Сучасне життя періодично додає нам нові поняття і сервіси. І якщо наприклад онлайн-запис у дитячі дошкільні заклади або онлайн-обслуговування клієнтів банків створюють виключно зручності у повсякденні, то водночас виникають явища, які лише ускладнюють його. На жаль, доводиться говорити про те, чого раніше навіть у страшному сні не примарилось би, а тепер наводить жах, — про події терористичного спрямування. І йдеться не про ситуації у зоні воєнного конфлікту, а про мирне життя нашої столиці — найбільшого мегаполіса України.
Населений пункт з високою концентрацією жителів обумовлює наявність розвинутих транспортних магістралей, бо люди безперешкодно мають потрапити в будь-яку його частину. Тож у столиці є автобуси, тролейбуси, трамваї, міська електричка, маршрутне таксі і найшвидший засіб пересування — метрополітен. Відтак проблем з транспортуванням пасажирів у межах міста апріорі не повинно виникати. Забезпечити це — обов’язок міської влади, і вона з цим нібито справляється. А ось щодо зручності для всіх пасажирів — питання є.
Наприклад, раніше дістатися з масиву поблизу станції метро «Лісова» до центру міста, зокрема до урядового кварталу, можна було без пересадок (а це для пасажира головне) двома видами транспорту — метро і маршрутним таксі. Але потім наземному перевізникові цей маршрут, мабуть, став невигідним, хоча він був одним з найдовших у столиці й саме в цьому напрямку найзручнішою альтернативою метро. Можливо, й справді перевізнику це невигідно, але ж є місцева влада, яка мусить дбати про інтереси пасажирів. Не подбала. Тож тепер, аби дістатися в цьому й зворотному напрямках наземним транспортом, треба зробити дві-три пересадки. А для цього потрібен зайвий час і додаткові фінансові витрати. Віднедавна — це ще й невмотивовані конфлікти.
Немає таких, хто не чув про нещодавню подію на столичному мосту метро, — чоловік у годину пік виїхав на цей віадук і погрожував підірвати його. Транспортна артерія одразу застопорилася, рух метро тими станціями, які з’єднували правий і лівий береги міста, завмер. Пасажири, які спустилися в підземку на станції «Арсенальна» з наміром потрапити на лівий берег, опинилися майже в заручниках. Для столиці «мінування» станцій метро тепер, на жаль, непоодинокі. Але пасажири знають, що завдяки оперативним заходам відповідних служб метрополітен відновлює свою роботу через пів години. Того дня його працівники говорили саме про мінування найближчих станцій на лівому березі, а не про підривника. Тому пасажири, які їхали на лівий берег, згодні були перечекати час у підземці, замість добиратися додому під сильним дощем та вітром. Натомість ті, хто їхав на лівий берег на гостину або в нетермінових справах, могли повернутися назад — для них подали потяг у напрямку станції «Хрещатик».
Потім працівники метро неодноразово нагадували про цей, на їхню думку, великодушний вчинок тим, хто не скористався пропозицією. Дарма, що людям, а це приблизно 50 осіб (серед них і я), треба було їхати в протилежний бік. Коли офіційно сказали про підривника, а про нього ми вже знали з інтернету, станцію оголосили закритою на вхід та вихід і почали вимагати звільнити її. Серед аргументів називали те, що ми порушили інструкцію і… зайшли вже на зачинену станцію! Представники поліції навіть погрожували вивести незговірливих. Даруйте, але ми не стадо, яким управляють погоничі.
Діалог тривав на підвищених тонах. Довелося пояснювати: якщо станція зачинена, то на неї неможливо потрапити — двері ж бо ніхто не вибивав і біля турнікетів ніхто нікого не зупиняв; добратися до потрібного місця іншим громадським транспортом неможливо через те, що інші мости вже теж стали; перебування на станції не загрожує життю людей, тому тут можна перебувати до її закриття. Серед аргументів наводили і відеозаписи «переговорів», а також доводи пасажирки-адвоката.
Вона наголосила, що станційним працівникам вигідніше вивести пасажирів на дощ і вітер, аніж залишити їх на станції. Згідно із законом, цих людей належить забезпечити принаймні питною водою або надати альтернативний транспорт. Насамперед це стосується малолітніх дітей, а на той момент на станції серед них була дитина з особливими потребами.
Зрештою у співробітників метрополітену прокинулась людяність, і нас не виштовхали за межі станції. Довелося чекати майже чотири години, але в теплі й добрі, на відміну від тих, хто чекав нагорі одразу після того, як тимчасово зачинили кілька станцій. Так, саме у добрі, адже ота дитина з особливими потребами була без супроводу дорослих, не мала зв’язку з ними через розряджений гаджет і не пам’ятала номерів телефонів рідних. Її втішали цукерками, а потім одна пані навіть зголосилася супроводжувати те дитя додому — з’ясувалося, що вони мешкають в одному мікрорайоні.
Зрештою все владналося, всі роз’їхалися по домівках, а метрополітен від нашого перебування у підземці не постраждав. Але питання залишається відкритим і вочевидь не лише для киян: коли місцева влада дбатиме про людей, а саме формуватиме повноцінно альтернативні маршрути, правдиво й своєчасно інформуватиме нас про причини своїх дій?