайдачного Сергій Романовський добре пам’ятає дану батькові обіцянку на його благословення у військову науку: добре вчитися. Не підвів батька. Тямущого, кмітливого, а головне, наполегливого курсанта пам’ятають усі викладачі вишу. Видно було, що шкільна мрія про десантуру — не хлоп’яча примха, а поклик.
— Із військових спеціальностей — речове забезпечення, десантник, артилерист, розвідник — душа більше тягнулася до романтики, — розповідає Сергій Романовський. — Усіх десантників перші роки рухає романтика, далі стає зрозумілим, що це важка робота. Навчання на аеромобільному факультеті мені давалося легко, дуже хотілося освоїти професію.
Період життя в академії подобався, бо всі чотири роки були насичені бойовими стрільбами, польовими виходами, практичними навчаннями. Час збіг непомітно. І ось молодий офіцер на урочистому шикуванні з нагоди випуску отримав золоту медаль. Крок до мрії про синю далечінь здійснено!
— Ніколи не заплющую очей, завжди дивлюся на землю. Коли все перед очима починає розпливатися через швидкість вітру, саме в ці три секунди відчуваєш найвище блаженство. Є таке поняття — переломний момент. У когось він відбувається на п’ятому стрибку, а в когось — на 30-му. Кожен проходить через це. А страх треба один раз перебороти, і він минає назавжди. Далі — лише техніка.
Молодий офіцер отримав направлення на посаду заступника командира роти у 80-ту аеромобільну бригаду. Бойова підготовка, міжнародні миротворчі навчання захопили десантника. Незабаром Романовський став командиром роти. А коли на сході спалахнула війна, у складі бригади відбував на Донбас.
Про фатальний для себе бій із терористами розповідає спокійно.
— Ми оточили групу сепаратистів на березі Сіверського Дінця, ширина річки в тому місці приблизно 150 метрів. Почалася стрілянина. Нас шестеро, їх, мабуть, із 15, не менше. Ми були без техніки. Бій нерівний. Почали відстрілюватися і одночасно відходити в ліс. Вирішили викликати бронегрупу із двох БТР.
Коли допомога прибула, десантники продовжили бій уже на бойових машинах. Сергій прийняв рішення: завдяки маневру вивести особовий склад і техніку з-під обстрілу.
— Залізли на БТРи, і під час маневрів на дуже вузькій ділянці дороги ніхто не помітив, що відбувається позаду, — звинувачувати нікого. Усі були зайняті боєм. Усе сталось якось непомітно. Нога сповзла з БТРа. Друга машина наїхала ззаду і натиснула.
Із розтрощеною ногою його доправили у Головний клінічний військовий госпіталь.
— У Києві я думав лише про одне: повернутися. Не розуміючи, що відбувається, намагався встати на ноги. Підвівся, встав і впав. Сподівався, що простий перелом. Три тижні травматологи докладали зусиль і вмінь, щоб зберегти мені ногу. Лікарі в госпіталі — від Бога. Вони зробили все можливе.
На жаль, через загрозу життю молодого офіцера начальник клініки прийняв рішення ампутувати кінцівку. Позитивний настрій і оптимізм Сергія допомагав йому самому і рідним. Ще в палаті хлопець почав підтягуватися на турніку. Ставши на протез, зрозумів, що повернення в армію — лише питання часу. Про завершення військової кар’єри навіть не йшлося. Він доклав усіх зусиль, щоб повернутися у стрій.
Сила духу, бажання жити повноцінним життям привели Сергія у басейн на плавання, у тренажерний зал на тренування. А ще в офіцера — уроки танцю в хореографа. У найближчому майбутньому планує всерйоз зайнятися триатлоном: плавання, їзда на велосипеді, біг. Миритися з вироком долі Сергій не збирається.
— Моє становлення у спорті буде становленням у соціумі. Бачив у госпіталі бійців, які не уявляли свого життя після лікування. Хочу їм довести протилежне: життя не закінчилося. Його й надалі можна продовжувати повноцінно. Як і в стрибках з парашутом, треба переступити бар’єр і йти далі. Моя мрія — стрибнути з парашутом. Щоб відчути єднання з небом і ті три секунди вільного польоту.
Він обмірковує технічний бік стрибка. Упевнений, що все вдасться. А протезисти міркують, як допомогти десантникові здійснити мрію.
Подальша служба Сергія відбуватиметься в стінах академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у місті Лева, яке стало для нього найріднішим, звісно, після Одеси, де народився. Тут стільки позитиву. У Львові він навчався, освідчився і побрався з Іриною. Тут народився його первісток Давид. Попереду грандіозні плани на життя.