Керівник
театру на ходулях
Віктор АРІХІН
Їхніх виступів завжди чекають з нетерпінням, оскільки знають, що стануть свідками казкового дійства. В їхніх фантастичних постановках поєднуються сміливість та артистизм, вправність та гумор. Євпаторійський театр на ходулях за 10 років свого існування встиг підкорити серця не тільки українців, а й закордонного глядача. Про те, як працюється і живеться єдиному в Україні народному любительському театру на ходулях, нам люб’язно розповів його керівник та натхненник Віктор Аріхін.
— Як ви підбираєте людей до свого колективу? Чи є певні вимоги?
— Подібні запитання виникали в мене років 15 тому, коли я тільки мріяв створити колектив. Дивився на ходулістів, які працюють у цирку, і розумів, що їх цього навчають з пелюшок. Коли я бачив у Європі театралізовані вистави ходулістів, то думав, що звичайна людина цього зробити не може. Адже був упевнений: для того, щоб опанувати ходулі, потрібні особлива підготовка, знання і, як мінімум, циркова школа за плечима.
— Як же ви все-таки наважилися створити незвичний колектив?
— У мене є друг, з яким ми разом робили багато спільних проектів, — це німець Райнер Кітель. Разом задумали і створення театру на ходулях. А німецьке місто Людвісбург, яке є побратимом Євпаторії, подарувало нам для цього 8 пар ходулів і стільки ж концертних костюмів. Везли подарунки через кордон на даху мікроавтобуса. В Польщі нас навіть зупинив рекет і почав вимагати гроші. Від знахабнілих здирників врятували концертні костюми, які довели, що ми артисти і не веземо ніякого товару на продаж.
— Коли везли цю амуніцію з Німеччини, у вас уже були люди, які вміли б на них ходити?
— Ні, більше того, я сам не знав, як це робиться. Німецькі колеги допомогли організувати школу ходулістів у Євпаторії. Щоправда, охочих вступити до неї не знайшлося. Тому я сказав своїй дочці Маші, яка тоді навчалася в 7 класі, щоб вона це зробила першою. Мені не хотілося, щоб хтось потім сказав, що експериментую чи знущаюсь над кимось. Донька без зайвих вмовлянь мене зрозуміла.
Ніцца була вражена. Фото Віктора АРХІНА
— За якою методикою ви навчали перших учнів і скільки часу іде на їхню підготовку нині?
— Перші ходулісти навчалися протягом двох тижнів, як вимагає німецька методика. Але за десять років існування театру ми набули власного досвіду. Мої нові учні за 2 години вже стоять на ходулях, а методика дуже проста — встав і пішов.
— З чим пов’язаний такий ривок у часі?
— Розумієте, перші ходулісти витрачали дуже багато часу на довготривале ходіння та подолання перешкод — підйоми, спуски, нерівності. Молодь, яка приходить тепер, злітає моментально. Адже вони з дитинства бачать ходулістів на вулицях свого міста, тому сприймають це не як чудасію, а як норму життя.
— З кого складається ваш колектив?
— До складу ходулістів входять непрофесійні артисти. Основний склад — старшокласники, але є діти 13–14 та 7–8 років. Виїзний склад колективу складається з 14–16 осіб. Якщо робимо програми не виїзні, то залучаємо приблизно 25–30 осіб.
— А з якого віку можна вчити дитину стояти на ходулях?
— Нашому найменшому ходулістові було 4 роки, а найстаршому — це я, за 50. Мій колишній учень свого сина в 2,5 року поставив на ходульки, і він з ним уже виступає. Діти відчувають себе одним цілим із цим знаряддям, і тому їм простіше.
— Які діти до вас приходять?
— Різні. Хтось не потрапив до платної художньої школи, хтось до музичної, бо немає фінансової можливості у батьків. А що дитині робити, коли є бажання наблизитися до художнього дійства? Йдуть до нас, бо театр безкоштовний. Може, тому до колективу ходять багато дітей з неповних, кризових родин.
