Народний артист УРСР, лауреат Шевченківської премії Леонід Биков вражає і наснажує своєю світлою особистістю і як митець, і як людина.
Душа — як окраєць хліба
Не тільки сьогодні, коли 12 грудня на календарі, — 85-й день народження незабутнього актора й кінорежисера Леоніда Бикова, а й при згадці про цього чоловіка взагалі, мені природно уявити його обличчя не лише в обрамленні кіноплівки, а й у простій дерев’яній рамці з-поміж мільйонів родинних знімків у сільських хатах, які там висіли на стінах за мого дитинства. Бо якщо в Калінінграді після фільму «Добровольці» до Леоніда Бикова кидалися на вулиці моряки як до персонажа, що ніби переступив рамки екрана з кіношної дійсності в реальну: «Льошка! Рідний ти наш!», а після «Максима Перепелиці» глядачі називали його Максимом… То в українських глибинках, де не випадало отак десь зустрітися з актором віч-на-віч, просто любили його як не чужу, дорогу їм людину. Бо відчували в ньому те, що жінка, якій пощастило дати прихисток Леоніду Бикову у своїй хаті на час його кіноекспедиції, охарактеризувала в розмові з Іваном Миколайчуком щемним народним образом: «У нього душа — як окраєць хліба: хоч до рани його притули»…
«Надто вразливою людиною він був для сучасного світу», — сказала про душу Леоніда Бикова актриса Ада Роговцева.
«На зйомках «Альошчиного кохання» Биков не міг дати (за сценарієм) ляпаса екранному негідникові — не міг ударити людину; ледь умовили на один-єдиний дубль, що було за тих часів справжньою дивиною». А ще більшою дивиною сприймається цей епізод, виокремлений кінознавцем Володимиром Войтенком, у ракурсі нинішніх не кіношних, а документальних кадрів жорстоких побоїщ на Майдані Незалежності та біля Адміністрації Президента.
«У мене таке враження, ніби я особисто в цьому винен. Нестерпно боляче. А в чому моя провина? Немає нічого страшнішого, принизливішого, ніж усвідомлення свого безсилля, безправності, причетності до великих злочинів, не скоєних тобою», — а це вже оголений нерв сумління Леоніда Бикова у його словах про розправу з мирними демонстрантами радянських військ, які колись вторглися до Угорщини та Чехословаччини.
«Леонід Федорович червонів, як дитя, коли хтось у його присутності лаявся матом. Соромився носити краватку, одягав її тільки в окремих випадках. Йому незручно було їздити у власній машині — бо в друзів машин не було. Ніяковів і червонів, коли його на вулиці пізнавали перехожі», — згадував актор і режисер Алім Федоринський.
Промовистий щодо особистості Леоніда Бикова і такий факт. На всесоюзному кінофестивалі в Баку 1974 року його фільм «У бій ідуть одні «старики» удостоєний другої премії, а міг би отримати і Гран-прі. Чиновники просили українську делегацію умовити Леоніда Бикова погодитися на головну нагороду, щоб стати на заваді до неї стрічці Василя Шукшина «Калина червона». На що Леонід Биков відповів: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, я вважатиму за честь бути хоч сотим. Адже моя картина — це рядовий фільм про війну, а його — справжній прорив у заборонену зону, прорив у сферу, про що раніше навіть думати не дозволялося».
Леонід Биков відбувся не у професії військового льотчика, про яку мріяв ще з дитинства і навіть двічі вступав до льотних училищ. Та саме його постать, а не когось із прославлених героїв-асів, уособлює пам’ятник військовим льотчикам, встановлений у Києві 2001 року, — точніше, у ньому втілений кінообраз Леоніда Бикова із головного фільму його життя «У бій ідуть одні «старики», який усі називають тріумфом митця і як актора, і як режисера.
