Академік
Віктор БОНДАРЕНКО
Реформування медичної галузі країни зачіпає кожного з нас. І якщо пацієнти здебільшого висловлюють свої побажання у вигляді скарг, в яких переважають емоції, то від людей у білих халатах, які б посади вони не займали, передусім хочеться чути конструктивні зауваження і об∂рунтовані пропозиції щодо перспектив системи охорони здоров’я. Про своє бачення сьогоднішнього стану справ у цій царині та її майбутнього «УК» розповів один з ініціаторів створення і організаторів Національної академії медичних наук України Віктор БОНДАРЕНКО.
— Вікторе Олександровичу, цього року вашому дітищу, якщо дозволите так сказати, виповнилося 20 років. У такому віці людину вже вважають цілком дорослою, відповідальною. Чи можна застосувати ці слова до наукової установи?
— Так, відповідальність чимала, адже Національна академія медичних наук за своїм науковим потенціалом і обсягами наукової роботи посідає друге місце у світі — після російської. У США аналогом нашої академії є Національний інститут здоров’я. Там трохи менше інститутів і дослідницьких центрів, ніж у нас, але за своїм фінансовим забезпеченням вони нас (та й усі інші світові аналогічні структури) неймовірно перевершують. Це 28 млрд доларів, з яких майже 8 млрд — державної підтримки, а решта — залучені кошти.
Наша академія живе переважно за рахунок державного бюджету. Так би мовити, на утриманні батьків. От вам і перша частина відповіді на ваше запитання. Залучених коштів дуже мало, вони здебільшого у профільних інститутах, яких у складі академії нині 37. Але і держпідтримки, і сторонніх коштів не вистачає, щоб на сучасному рівні проводити масштабні актуальні дослідження. От вам і друга частина відповіді.
— І де ж вихід?
— Нині головне завдання керівництва академії і її президента передусім розробити систему залучення позабюджетних коштів. Академія медичних наук була скроєна за радянськими лекалами, коли наука жила за своїми законами, вряди-годи передаючи успішні розробки у практику. Нині, в ринкових умовах, треба йти від потреб пацієнта, від самого життя: шукати розв’язання тих проблем, які на часі (або будуть з огляду на розвиток ситуації), які потрібні для забезпечення здоров’я нації, здоров’я кожної людини.
Потрібна нова парадигма розвитку медичної науки в країні, нова стратегія розвитку наших наукових установ — як кожної окремо, так і системи загалом. І шанси знайти таку парадигму в нас є, адже навіть нині, в умовах обмеженого фінансування, профільні інститути академії проводять дуже серйозні дослідження, впроваджують їх результати в практику охорони здоров’я.
За кордоном медичні дослідження фінансують різні фонди, які у свою чергу наповнюються від приватних осіб, від підприємств, від банків. Існує навіть галузь законодавства, яка регулює ці відносини. У нас такої практики немає, як і такого законодавства. І створити його або принаймні ініціювати створення — знов-таки завдання академії.
— А як використовуються ті кошти, які все-таки виділяє держава на медичну науку? Не такі вони й маленькі.
— Розумію, до чого ви ведете. Це дуже непросте питання, але, як хірург, вважаю, що гнійник треба різати, поки він не вбив організм остаточно. Так я можу прокоментувати матеріали, які нині заполонили ЗМІ. Одним із останніх був сюжет у ТСН, в якому йшлося про те, що НАМНУ закуповує через державні закупівлі щороку обладнання (потрібного!) майже на мільярд гривень. Державних, ще раз наголошу, гривень! А потім це обладнання лежить навіть не розпаковане. Виникають питання і щодо цін та відкритості процедур закупівлі. Я звернувся до нинішнього керівництва академії з листом, у якому просив дати пояснення щодо цих широко оприлюднених даних, просив провести відповідну перевірку. У відповідь — тиша! Не вважати ж за відповідь відписку за підписом віце-президента, в якій він пише, що «висловлені у Вашому листі положення не мають конкретного характеру». Тобто, я вважаю, що мені відповіді не надійшло. Знов-таки через ЗМІ чую пояснення керівництва академії, що причиною невстановлення обладнання є брак коштів для розрахунку з будівельниками. Навіть якщо це правда, то що це за планування діяльності академії?
