Цьогорічного серпня в сімдесят п’яте у швейцарському місті Локарно організували Міжнародний кінофестиваль. Гран-прі секції «Тиждень критики» як найкращий документальний фільм отримала стрічка «Синдром Гамлета». На неї чекала й ще одна нагорода — премія незалежних кінокритиків Boccalino d’Oro, теж за найкращий документальний фільм кінофестивалю.
Картина польсько-німецького виробництва, режисери Ельвіра Нєвєра та Піотр Росоловські. Але вона про Україну, покоління, народжене на світанку відновлення української державної незалежності, яке гартувалося Майданом, стало в обороні рідної землі, щойно російський загарбник став розкидати по ній смертоносний вогонь. П’ятеро героїв того покоління та цього фільму через власний набутий життєвий досвід і біль діляться думками, історіями про війну, власну позицію, зранену душу, час, коли треба миттєво знайти відповідь на одвічне гамлетівське «Бути чи не бути?», а радше сакраментальне «Жити чи не жити?» Серед них військовослужбовець Ярослав ГАВЯНЕЦЬ, з яким розмовляли про «Синдром Гамлета».
— Ярославе, в юності ви мріяли стати актором, навіть вступили на бюджетну форму навчання на театральний факультет Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського, але через рік залишили виш. І ось раптом вам запропонували знятися у фільмі, в якому поєднано документалістику з художністю. Не сприйняли це за своєрідний знак повернення до юнацьких прагнень, можливості після закінчення війни вийти на театральну сцену чи творити образи кіногероїв?
— Прагнення, мрії про акторство, мабуть, так і залишаться в моїй юності. Життя мені піднесло чимало випробувань і заодно відкрило переді мною іншу професію — захищати Батьківщину. Я закінчив провідний навчальний військовий заклад. Офіцер і моя дружина. Тож надалі пов’язуватиму долю з армією, військовою службою.
— Як розшукали вас режисери фільму «Синдром Гамлета»? Чи одразу погодилися на зйомки?
— Це відсвіт Харкова. Там в університеті мистецтв я навчався разом з Розою Саркісян. Вона, як мріяла, так і стала режисером. Роза запропонувала мою кандидатуру. Це було в лютому 2017 року, коли визріла ідея знімати цей фільм. Ельвіра Нєвєра та Піотр Росоловські приїхали в Тернопіль, щоб поспілкуватися зі мною. Улітку того року відзняли трейлер. І аж через три роки почали зйомки «Синдрому Гамлета».
— Але спочатку було слово, тобто вистава, чи не так?
— Із самого початку задумували, що фільм творитимуть на основі вистави. Портрет молодого покоління українців хотіли зняти через репетиційні моменти, в дії. Адже було б надто сухо, малоемоційно, якби людина лише сиділа перед відеокамерою та розповідала чи ділилася спогадами. Нас зібрали п’ятьох, а це, крім мене, Оксана Черкашина, Катерина Котлярова, Олег-Родіон Шурігин-Геркалов та Роман Кривдик. Були серед нас і професійні актори, й ті, хто пройшов горнило російсько-української війни. Доки ми розказували власні історії, щось імпровізували, їх собі занотовувала польський драматург Йоанна Віховська. Режисер Роза Саркісян запропонувала нам під час тренінгу імпровізувати, імпульсувати на закінчення речення «Я Гамлет, бо я…» Хтось додавав, що тому, що боїться, хтось — тому, що досі живий.
— А ви сказали: «Я Гамлет, бо контужений». І перефразували гамлетівське «Бути чи не бути?» на «Жити чи не жити?» Знаю, що ви «кіборг», захисник донецького летовища, пройшли жахіття полону. Ці слова не просто виринули з вашої душі?
— Нам треба було обрати п’ять моментів із життя, коли стояли перед дуже важливим для себе вибором. Я згадав той час, коли ворог підірвав термінал донецького аеропорту і чимало моїх побратимів потрапили в полон. Мені теж треба було прийняти миттєве рішення: застрілитися чи жити, попри подальші тортури і знущання. Я обрав молодість, життя й біль. Тож нині стараюся й раджу іншим людям не концентрувати особливо свою увагу на жахливому, тяжкому. Усе владнає час.
— Тож за мотивами ваших спогадів, як і інших учасників проєкту, творили виставу?
