.jpg)
85 РОКІВ ЗАКОНУ ПРО П’ЯТЬ КОЛОСКІВ
ТРАГЕДІЯ. Видана за розпорядженням Сталіна постанова ВЦВК і Раднаркому СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» у пам’яті народу залишилася «законом про п’ять колосків». За ним крадіжку колгоспної власності (незалежно від її вартості) карали розстрілом, а за пом’якшувальних обставин — «позбавленням волі на строк не менш як 10 років».
Номінально постанова була чинною аж до 4 червня 1947 року, коли їй на зміну прийшов указ «Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна». Однак справжньою метою закону про п’ять колосків було створення передумов для Голодомору в Україні. Це засвідчує фактичне послаблення запроваджених ним репресій із 8 травня 1933 року, коли запрацювала інструкція ЦК ВКП(б) і раднаркому СРСР «Про припинення застосування гострих форм репресій на селі».
Доти з опором українських селян, яким під страхом розстрілу заборонили принести з поля навіть кілька колосків для порятунку родин від голодної смерті, було покінчено. Вирощені на власних городах мізерні кількості зерна оголосили краденими і вилучили разом з усім продовольством, знайденим в оселях хліборобів.
Тодішній секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич мав усі підстави відзвітувати, що «між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба на смерть. Голод довів їм, хто тут господар. Ми виграли війну».
70 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СОФІЇ РОТАРУ
Три мови пісенної України
ТАЛАНТ. Зіркова Софія Ротару вільно володіє відразу трьома пісенними мовами — молдавською, українською і російською. Усі вони однаково зрозумілі шанувальникам її таланту, який зближує народи. Він приніс популярність нашій пісні далеко за межами України.
140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ХАНЖОНКОВА
«Фабрика мрій» донкіхота синематографа
ПОСТАТЬ. Малою батьківщиною першого російського кінопродюсера і піонера вітчизняного кінематографа ще донедавна називали Ростовську область. Нині вже документально доведено, що Олександр Ханжонков родом з українського села Нижня Кринка поблизу селища Ханжонкове, одного з мікрорайонів сучасної Макіївки.
Стосовно нібито російського походження видатного діяча кіноіндустрії, то, по-перше, навіть його прізвище засвідчує зв’язок із давнім ханським родом. По-друге, за архівними документами, батьки Ханжонкова походили з донських козаків, які до тотального зросійщення і примусового записування у великороси були українцями, що підтверджують давні записи буцімто російських козацьких пісень.
На відміну від багатьох нинішніх землячків, які стали старанними прислужниками руского міра, майбутній кінопродюсер у революційному 1905 році ще молодим підосавулом розпрощався з престижною військовою службою в Москві, не захотівши ганьбитись у боротьбі із «врагамі внутрєнніми», тобто власним народом. До речі, біографи Олександра Ханжонкова одностайно повідомляють, що його стартовим капіталом у кінопідприємництві стали 5 тисяч рублів реверсу, отримані після звільнення з армії.
Однак ніхто не уточнює, що це були не гроші з казни, а власні кошти офіцера, внесені ним як застава при одруженні у віці раніше 28 років. Отож про жодне благодіяння царя-батюшки не йшлося, бо реверс призначався для виплати пенсії вдові у разі загибелі чоловіка, коли він ще не встиг накопичити достатньої страхової суми.
Першими кроками Ханжонкова стали тиражування і перепродаж закуплених за кордоном кінострічок. Та вже невдовзі створена ним із нуля кінокомпанія почала знімати і випускати у прокат 8—20 фільмів щороку. Серед епохальних заслуг Ханжонкова — створення першої вітчизняної повнометражної картини «Оборона Севастополя» і відкриття зірок екрана полтавки Віри Холодної й Івана Мозжухіна. Підприємницький хист колишнього козачого офіцера перетворив його на магната з власними кіностудіями, кінотеатрами, системою дистрибуції й прокату, якій могла заздрити тодішня фабрика мрій у Голлівуді.
Більшовицька революція стала крахом для кіноімперії Ханжонкова, який вимушено переніс кіновиробництво спочатку в Ялту, а у 1920 році емігрував за кордон. 1926-го донкіхот синематографа повернувся до радянської Росії, де йому обіцяли золоті гори і повернення до улюбленої справи. Проте через три роки його засудили до шестимісячного ув’язнення за казнокрадство, хоч насправді прокралися керівники студії «Пролетарське кіно», до оборудок яких Ханжонков не мав жодного стосунку.
