Наші військові кажуть, що найголовніша мотиваційна складова для них — наявність міцного тилу, а саме так зазвичай вони називають дружину. За твердженням психологів, вона підсилює здатність солдата виконувати поставлене завдання будь-якою ціною. Однак ті, заради кого йдуть на подвиг, залишаються, як правило, в тіні. Вони не мають державних нагород, а лише почесне звання — дружина.
За лаштунками уваги воліла б залишатися і дружина легендарного генерал-майора Ігоря Гордійчука Тетяна. Довго довелося вмовляти її на розмову. Голос, тембр, добір слів — усе говорило про те, що таки вдасться якщо й не віч-на-віч, то хоч телефоном розпитати берегиню про те, чи легко бути дружиною офіцера, чи змінила життя війна, що порадила б вона жінкам, які чекають на повернення з фронту близьких людей. Пані Тетяна щиро пояснює, що звикла сумлінно, без розголосу виконувати буденну роботу, а тут інтерв’ю. Адже вона нічого особливого не вбачає у своїх вчинках. Називає себе скромним солдатом. А всі події навколо — життям і любов’ю.
Голка й нитка
Про Тетяну стало відомо разом з першими кроками чоловіка після його другого народження (нагадаємо, Ігор Гордійчук зазнав тяжкого поранення, не сумісного з життям, під час боїв за Савур-могилу в серпні 2014 року. Нині він керівник Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Про нього «УК» розповідав 16 грудня 2016 року в матеріалі «Треба боротися до кінця й вірити»). Дружина була і залишається для нього опорою не в переносному значенні.
Минулої осені у соцмережі користувачі жваво обговорювали фото, на якому фотограф вдало підловив, що дружина пригинається, ніби ховається за спину чоловіка. Насправді, розповіла «УК» Тетяна Гордійчук, вона не ховалася, підтримувала чоловіка ззаду, а в кадр, де фотографували його, не хотіла потрапляти. Каже, як може бути інакше після спільно прожитих двох десятків років?
Молода сім’я офіцера, як і багато інших, починала життя стандартно — з тривожної валізи, нехитрого посагу та переїздів гарнізонами. Гартували себе й у 1996 році, коли народилася донька. Було нелегко. Зарплату не виплачували по кілька місяців, підйомних, як нині, на винайм житла не було.
Бувало, згадує пані Тетяна, не встигала розібрати якісь речі, а вже треба переїжджати в інше місце служби чоловіка. Перед очима, як сторінки книжки, один за одним змінюються краєвиди міст. Ось Рівне, де закінчила текстильний технікум,
Ізяслав, Яворів, Хмельницький, у якому чотири рази змінювали військові частини, яке донька Марта називала «найкраще місто на землі», Львів, Америка, Київ. Загалом 14 разів.
— Донька поміняла вісім шкіл, — розповіла пані Тетяна. — Їй було найважче. Хоч я старалася, щоб адаптація проходила якомога спокійніше. Перед тим як записатися в школу, ми йшли з донькою до одного, іншого навчального закладу, розпитували у батьків і дітей про вчителів, учнів, традиції. Удома обговорювали почуте і лише потім визначали, куди нести документи. Звісно, це нелегкий шлях гартування особистості. Діти бувають дуже різними.
На запитання про гендерну рівність у сім’ях пані Тетяна відповідає, що є така і в їхній сім’ї. Тільки називається, з її слів, це поняття інакше — повага, поступливість, взаєморозуміння.
— Коли виходила заміж за Ігоря, знала девіз чоловіка: «Робота заради сім’ї», — розповіла вона. — Тоді зрозуміла своє покликання: підтримувати чоловіка, хоч би що сталося.
Не суперечила, але наполегливо натякала про бажання працювати. Непохитність Ігоря скресла, коли їхній донечці виповнилося сім років. Офіцер ще намагався відмовити дружину від бажання працювати, та зрештою сам запропонував піти на службу за контрактом у ЗСУ. Нині Тетяна зв’язківець. Рід військ, де вона служила, вимагав фізичної підготовки, серед іншого вона мала стрибати з парашутом. Завдання не з легких. Виконати його вдається завдяки підтримці чоловіка. Він, коли вимагає ситуація, вміє підібрати потрібні слова. І тоді вже хоч із парашутом з вертольота, хоч з аквалангом у воду.
— У нас у сім’ї паритет. На роботі Ігор генерал, а вдома я. За час, прожитий у шлюбі, навчилася багатьох речей. Часом і смуток охоплював, і жаль, ставало шкода себе. Був мирний час. Тоді не знала, що на мене чекає через кілька років. Любов, повага, розуміння і величезне терпіння має бути у стосунках між чоловіком і жінкою. Треба вміти віддавати.
