Досі пам’ятаю резонансний випадок 30-річної давнини. Одного ранку, як писав класик, у селі сталася новина: дужий дядько надавав штурханів ветерану Великої Вітчизняної війни. Більше того, брутально лаючись, задирака позривав зі святкового дідового піджака медалі, а деякі з них, розповідали, взагалі забрав собі. Причому сталося подібне якраз у День Перемоги, коли ветеранів війни звично засипають привітаннями, квітами, подарунками та тими ж ювілейними медалями, супроводжуючи все це отим патетичним: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!»
Зайве казати, що село вжахнулося від такого блюзнірства і цинізму. Дядька — досі цілком нормального і навіть позитивного — засуджували не тільки з допомогою слів-паразитів, адже міліція миттєво відреагувала на заяву потерпілого і взяла забіяку під варту. А поки тривало розслідування досі небаченого і нечуваного тут випадку, селом поповзли подробиці отієї штурханини, в якій морально і фізично потерпів фронтовик. Отже ввечері ветеран та його молодші сусіди сиділи на лавочці, пихкали димом і гомоніли. Певна річ, згадували війну, тих, хто на передовій наближав Перемогу, і поминали тих, хто не повернувся в село з воєнних доріг. Одне слово, зустріч тривала в теплій і дружній атмосфері, аж поки не нагодився підозрюваний. Він присів поруч, трохи послухав присутніх, сказав щось і собі, а потім раптом звівся на ноги і почав пильно розглядати того ж ветерана війни. «Так на нього дивився, немов уперше побачив!» — схвильовано вкотре переповідав свідок.
Далі події розгорталися дуже стрімко. Донедавна спокійний дядько чогось почав голосно лаятися і не тільки — рвучко схопив ветерана за поли піджака так, що аж медалі задзеленькали. А потім узагалі зірвав кілька медалей, ще раз сердито вилаявся і пішов геть. На прощання, згадують свідки, бузувір ще раз образив людську гідність зляканого діда, бо вигукнув: «Як тебе ще земля носить?!»
Само собою, у селі вголос робили прогнози стосовно майбутнього строку, на який «загримить» за грати дядько, у провині котрого майже ніхто не сумнівався. На 5, 10 чи всі 15 років? Хоч у цей же самий час не давало спокою не менш важливе запитання: за що? Тобто чому раптом немов знавіснів молодший односельчанин і позривав нагороди у бідолашного ветерана? Так, він був напідпитку, але не до такого стану, щоб «ні за що» піднімати руку на людину, яка йому майже у батьки годиться.
Про причини такої абсолютно незрозумілої поведінки підозрюваного поступово стало відомо вже ближче до суду. Та й переповідали про це здебільшого пошепки. Виявляється, у дядька-забіяки минулого року помер дід-фронтовик. Після похорону його бойові нагороди, зокрема медалі «За бойові заслуги» та «За взяття Кенігсберга», віддали на зберігання внуку-школяру. Саме в наївного хлопця «видурив» медалі потерпілий ветеран і, почепивши їх собі на піджак, почав видавати за свої. Батько хлопчака спершу не вірив цьому, але коли власними очима побачив нагороди свого родича на грудях чужої людини, не стерпів…
Закономірно, до ветерана, якого не так давно всі жаліли, ставлення докорінно змінилося. Тим більш, що незабаром стало відомо й таке: «його» медаль «За взяття Відня» насправді не його, адже чоловік був мобілізований в останній рік війни і весь час перебував у запасному полку — у бойових діях участі він не брав і пороху понюхав лише на полігоні. А якщо так, то мав право носити тільки кілька ювілейних медалей. Втім, ветеран є ветеран, і отой агресивний молодший односельчанин таки не уник відповідальності, адже був позбавлений волі на кілька років. А дід тоді дуже розкаювався і намагався налагодити стосунки з дружиною й дітьми засудженого. Проте їхній двір, на відміну від чужих медалей, він так і не взяв, бо ніхто не хотів з ним навіть розмовляти.
Чому згадав цей давній випадок? Та тому, що дуже важко про це говорити, але справа кавалерів чужих нагород, на жаль, живе та процвітає і в наші дні. «Матеріалу хоч греблю гати, та не хочеться переходити на особистості й морально травмувати старих людей і їх рідних», — нещодавно зізнався колега, який серйозно займається цією темою. Зібраний ним фактаж вражає — чимала частина людей похилого віку, хизуючись, носять нагороди, до яких не мають ніякого стосунку. І тому, хоча груди цих персон і без того вкриті металом, немов лускою, тут, мабуть, бракує ще однієї відзнаки: скажімо, «За взяття чужих медалей». Цього разу справді цілком заслуженої.