— Як вам працюється з ними, адже зазвичай цих дітей вважають складними?
— Це чудові діти. Вони протягом двох років перетворюються на справжніх артистів. Особливо цікаво спостерігати за хлопцями, бо їх складніше долучити до музики чи танців. Але тут діти вулиці розкриваються і видають такі акторські перли! Я пишаюся тим, що маю причетність до їх перетворення. Вони починають жити особливим життям, набувають впевненості в своїх силах побудувати майбутнє.
— Скільки важать ходулі, яка їх висота?
— Приблизно 7 кг одна пара. Ходулі, в яких ми працюємо, мають довжину 1,2 метра — це висота від стопи до підлоги. Але в колективі є артисти, які опанували ходулі висотою 2,2 метра.
— Ви зі своїм колективом встановили кілька рекордів...
— Перший рекорд встановлено 2002 року. Ми з Євпаторії на ходулях пробігли 72 кілометри до Сімферополя за 6 годин 50 хвилин. Цей рекорд ще ніхто в світі не перевершив. До Книги рекордів Гіннесса не потрапили тільки через те, що вчасно не відправили документи. В 2008 році ми встановили рекорд України. Тоді 64 ходулісти в неймовірних костюмах пройшлися всією Євпаторією. Оскільки це дійство відбувалося влітку, то глядачів у нас було чимало, і всі вони були вражені побаченим.
— Я знаю, що ваш колектив непосидючий, багато подорожує...
— Тільки цього року ми побували в 13 країнах світу. Турне розпочалося з Росії, потім були Іспанія, Франція, Італія і Монако, а також Туреччина, країни Балтії, Білорусь, Нідерланди та Англія.
— Де ви ще любите гастролювати?
— Хоч ми і живемо в місті-курорті, але це все одно провінція. Для мене поїздки з виступами до Києва та Москви залишаються найяскравішими. З яскравих вражень від закордонних поїздок можу назвати виступи у Туреччині. Приємно було вразити глядачів у Ніцці. Коли після виступу я подякував їм за теплий прийом і сказав, що для них танцювали євпаторійські школярі-аматори, вони були шоковані. Навіть після виступу попросили нас провести навчальний семінар з майстерного володіння ходулями.
— На яке свято ви любите найбільше працювати?
— Років сім тому ми придумали собі святкові трудові процеси під час курортного сезону та в міжсезоння, які присвячуємо туристам, що відпочивають у нашому місті. Робимо «Сезони високого мистецтва», до нас уже четвертий рік поспіль приїздить на це свято майже повним складом Національна опера України. Завершуємо рік республіканським фестивалем «Санта Клаус відпочиває — на арені Дід Мороз». Хочу сказати, що в усіх цих заходах нас дуже підтримує голова міської ради Євпаторії Андрій Даниленко та Міністерство культури Криму.
— Ви працюєте в одних програмах із зірками…
— У цьому списку знаменитостей є Тамара Гвердцителі, Ані Лорак, Сосо Павліашвілі, Олександр Пономарьов та багато інших відомих співаків. Але це не означає, що ми з ними спілкуємось. Ми виходимо на сцену за задумом режисера, відпрацьовуємо і йдемо. Якщо бути чесним, то нас більше цікавить сцена, масштаб дійства і хороший виступ, а ще реалізація якоїсь власної задумки. Ми були цього року на «Крим Мюзик фест», але більше не поїдемо — нецікаво і сумно.
Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор АРІХІН. Народився 27 березня 1959 року в місті Новоспаське (Росія). Закінчив Горьківське культпросвітучилище. Був керівником різних танцювальних ансамблів і як танцюрист входив до складу багатьох колективів. 1985 року закінчив Московський інститут культури за спеціальністю «викладач хореографічних дисциплін» і став балетмейстером Заслуженого ансамблю народного танцю в м. Євпаторія. З 2001 року і по сьогоднішній день працює директором Євпаторійського міського центру дозвілля, створив багато цікавих колективів, один з них — театр на ходулях.