Світ не без добрих людей
— Важко згадувати стан, в якому прожила серпневі дні 2014 року, — веде розмову пані Тетяна. — Душа відчувала щось нехороше. Вітали з донькою Ігоря з Днем Незалежності. Його стиль розмови, як завжди, був чітким і коротким. Ані слова про перебування в самому пеклі зони АТО. Абсолютне спростування почутого донькою в новинах про погане забезпечення армійців. Говорив так, ніби й не на війні перебував. Останній дзвінок від Ігоря пролунав через чотири дні чомусь із чужого телефона. І досі пам’ятаю кожне його слово. «Зателефоную пізніше сам. Проблеми зі зв’язком. Зруйнована вишка». На душі занило. Тиждень невідомості. І як грім, дзвінок від батьків Ігоря про тяжке поранення і контузію сина під час боїв за Савур-могилу. За всі місяці лікування і реабілітації чоловіка відбулася величезна переоцінка життєвих цінностей. Щодня слухаю новини про події в зоні АТО і коли чую про втрати наших військових, подумки дякую Господу, що Ігор вижив. Але потай. Чоловік обриває на півслові своїм командирським «досить сентиментальності».
Пані Тетяна з болем розповідає про перші дні перебування Ігоря у Київському військовому госпіталі.
— Виходиш, бувало, за мури лікарні й ніби потрапляєш в інший світ — без війни, горя, поранень і каліцтв. За кілька метрів від прохідної працюють кафе, лунає музика, відвідувачі їдять, п’ють, голосно сміються. Усе так, ніби тієї війни й немає. Часом за слізьми й дороги додому не бачила. Йшла навмання. З тою бідою лягала спати і прокидалася з нею. Злилася на безпорадність. Але жодного разу не засумнівалася в тому, що Ігор виживе. Віра ніколи не покидала мене. Дорогою додому переключалася на думки про сім’ю. Уявляла, як Ігор веде до вівтаря нашу доньку. Від них ставало спокійніше. Та хіба війна лише мені завдала болю? У церкві при госпіталі познайомилася з матерями і дружинами тих захисників, кому вдалося вижити, зустрічала й таких, до кого вже ніколи не обізветься дорога людина.
Переживши складні випробування, Тетяна Гордійчук бажає віри і терпіння всім тим, хто чекає з передової близьких. Радить добирати побільше слів підтримки для чоловіка, сина, брата і за змогою висловлювати їх уголос. Страшні події серпня 2014 року стали випробуванням на міцність для родини Гордійчуків.
— Не знаю, чи впоралася б з усім самотужки, — підсумовує пережите дружина генерала. — Дякую долі за стількох добрих людей, які відгукнулися на нашу біду. Щораз у молитвах дякую всім, кого знаю на ім’я, кого на прізвище, є навіть такі люди, яких знаю в обличчя, а імен, вибачте, не знаю. Пам’ятаю, як світловолоса молоденька дівчина Аня взялася забезпечити Ігоря ліками. Алевтина спів-працювала із закордонними клініками. Юля приносила продукти. Інша Юля — одяг. Прошу її не приносити його, а вона наполягає. На Новий рік принесли в госпіталь ялиночку. Усе робили, щоб казенні стіни дихали теплом. Волонтерам вдячна і лікарям. Вони допомагали не лише Ігореві, а й мені впоратися з бідою. Пам’ятаю, все допитувала лікарів у госпіталі, чи ходитиме чоловік. Професор Київського військового шпиталю Олександр Георгійович Данич не витримав і сказав: «Та почекайте, ми ще за його життя боремося, а ви про те, чи ходитиме, питаєте, біжите попереду паровоза».
Дуже зраділа Тетяна, коли в листопаді 2014 року на день народження Ігоря в госпіталь прийшли його привітати багато людей. У реанімацію, звісно, заходити не можна, але вихід мав бути. Лікар-реаніматолог розумів важливість емоцій для відвідувачів та іменинника. Він дозволив на 10 хвилин вивезти генерала просто на ліжку в коридор.
Також вона розповіла недавню історію про те, як звернулася у фотоательє, щоб роздрукувати фотографії.
— Даю флешку. І раптом дівчина-працівник так емоційно запитує, ким я доводжуся генералові. Коли дізналася, що я його дружина, зраділа, ніби ми з нею знайомі давно. Готова була обняти мене. І все просила переказати Ігореві слова подяки за подвиг, казала, що весь час разом з однодумцями стежила за його долею, вболівала за одужання.
…Рідні просять Тетяну відволіктися і відпочити. Пропонують поїхати на курорт. А вона відмовляється, боїться розлучатися. Планує зробити це лише разом з чоловіком і донькою.