І ці незрозумілі пояснення, і мовчання у відповідь на мій запит ще раз говорять про те, що потрібна ретельна перевірка, може, навіть і з залученням правоохоронних органів. І ще непогано — щоб під контролем медичної та пацієнтської громадськості.
— Чи є кадровий резерв у академії? Хто завтра розроблятиме і впроваджуватиме в життя ті нові стратегії, про які ви говорите?
— Резерв-то є (зітхає), але чи потрапить кермо академії коли-небудь, як-то кажуть, до рук цього резерву?.. Резерв для штабу (НАМНУ) треба шукати на передовій — власне у наукових інститутах, серед провідних фахівців. Треба, щоб ці фахівці набували досвіду на керівних посадах цих інститутів, щоб гартувалися там. А що виходить на практиці?
Візьмемо за приклад Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О. О.Шалімова. Профільні дослідження – найбільш масштабні і проблемні — було сконцентровано завжди саме тут. Після смерті Шалімова там довго не було керівника, який би відчував профіль саме цієї установи, який би був і хірургом, і науковцем, і лідером водночас. А пора б уже відроджувати авторитет цього інституту. Адже його знають в усьому світі. І хто є обличчям інституту, по кому в першу чергу судять про нього? — по директорові! Не може бути керівником інституту хірургії людина, яка до хірургії не має жодного відношення, це нонсенс.
Адже директор хірургічного наукового інституту — це авторитетний вчений, це генератор ідей в області хірургії. Ідей, які треба поширювати на всю країну, всі інші інститути і лікувальні установи, на практичну охорону здоров’я, на хірургічні служби. Це людина, яка мусить постійно з усіх джерел інформації вбирати в себе ті головні напрямки, в яких розвивається хірургія, рекомендувати ці напрямки для перевірки своїм відділам, лабораторіям. Це ж не просто господарник, для цього є посада заступника з адміністративно-господарської частини. Це має бути вчений! У світі немає жодного наукового інституту, який би не очолював професіонал-вчений. Так думає і колектив інституту, клінічна рада якого обрала новим директором одного із своїх провідних співробітників, учня Шалімова хірурга Олександра Усенка.
Відповідно до статуту академії директор наукового інституту вважається обраним, якщо за нього проголосували більшість членів клінічної ради. Молодий і енергійний Усенко якраз і отримав таку більшість нещодавно. Президія НАМНУ має автоматично затвердити це рішення. І привітати нового директора, який і є частиною того самого кадрового резерву, про який ви запитували.
Щоправда, чомусь ззовні не всі погоджуються з цим рішенням представників колективу. Хтось щось комусь рекомендує, щось нашіптує, від когось дзвонить. Але ж закон є закон і його треба дотримуватися. Україна — правова держава, тож чи треба смішити увесь світ судовими розборами, де й так усе зрозуміло. Тож не треба перекривати дорогу молодим і перспективним кадрам. Бо завтра нікому буде представляти українську медичну науку як таку! Академії як резерву потрібні люди авторитетні у професійному середовищі, із сучасним баченням, досвідчені і водночас перспективні. Будуть такі — тоді я особисто буду спокійним за майбутнє і академії, і української медичної науки загалом.
Олег ЛИСТОПАД,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор БОНДАРЕНКО. Народився 18 жовтня 1931 року, в селі Блакитне Високопільського району Херсонської області. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут. Працював головним лікарем лікарні заводу «Криворіжсталь», викладав на кафедрі загальної хірургії Дніпропетровського медичного інституту. З 1971-го — завідуючий кафедрою загальної і невідкладної хірургії Українського інституту вдосконалення лікарів міста Харкова. Колектив інституту висунув його кандидатом у народні депутати, і з 1990 року він працював головою підкомітету медичної освіти та науки. Один з ініціаторів і організаторів заснування Національної академії медичних наук України.