— На основі наших спогадів, роздумів і розповідей, а також класичного Шекспірівського «Гамлета», постмодерністської драми «Гамлет-машина» німецького драматурга та режисера Хайнера Мюллера з’явився театральний проєкт H-Effect режисера Рози Саркісян і драматурга Йоанни Віховської. «Н» означало «Гамлет», в ролі якого, на їхню думку, живемо всі. В одному з інтерв’ю пані Йоанна сказала, що текст п’єси має бути живим, належати акторам. І він справді живий, емоційний, вражає. Карантин, спричинений пандемією COVID-19, змусив показати H-Effect в онлайн-режимі. Навесні 2021 року виставу зіграли на сцені Львівського театру ім. Лесі Українки, а восени — у Познані в Польщі на театральному фестивалі «Близькі незнайомі». Людей, відеокамер ми майже не зауважували, бо були зосереджені, захоплені створенням вистави.
— Чому були так захоплені? Бо хотіли грати чи показати особисте?
— Це був запал, щоб зробити виставу. Потім, не приховую, стали брати сумніви: навіщо це потрібно — тривалі репетиції, робота з емоційно важким матеріалом? Але згодом настав-таки період мобілізувати себе, активності. Я збагнув усю важливість справи, в яку впрігся. І тішуся, що виставу, а тепер фільм «Синдром Гамлета» люди сприймають щиро, навіть зі сльозами на очах. Картину зняли до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Усі ми нині пошматовані болем від рашистського варварства, звірства, нелюдськості.
Коли після показу фільму на Краківському міжнародному кінофестивалі й у Локарно виходив на сцену, то казав, що нині, на превеликий жаль, таких історій, розказаних у стрічці, десятки тисяч, а то й ще страшніших. Маємо виграти, здобути перемогу в цій війні, зупинити рашизм. Тож закликаю всіх не звикати до війни, говорити про нас, знімати про нас і допомагати. Люди аплодують, справжні овації, емоції, сльози.
Фільм справляє велике враження на іноземних глядачів. Дякую своєму командуванню, яке добре розуміє значення такого міжнародного майданчика, як кінофестивалі, й відпускає мене репрезентувати стрічку «Синдром Гамлета».
— Відомо, що команда, яка представляла фільм у Локарно, організувала акцію на підтримку України.
— Щоб привернути увагу швейцарців, європейської та світової спільноти до війни в Україні, звірств рашистів, які вони чинять проти мирних українців та українських міст і сіл, команда фільму організувала акцію на підтримку нашої країни. У руках ми тримали різні транспаранти, зокрема, Stop bombing Ukraine (Припиніть бомбити Україну), russia is a terrorist state (росія — терористична держава), а також скандували «Україна». Організаторам кінофестивалю такий захід не дуже припав до душі, мовляв, прагнуть зберігати політичну нейтральність, тому фестивальний фотограф не знімав нас під час акції.
— На міжнародній прем’єрі фільму «Синдром Гамлета», як видно зі світлин, ви були у військовій формі. Отже, в такий спосіб теж висловлювали власну позицію.
— Трапився інцидент, адже я був у військовому однострої. Служба безпеки фестивалю саме через те завезла мене в поліцію. Наша команда не врахувала, що у Швейцарії можна носити лише місцеву військову форму. Знаю, одна з польських газет на це відреагувала, подивувавшись, що в українській військовій формі на фестивалі не можна бути, а запрошувати російських кінематографістів і дозволяти їм проводити майстерки можна.
— Ви згадали польську газету, а в сусідній державі була всепольська прем’єра фільму «Синдром Гамлета», а міжнародна — в Локарно.
— Саме так. На Краківському міжнародному кінофестивалі в червні поляки провели національну прем’єру фільму. Тут картина здобула кілька нагород, серед яких «Найкращий польський документальний фільм». Я теж репрезентував цю стрічку на цьому фестивалі. Атмосфера доброзичливості, підтримки тоді панувала там дивовижна. Наприкінці вересня цей 90-хвилинний фільм має вийти в Польщі у прокат. Мене запросили представляти його в різних містах у кінотеатрах. Чи дозволить командування, не знаю. Але «Синдром Гамлета» хочуть бачити на фестивалях у США, Австралії, Латвії.
Натхнені успіхами цієї стрічки, Ельвіра Нєвєра та Піотр Росоловські планують художній проєкт, одначе не знаю, на яку тематику.
Пані Ельвіра та пан Піотр —не лише талановиті документалісти, кінематографісти, а й люди великого доброго серця. Вони активно допомагають як доброчинці українським воїнам. Дехто з акторів, зайнятих у «Синдромі Гамлета», нині в лавах захисників України. Тож Ельвіра й Піотр надіслали їм та їхнім бойовим побратимам необхідні пристрої та прилади, величезну кількість медикаментів і засобів медичного призначення. Дякуємо їм за це сердечно! Ми захоплені їхнім талантом, кінотворчістю. Вони, як і всі українці, вірять, що Україна неодмінно переможе зловісний рашизм.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»