Напередодні 1 травня в Польщі відзначають 80-річчя Катинської трагедії. З нею, на жаль, пов’язана й історія Луганщини. У 1939 році старобільський жіночий монастир «Всіх скорботних радість» став місцем облаштування концтабору НКВС для полонених польських громадян та бійців війська польського. Матеріали про це можна знайти у Луганському обласному краєзнавчому музеї, переміщеному до Старобільська, а також у новій книжці луганського історика Валерія Снегірьова, який почав досліджувати цю тему ще у 1988 році одним з перших в Україні.

Сумна тиша музейних експозицій

В експозиції Луганського обласного краєзнавчого музею створено зал «Відродження України», в одному з розділів якого йдеться про події Другої світової війни на території області. До уваги відвідувачів представлено фотодокументальний стенд «Заручники неоголошеної війни», який і розповідає про старобільський табір для польських військовополонених. Матеріали, що знайшли місце на банері, вміщують інформацію, яку протягом багатьох років збирав і систематизував Валерій Снегірьов.

«Ці матеріали було введено в екскурсію «Луганщина в роки Другої світової війни», — розповідає старший науковий співробітник науково-дослідницького сектору історії краю з 1917 року Луганського обласного краєзнавчого музею Тетяна Коваленко.

У 2018-му роботу Луганського обласного краєзнавчого музею було презентовано польській делегації та представникові консула Генерального консульства Республіки Польщі у м. Харкові в день поминання польських офіцерів у Старобільську. Представники Польщі протягом багатьох років щовесни та щоосені приїжджають до Старобільська, аби вшанувати пам’ять земляків. І лише у квітні 2020-го через карантин, пов’язаний із загрозою коронавірусної хвороби, перенесли сумні роковини на пізніший час.

Тетяна Коваленко проводить екскурсії онлайн і цитує нову книжку В. Снегірьова «Старобільське відлуння Катинської трагедії: свідки і документи розповідають», яка вийшла друком у березні цього року:

«Сюди привезли майже всіх офіцерів з району оборони Львова, взятих у полон всупереч акту про капітуляцію, який мав гарантувати їм свободу. У Старобільську було приблизно 20 професорів вищих навчальних закладів, 400 лікарів, кілька сотень юристів та інженерів, 100 вчителів, 600 льотчиків, багато громадських діячів, група літераторів і журналістів. У цей табір потрапили весь колектив НДІ з боротьби з газами, майже весь колектив інституту озброєння польської армії. Наприкінці існування табір налічував 3920 військовополонених».

За даними історика, в’язні старобільського табору вирізнялися великою організованістю і згуртованістю. Вони створили касу взаємодопомоги, з якої на власні потреби мали отримали по 100 злотих із зобов’язанням повернути гроші після полону. За неповними даними, позиками скористалися понад 100 осіб. У Старобільську переважно перебували офіцери, і склад в’язнів не змінювався до квітня 1940 року.

Як ставилися до військовополонених у Старобільську? У музеї можна знайти спогади Людмили Коваленко, випускниці старобільської школи лікпомів (нині медичний коледж).

«Я отримала у військкоматі повістку відкликання і з моменту заснування табору працювала старшою медичною сестрою амбулаторії. Серед бранців були лікарі, які добре розмовляли російською та розповідали про організацію системи охорони здоров’я у Польщі. Медичне забезпечення у таборі було добре, всім надавали своєчасну допомогу.

Хоч харчування було непоганим, ми проносили у валізах чи то цукерку, чи то печиво, які давали полякам. Робили це тільки тоді, коли на варті стояли «свої» червоноармійці. Біля брами наші валізи та кишені перевіряли вартові. Одного разу варту змінили, ми про це не знали. Той, хто перевіряв мене, побачив у сумці цукерки та печиво. Нічого не сказав і пропустив у табір, а мою подружку, що працювала на кухні, заарештували. Більше я її не бачила», — згадувала Л. Коваленко.

У музеї є спогади бранця старобільського табору Юзефа Чапського, автора мемуарів «Старобільські спогади» та «На нелюдській землі». За його словами, найгірше було в церкві. Жило в ній близько 1000 людей. Нари встановлювали п’ятиповерховими, і скупченість була жахливою. Можна було сподіватися хіба на диво, щоб не впасти з-під склепіння на землю.

«Я спав у бараці на перехресті вулиць Львівської та Норвіда, — розповідає Чапський. — Так ми називали коридор між нарами».

Усі здорові незалежно від рангу і погоди працювали вантажниками на залізничній станції за три кілометри від монастиря. Юзеф Чапський вижив дивом, а може, це доля чи тому, що хтось мав був вижити і розповісти правду.

