Дворазова чемпіонка світу
із сучасного п’ятиборства
Вікторія ТЕРЕЩУК
Спорт став головним у житті дівчини досить пізно — у 14 років, однак завдяки наполегливій праці над собою та волі до перемоги вона зуміла досягти неабияких висот. Дворазова чемпіонка світу з сучасного п’ятиборства цілком виправдовує своє ім’я, що в перекладі з латини означає «перемога».
Вона є першою в історії України володаркою олімпійської нагороди з сучасного п’ятиборства («бронза» Олімпійських ігор 2008 у Пекіні).
На минулорічному чемпіонаті Європи у Великобританії виборола «бронзу», забезпечивши собі таким чином путівку на Олімпійські ігри-2012. Вона не просто досконало фехтує, швидко пливе, знаходить підхід до коней, влучно стріляє та легко долає бар’єри на біговій дистанції. Крім суто спортивної кар’єри Вікторія Терещук має вищу освіту та любить читати книги у вільний час. Сьогодні вже легше сказати, в яких країнах світу вона ще не була, а список спортивних титулів займає кілька сторінок. Тим часом, тато дівчинки колись впевнено відмовляв її від спортивної кар’єри…
Краща спортсменка року луганчанка Вікторія Терещук розповіла «Урядовому кур’єру», як вибір імені вплинув на її долю.
— Вікторіє, п’ятиборство не назвеш легким видом спорту. Ви самостійно його обрали чи вас знайшли тренери?
— Мене ніхто не знаходив — я прийшла сама. Спочатку просила маму, щоб вона віддала мене на плавання. Коли ще була першокласницею, в країні ще практикувалося, що тренер приходив до школи й відбирав дітей для занять у секціях. Я була худа й висока. Тож мені запропонували плавання. Навіть почала займатися, але не пощастило — тренер пішов з роботи, а групу розформували. У п’ятому класі в школі знову з’явилися тренери й записали мене на сучасне п’ятиборство. Рік занять — і знову тренер пішла в декрет, групу розформували. Тривалий час я просто ходила у «Манеж». І, нарешті, на мене звернув увагу тренер Капустін. Просто тому, що побачив: дівчинка ходить щодень. Тобто взяла затятістю.
Один вдалий укол — і ти чемпіонка!. Фото УНІАН
Пам’ятаю, як влаштували випробування характеру. Басейн «Юність», 50 метрів. Я ніколи не плавала на такій глибині. Страшно. А він каже: «Давай, 400 метрів без зупинки». В 11 років це було для мене майже неможливою справою. Але я все одно пройшла всю дистанцію. А додому повернулася в сльозах... Мама втішала. Говорила, що треба вірити у себе. Взагалі, графік життя був вкрай жорсткий — на тренування вставала о 6.15 ранку, а уроки вечорами робила чи не до опівночі — батько вимогливо питав за успішність.
Те, що я правильно обрала долю, зрозуміла лише у 2001 році на відкритому чемпіонаті Росії. Поїхала туди у складі юніорської збірної. Посіла третє місце. Це був фурор.
Та оскільки виходило, що серед дорослих я вийшла на
12-те місце, то опинилася на коні. А тоді ще навіть не вміла їздити верхи. Пам’ятаю, тренер каже — треба їхати. Дивлюся на оті бар’єри — такі великі, як мені тоді здавалося… Маршрут, серйозний, потрійна система стрибка з певним інтервалом. Але якщо тренер сказав треба — значить, треба. Мені дістався найкращий кінь. Проте виїхала на поле, завмираючи... Перші чотири перешкоди були поодинокі, я там «випадала». І мені «дали гонг» — зняли зі змагань. Я злізла з коня зі сльозами на очах, мовляв, несправедливо. А тренер стояв і ледь не хрестився — радів, що не вбилася. Адже таке цілком могло трапитися. Це я зараз розумію, а тоді страху не було.
Після цих змагань тренер остаточно зрозумів — перспективна. Вже за два роки у Будапешті на другому етапі Кубка світу я посіла шосте місце.
Правда, тато довго опирався моїй спортивній кар’єрі і намагався спрямувати на шлях істинний. Казав, що спорт — не професія. Але все одно я зробила все по-своєму. І змогла успішно закінчити навчання в Луганському університеті імені Т.Г. Шевченка. Тепер з кожної закордонної поїздки везу батькові сувенірні тарілочки з краєвидами міст — він їх колекціонує.
— Коли вперше стали чемпіонкою світу, не було бажання зберегти свої «переможні» кросівки для нащадків?
— Ні, я не забобонна. Навпаки, був випадок, коли я приїхала на етап Кубка світу, і ми вже там купили нову кінну амуніцію. На змагання я вийшла в ній. Тренер намагався відмовляти, мовляв, є повір’я — треба спочатку в цій формі потренуватися. Я відповіла, що все це забобони. І виграла змагання!
