Про що мріють фронтові медики? Ви не дізнаєтеся про це, доки не прочитаєте інтерв’ю до кінця. Ми записували його під звуки далеких вибухів у затишному передпокої операційної, стіни якої прикрашено тисячами дитячих малюнків та шевронами військових частин. Подзьобана штукатурка, забиті дошками вікна, запінені рами яких вилітали вже кілька разів, але їх уперто вставляли назад. Військовий лікар Олексій із втомленими очима. Він говорить повільно, наче зважуючи кожне слово, а насправді намагаючись вникнути в питання, які суперечать його щоденній діяльності, змушують пригадати давно забуте, надійно заховане у глибині свідомості.
— Коли для вас почалася війна?
— Мабуть, із лютого 2022 року. У квітні 2022-го прийшов у військкомат і потрапив у бригаду. До цього був звичайним цивільним хірургом.
Ще під час навчання в медінституті ми були військовозобов’язаними, а тому коли все почалося всерйоз, прийшов і запитав, чим можу бути корисним моїй країні, її захисникам. Мені запропонували новостворену бригаду. Я про неї нічого не знав, та й взагалі про армію знав мало, бо ніколи не цікавився. Уперше побачив військових, коли приїхав у навчальну частину.
— І якими були перші враження?
— Найперше, про що подумав: правильно, що я ніколи і не збирався в армію. Це зовсім не моє. Усі оці стріляння, шикування, підпорядкування... Потім побачив, що мої знання, медичний досвід і навички організатора тут дуже потрібні. Що більше служу, то більше переконуюся, що без мене тут, у цій відповідальності, було б людям дуже важко.
— Посади начмеда у бригаді та начальника військового шпиталю дуже відрізняються?
— Загалом не дуже. Що там треба робити свою роботу, що тут. Звісно, у бригаді операцій робити не треба, але я лікар, моє завдання — рятувати життя, хоч би де був. А ще усвідомив: я не один сам, у війську багато лікарів. Усі також приїхали із цивільного життя робити тут свою справу. Я ж не відразу став начмедом, був начальником операційного відділення медичної роти. Налагодити роботу вдалося, знайшовши золоту середину між військовою та цивільною медициною, бо намагався взяти найкраще з обох сегментів.
— Із якими труднощами нині найчастіше стикаєтеся?
— Військові — великі діти. Сильні, мужні, сміливі діти, які не думають про своє здоров’я, вірять у чудодійну таблетку і впевнені, що лікарі можуть усе. Це і допомагає, і часом шкодить: їх треба буквально водити за руку, підказувати все, що треба. З людьми треба говорити, переконувати, пояснювати.
— А з ким тяжче домовлятися: з полковниками чи з бійцями?
— Звісно, що із солдатами. Дуже часто бійця привозять у жахливому стані, не розумієш навіть, як його докупи скласти, щоб довезти до шпиталю. А він кричить на тебе, свариться, рветься назад в окоп: «Там же мої хлопці!» Кров тече, кишки назовні, а він: «Накладіть мені скоби, і я піду далі воювати!» Доводиться переконувати, що з таким пораненням ти своїм хлопцям не допоможеш, треба лікуватися. Та й не один ти класний воїн у ЗСУ, є ще багато інших.
— Допомагає?
— Так, звісно. Спадає напруга бою, зменшується рівень адреналіну в крові, і людина вже здатна реально оцінювати свій стан. Але психологи нам би в приймальному покої не завадили.
— Чи бувають у вашій суворій практиці курйозні ситуації?
— Авжеж. У медиків гумор доволі чорний, а військово-медичний — то вже тема окремого дослідження, як кажуть науковці. Стараємося знімати напругу жартами. А часом і самі поранені жартують. Якось було: привезли кількох небесних, ми відчиняємо автомобіль, починаємо оглядати кожного. І тут один з них піднімається і сідає! Дивиться на нас, а ми на нього. Виявилося, був живий, але непритомний, тому в умовах бою евакуаційна команда закинула його разом з іншими, в кого вже не було ознак пульсу та дихання. І що? Привітали хлопця із другим народженням, зраділи разом з ним.
— Часто трапляються ситуації, які можна пояснити тільки дивом?
— Постійно таке трапляється. Завжди до останнього сподіваємося, що ось-ось у потерпілого все-таки проб’ється пульс, почне скорочуватися серце… Ми далеко не все знаємо про людський організм і його можливості, а ще менше — про вищі сили, які теж полюбляють втручатися у процес.
Якось віз хлопчину на евакуацію, ми перехоплювали поранених у бойових медиків і везли їх до похідного госпіталю. Нас тоді вже відрядили до передової хірургічної групи, я приїхав по речі на точку, а тут дзвонять, що є поранений у дуже важкому стані — в живіт. Ми як могли затисли судини, промили порожнину і почали працювати. Було проникаюче поранення в черевну порожнину з пошкодженням клубової артерії.
Як ми його довезли, сказати правду, навіть не знаю... Ще хвилина, і був би він небесний... Прооперували, збирали кров у всіх, у кого тільки могли. Виходили по всіх каналах, просили. Хлопці з акубаротравмами та легкими пораненнями здавали кров. Ми в нього влили літрів із десять крові. На щастя, хлопчина вижив, поїхав далі за еваком на Дніпро. І місяців із три-чотири тому він звернувся до нас із проханням дати йому направлення на ВЛК. Тобто він живий і, так би мовити, відносно здоровий.