Коли у вересні-жовтні 1939 року в радянський полон потрапила частина польської армії, офіцерів і певну кількість рядових розмістили у трьох таборах: у Старобільську, Козельську й Осташкові. У всіх цих таборах на початок їх розформування, 5 і 6 квітня 1940 року, було близько 8700 офіцерів, 7000 унтер-офіцерів і рядових. Із загальної кількості полонених, які перебували в цих таборах в період із жовтня 1939 року по травень 1940-го, вижили загалом 400 осіб (офіцери, рядові й маленька група цивільних), яких у 1940—1941 роках перевели у Грязовець під Вологдою. Інших закатували.

Неканонічна історія війни

Катинською темою Валерій Снегірьов став займатись у 1988 році. На той час він був ще студентом Луганського педагогічного інституту і працював у московських архівах над дипломною роботою «Польський похід М. Тухачевського 1920 року». Там і почув про концтабір військовополонених у Старобільську. Але в жодних документах, з якими йому довелося працювати як майбутньому історикові, про такий табір НКВС згадано не було.

Тож вирушив у Старобільськ. Але тамтешні жителі у 1980-х роках тільки розводили руками: мовляв, нічого не чули, нічого не знаємо. Продовжив роботу в Луганському обласному архіві, адже коли Україна здобула незалежність, відкрився доступ і до архівів обласного управління СБУ, інституту марксизму-ленінізму в Москві та Подільського військового архіву.

Згодом разом із київським журналістом Сергієм Кисельовим почав шукати місце поховання польських офіцерів на міському цвинтарі у Старобільську. Таки знайшли, хоч на могилах не було жодних написів, а деякі з них зрівнялися із землею.

Підсумком тривалої роботи стала книжка «Це було у Старобільську», яка вийшла друком у 2004 році. Свій історичний доробок Валерій також презентував у Польщі. Відтворення подій, описаних у книжці, певною мірою започаткувало у Старобільську рух ушанування пам’яті загиблих польських військових.

У середині 1990-х років відбулися ексгумація та перепоховання бранців старобільського табору. Могили поляків на міському кладовищі Старобільська гідно облаштували. В експедицію з ексгумації входили й польські експерти. Загалом знайшли останки 48 військовополонених. На вшанування пам’яті про жертви створено військовий меморіал.

«Вважав, що виконав своє завдання, — розповідає Валерій. — Тривалий час цією темою всерйоз не займався. Але нині, коли наші російські сусіди переписують історію і все ставлять з ніг на голову, вважаю за необхідне повернутися до історії.

Коли в пориві «побєдобесія» РФ заявляє, що Польща разом з Німеччиною розв’язала Другу світову війну, довелося ще раз підняти документи і звернутися до окремих історичних моментів. Так з’явилася нова книжка, доповнена матеріалом, якого не було в першому виданні».

Це відчуття спонукало автора звернутися до окремих історичних постатей, відомих і шанованих в Польщі, але не відомих у Старобільську. Наприклад, у таборі перебував генерал Костянтин Плісовський, який організував оборону Бреста від німців у 1939 році.

«Це важливий факт, бо у всіх радянських підручниках історії йшлося про героїчний захист Бреста в 1941-му і абсолютно нічого не було про оборону у вересні 1939-го. Тоді фортецю захищали польські війська, а проти них виступав той самий воєначальник, який через два роки намагався відбити її в радянських солдатів, — Гейнц Гудеріан. Невеликий гарнізон, який складався із двох з половиною тисяч солдатів, більшість яких були резервістами, утримував дві німецькі дивізії протягом кількох днів. А командував фортецею генерал Костянтин Плісовський. Пізніше він потрапив у радянський полон і після старобільського табору 1940 року його розстріляли в Харкові», — розповідає Валерій Снегірьов.

Крім Плісовського, у книжці йдеться про єдину серед страчених польських полонених жінку — Яніну Левандовську. Своїми дослідженнями Валерій доводить, що серед полонених поляків був племінник письменниці Ванди Василевської, і поховали його саме на старобільському кладовищі.

«У самому Старобільську масових розстрілів поляків не було, принаймні, жодних документів і свідчень, які б це підтвердили, не знайдено. Місцеві жителі розповідають, що кількох військовополонених убили просто на вулицях міста, коли ті робили спроби втекти, десятки померли в таборі внаслідок хвороб та поранень, тифу. Про існування поховань поляків місцеві жителі знали давно, але мовчали, бо ця тема за радянських часів була під забороною», — каже Валерій Снєгірьов.

Нову книжку Валерій Снегірьов назвав «Старобільське відлуння Катинської трагедії: свідки і документи розповідають». І роботу над цією темою луганський історик має намір продовжувати. На черзі видання книжки про повоєнні долі поляків на Донбасі.

«Поява таких досліджень і матеріалів, які свідчать про трагедії багатьох людей, представників різних народів, мають змусити нас переосмислити ставлення не тільки до минулого, історії, а й сьогодення, нашого повсякденного життя», — вважає науковий співробітник музею Тетяна Коваленко.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»