— Зрозуміло, що у п’ятиборстві все важливо: і вправно фехтувати і швидко плавати, вміти порозумітися з конем і влучно стріляти, а ще й бігати швидше за інших. Проте, який з цих видів найулюбленіший?
— Мабуть, легка атлетика. Ми якось спілкувалися з Тетяною Терещук (бронзовий призер Олімпійських ігор-2004 в бігу з бар’єрами. — Авт.), і дійшли висновку, що у нас є спільне коріння. Прізвища однакові, тож наші предки, ймовірно, — з одного села під Вінницею. Тому я схильна вважати, що є якісь особливі гени, які з покоління в покоління передавалися та проявилися і в мені. До речі, моя молодша сестра Марія теж займається п’ятиборством.
— Цей вид спорту усталено називають «лицарським». А часто вам доводилося стикатися з лицарським ставленням у спорті? Чи тут завжди перемагає змагально-конкурентний аспект?
— Якщо брати саме наш вид спорту, можливо, тому, що ми разом цілими днями, — на естафетах, у півфіналі і в фіналі, встигаємо так звикнути одна до одної, що атмосфера панує дружня. І це незважаючи на те, що ми — суперниці. І коли звертаються по допомогу, ніколи не відмовляємо. У нас 36 фіналістів діляться на дві групи. Ми тягнемо жереб, і виходить, що дві учасниці їдуть на одному й тому ж коні. Як правило, та, яка проїхала першою, завжди, якщо підходиш і питаєш про якісь технічні моменти (як кінь, яке відчуття від їзди, чи варто надягати шпори), завжди порадить, поділиться відчуттями, враженнями.
— У вас коли-небудь був власний кінь?
— Ні. І на змаганнях доводиться працювати з тим конем, який дістанеться. Свого скакуна не привезеш. Це один із негативів змагань, бо присутній великий елемент випадковості, який саме кінь та в якому настрої тобі дістанеться.
— Отже, червоний «Хюндай» можна вважати першими «кінськими силами», якими керуватимете особисто?
— Так. Хоча в сім’ї є машина. Але чоловік хвилюється, коли я сідаю за кермо. Мовляв, на дорозі стільки аварійних ситуацій... Щодо кольору подарованої машини, то, як мені пояснили, його визначав спонсор — Борис Колесніков, і він наполіг, аби автомобіль для дівчини був саме червоним. Мені подобається, на дорозі таку яскраву машину видно здалеку.
— Ви заміжня за заслуженим тренером України, в минулому учасником національної збірної з фехтування Сергієм Туробовим, який і є вашим наставником. Чи жаліє він вас?
— П’ятиборство такий вид спорту, де, якщо даси собі слабину, суперники спуску не дадуть. Головне, він розуміє і допомагає. Але взагалі я не люблю давати інтерв’ю на особисті теми.
— А синочок радує маму?
— Так, щосили. Взагалі, Владислав рано заговорив. Місяців у дев’ять, після звичайних «тато», «мама», «баба», чітко вимовив «тапки». Але через наші відрядження його зараз більше виховують бабуся й дідусь. Звісно, сумує за нами.
— Чи є час на домашні справи?
— Намагаюся викроїти, будь-що-будь. Хліб визнаю тільки свій, випечений самостійно, в хлібопічці. Коли я вдома, то навіть йогурти дитині роблю домашні. Принцип у нас з мамою — ми все готуємо самі. Щоб їжа була здоровою та корисною.
— Чи бачите сина спортсменом?
— Спортом займатиметься обов’язково. А от чи піде батьківським шляхом, йому вирішувати. Я свій вибір свого часу зробила сама.
— Ваші найближчі плани напевно пов’язані з Олімпіадою?
— Олімпіаді в цьому році передує ціла низка змагань світового рівня. Але, звичайно, прагнутиму в Лондоні перемогти. Ми там вже були, тож база випробувана. Гадаю, складно буде саме з конкуром. Бо коні потужні, високі, специфічно виїжджені. Маршрут теж буде складним. Але треба своє вміння показати на сто відсотків.
— Кого в світі вважаєте своєю найближчою суперницею? Хто наступає на п’яти?
— Головне — самій собі не наступити на п’яти. Буває, емоційне напруження таке, що заснути вдається лише на пару годин за добу. Треба зуміти приборкати своє хвилювання, опанувати себе. Моє кредо: «За кожної невдачі давати вмійте здачі. Інакше не побачите удач».
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Вікторія ТЕРЕЩУК. Народилася 18 лютого 1982 р. у Луганську, де живе і тренується й зараз. Закінчила Луганський педагогічний університет
ім. Т. Шевченка. Чемпіонка світу і Європи, Бронзовий призер XXIX Олімпійських ігор у Пекіні. Виступає за спортклуб Збройних сил. Майстер спорту міжнародного класу. Зріст —171 см, вага — 58 кг.