— Кажуть, що ви навіть операцію на серці робили.
— Було таке. Поранення бійця однієї із бригад трапилося по дотичній від грудної клітини до черевної порожнини. Тобто уламок пішов через перекард, розірвав перекард міокарда і пішов у черевну порожнину. Тут був і пневмогемоторакс, і падіння тиску. Ми роздренували його, але бачимо, що тиск падає, — дуже велика крововтрата. Тиску він не тримав зовсім, а привезли хлопця зовсім без нього. Ми його запустили, під час ревізії поранення побачили, що кровотеча саме із серцевого м’яза. Зробили реанімаційну торакотомію, виявили ураження серця, вшили його, затампонували черевну порожнину і в більш-менш стабільному стані (в разі такого поранення стабілізувати повністю не вдається) передали його на реанімацію, далі — на шпиталь.
— Однак це було дуже небезпечно.
— Так, але за життєвими показниками ми тоді не мали іншого вибору. Або спробуємо, і він, можливо, виживе, або побоїмося ризикувати, і він гарантовано стече кров’ю. І хоч раніше ніколи не робив операції на серці, наважився на цей крок. Вирішив зробити все можливе, щоб потерпілий не став небесним, а вижив. І це вдалося.
— Ви часто вживаєте слово «небесний». Звідки воно? Проте звучить набагато краще, ніж «двохсотий» чи інші евфемізми.
— Це походить ще від мого попереднього місця служби, 49 батальйону, в якому служив. Мені воно до серця набагато ближче, ніж абстрактне москальське «двохсотий». Дає змогу уникати знеособлення, вшанувати воїна вже зараз, під час кожної згадки про нього.
— А як, згадайте, виникла ідея організації такого шпиталю?
— Було так. Коли наші визволили це місто, ми приїхали підбирати точку під стабпункт своєї бригади і знайшли цю локацію. Тут було все розбито, з медиків у місті залишилися тільки психіатр і анестезіолог. Тобто розраховувати на них ми не могли. Потрібні були фахівці. Почав запитувати у своїй бригаді, інших підрозділах. Виявилося, що у нас збирається-таки непогана команда, лікарі майже всіх потрібних спеціальностей були. Я запропонував своєму медичному начальству, воно сказало: «Роби». Вийшов на начмеда напрямку, командувача медсил. Тепер є всі необхідні фахівці. Коли одні медики виїжджають, приїздять інші. Кого не можу знайти серед військових, запрошую волонтерів із цивільних організацій. Вони приїжджають і допомагають не лише на евакуації, а й тут, у стабпункті.
— Фахівці яких спеціальностей є в цьому шпиталі?
— Досі працюють терапевти, хірурги, анестезіологи, щелепно-лицьові хірурги (вони ж і стоматологи), навіть акубарогінеколог, який дивиться акубариків. Іноді з’являються урологи. Дуже не вистачає невропатологів, спеціалістів ЛОР.
— Мабуть, цивільним теж допомагаєте?
— Усім.
— І полоненим?
— Так, звісно. Бо це мій обов’язок як лікаря.
— А з якими пораненнями чи хворобами найчастіше маєте справу?
— Зазвичай звертаються з різними проблемами. Цивільних приймаємо окремо, бо ми більше заточені на соматику військових. Звісно, зосереджені на пораненнях, зокрема і серед цивільних. Два столи в нас у підвалі, в укритті, тому навіть під час обстрілів надаємо медичну допомогу.
— Що вам насамперед потрібно і чим можна допомогти?
— Гм... Продукти є, малюночками ми забезпечені. Медикаменти завжди треба, маємо списки, які передаємо волонтерам та отримуємо від ЗСУ. Проте дуже потрібен одяг: поранених привозять у порізаній, закривавленій формі, іноді зовсім голих (одяг зрізають, коли треба знайти місце поранення чи джерело критичної кровотечі). Тому потрібні капці, труси, футболки, шорти, спортивні штани... Пораненого треба перевдягти. Якщо є адаптивний одяг, це взагалі супер.
— Олексію, кому з колег ви насамперед хотіли б подякувати за роботу?
— Кожному! Вони всі заслуговують на найбільшу повагу і вдячність. Мені важко когось виокремити, тому що це командна робота. Постійно представляємо наших лікарів, операційних сестер, санітарів до нагород. Насправді в нас тут єдина фахова операційна сестра. Усіх інших ми вчимо на місці — санітарок, волонтерів, навіть водіїв. Адже коли привозять поранених, мені потрібен кожен з моїх колег. Життя не може чекати, його треба рятувати тут і зараз. Перев’язувальні, операційні, постові медсестри — всі допомагають. Навіть діловод і бухгалтер. Головне — не боятися і мати бажання навчитися.
— Коли вам було найстрашніше?
— Не можу пригадати. Зараз саме поняття страху дуже розсіяне. Звісно, буває страшно. Але ти можеш і не зрозуміти в той самий момент, що боїшся. Усвідомлення приходить пізніше. Не боятися не можна — це природній стан. Але коли бачиш пораненого, емоції відкидаєш.
— А що допомагає відновити сили?
— Треба просто поспати.
— Тобто найбільша мрія військового лікаря — це…
— Так. Нарешті виспатися. І це щира правда.
Олена МОКРЕНЧУК,
пресофіцер, майор ЗСУ