Творець вітчизняної кіноіндустрії, якому не дали змоги творити за кордоном і прирекли на жебрацьке існування на рідній землі, тихо доживав віку в прохідній кімнаті колись власного будинку в Ялті. Навіть те, що у період гітлерівської окупації Криму німці пожаліли відомого всьому світу митця, розширивши житлову площу для його родини до двох кімнат, після визволення поставили у вину Ханжонкову. За співпрацю з фашистами 67-річного інваліда позбавили права на хлібну картку, що прирекло його на голодну смерть. Зате нині, коли останки митця-мученика вже перепоховано на меморіальному кладовищі Ялти, Ханжонков став ще однією лакованою гордістю Росії.
75-РІЧЧЯ МАТЧУ СМЕРТІ В КИЄВІ
Футбольна перемога ціною життя
ПОДВИГ. Багато хто вважає вигадкою героїчну історію спортивного поєдинку в окупованому Києві між колишніми футболістами місцевого «Динамо» і німецькою командою. Особливо затято доводили, що жодного матчу смерті ніколи не було, а якщо й був, то нікого після нього не розстріляли, наші «старші брати» з Росії. Показово, що путінські пропагандисти, апріорі критично налаштовані до «фальсифікаторів історії» із Заходу, навіть посилалися на висновок прокуратури Гамбурга. Вона у 2005 році начебто довела, що окупанти нікого з футболістів «Динамо» за спортивну перемогу не стратили. Це стало підставою для закриття кримінальної справи, порушеної за ймовірним фактом воєнного злочину.
Кампанія з розвінчання міфу про матч смерті закінчилася тим, що до його 70-річчя й до проведення в Києві Євро-2012 путінський агітпроп випустив кінофільм «Матч». Він возвеличив ще донедавна заперечуваний подвиг героїв-футболістів, перетворивши українських спортсменів на росіян і викривши начебто масовий колабораціонізм «прєдатєлєй-хохлов».
Однак на відміну від часів нинішніх, коли основою професійних футбольних команд стали чужинці-легіонери, за радянських часів українські клуби були справді українськими за національним складом. Проведення матчів між командою «Старт», сформованою переважно з колишніх «динамівців», які працювали вантажниками на київському хлібозаводі №1, і збірними окупаційних військ — від угорських і румунських до нацистських — підтверджують уцілілі в архівах афіші й надруковані в місцевих газетах репортажі.
Наші футболісти не зазнали поразки в жодному з проведених матчів, хоч перемога інколи діставалася непросто. Розлючені програшем угорці для поєдинку-реваншу спеціально доставили літаком до Києва кількох найкращих гравців із Будапешта.
Нічим не виправдані заяви, що нібито «Старт» був командою професіоналів, які грали проти любителів. Насправді все було з точністю до навпаки, бо ситим і добре підготовленим німецьким футболістам, які служили у тилових військових підрозділах, протистояли вічно голодні й виснажені важкою фізичною працею вантажники, чия денна пайка становила 200 грамів хліба.
Вистачає тверджень, нібито гравців «Старту», арешти яких розпочались аж 18 серпня 1942 року, покарали не за перемогу над арійцями, а за чи то банальну крадіжку борошна, чи то за підмішане в тісто бите скло, тобто за диверсію. Однак як записано у протоколі допиту футболіста Володимира Балакіна, складеному 3 березня 1944 року радянським слідчим, «нас взяли близько десятої ранку, коли ми на заводі вантажили борошно, і привезли на вул. Короленка, 33. Перший допит був лише на чотирнадцяту добу».
Варто пояснити, що звинувачених у кримінальних злочинах, якою була би крадіжка, доставляли на вул. Короленка, 15 — в управління місцевої поліції. Натомість заарештованих привезли у гестапо, де "диверсантів" зазвичай відразу відправляли на конвеєр допитів, щоб швидко встановити особи всіх причетних до опору окупантам і запобігти новим злочинам. Отож двотижневе утримання в камерах без жодного інтересу слідчих — це прямий доказ того, що єдиною провиною затриманих була перемога на футбольному полі.
Є задокументовані свідчення, що до роздягальні футболістів під час фатального для них матчу смерті заходив ад’ютант коменданта Києва, який радив спортсменам програти у другому таймі. Однак вони зробили вибір, вирвавши у ворога перемогу. Чи їхня вина, що замість обіцяної окупантами миттєвої загибелі героям дозволи ще 9 днів побути на свободі, зате прирекли на набагато важчу смерть, ніж розстріл відразу після матчу?
Одного із заарештованих застрелили під час спроби втечі, ще одного забили під час допитів, а решту відправили до Сирецького концтабору. Легендарного голкіпера одесита Миколу Трусевича, який став прообразом героя кінофільму «Матч», разом із трьома найближчими друзями розстріляли 24 лютого 1943 року. Саме ця віддаленість у часі від дати проведення матчу смерті стала підставою для вже згадуваного висновку прокуратури Гамбурга, що «справжньої причини арешту спортсменів встановити не вдалося. Свідків немає. Особи ймовірних військових злочинців не відомі».
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)