Прізвище Титаренко в головного героя цієї стрічки з’явилося не просто так. Воно «випливло» зі спілкувань Леоніда Бикова та його співавторів-сценаристів Євгена Онопрієнка й Олександра Сацького з багатьма льотчиками-фронтовиками, зокрема і з тричі Героями Радянського Союзу Іваном Кожедубом і Олександром Покришкіним, і «позичене» у побратима Кожедуба, легендарного льотчика Дмитра Титоренка: в ньому змінено лише одну букву. А прототипом Смуглянки став друг дитинства Леоніда Бикова Віктор Щедронов. Його літак упав на 46-му кілометрі шосе Прага—Братислава 11 квітня 1945 року. Так само на 46-му кілометрі траси, але іншої, Київ—Мінськ, загинув в автокатастрофі теж 11 квітня, на 34 роки пізніше, Леонід Биков.
Актор Лесь Сердюк якось зауважив: «Народного артиста України Леоніда Бикова знали як актора кіно, і тільки ми, шевченківці, і глядачі-старожили Харкова, не можемо викреслити зі своєї пам’яті Бикова-актора театру, де він пропрацював 10 років. Більше того, на мій погляд, для Бикова без театру не було б і кіно».
Свою першу роль у кіно (епізодичну) Леонід Биков зіграв у 1952 році в стрічці режисерів Ісаака Шмарука і Віктора Івченка «Доля Марини». Його сільський хлопчина Сашко вразив і глядачів, і кінематографістів, фільм був успішним у прокаті.
Про театральний дебют Леоніда Бикова залишив спогад його друг Микола Мащенко, з яким вони навчалися в Харківському державному театральному інституті і три роки жили в одній кімнаті в гуртожитку: «Рідко кому щастило відразу після інституту отримати пристойну роль, більшості ж доводилося, навіть талановитим випускникам, бігати в невиразних масовках. І тільки Бикову завдяки його незрівнянному комедійному таланту вдалося розірвати кільце безвиході і ще студентом отримати головну роль у комедії Василя Минка «Не називаючи прізвищ» у постановці Харківського театру імені Тараса Шевченка. Та вистава в соціальному розумінні прозвучала немов вибух бомби, бо чи не вперше торкалася життя «можновладців», ну, а вже те, що «витворяв» на сцені Льоня, буквально потрясало глядача, доводило до гомеричного реготу.
Одне слово, глядач сміявся до сліз, до болю в животі. Харків довгі місяці жив тією виставою, ім’я Бикова не сходило з вуст. Про нього захоплено говорили в магазинах, у трамваях, на стадіоні, повторювали його крилаті фрази з вистави».
Оркестр мовчав — йому співали «Смуглянку»
Своїм друзям Миколі Мащенку й Іванові Миколайчуку, «двом, як вибирають кандидатів у космос (із дублером)», адресував Леонід Биков легендарний лист-заповіт щодо власного похорону. Невимовно скромний у житті, він хотів таким чином убезпечитися від неприродних для себе пишнот і тоді, коли вже не зможе впливати на це сам.
«Ніяких оркестрів… Ніяких студій, Будинку кіно (спілка) — Боже борони. З дому — прямо туди, куди годиться. Це мій крик, мольба.
Без цирку, що називається почестями.
Ніяких надгробних промов, а то я встану і піду: вийде конфуз. Тільки хтось із вас один, кому захочеться, скаже одне слово: «Прощай». Це так, щоб поставити крапку, а то нас «не зрозуміють»...
Після інфаркту в 1976 році він вручив сірий конверт редакторові картини «У бій ідуть одні старики» Емілії Косничук: «Передай, коли захочеш». Вона не знала, що в ньому. Поклала конверт у шухляду столу й забула. А натрапила на нього, коли шукала там документи для відрядження, аж через три роки. Віддала його одному з адресатів, Іванові Миколайчуку, у п’ятницю, а в неділю Леонід Биков розбився…
На похороні, згідно із заповітом небіжчика, друга ескадрилья заспівала «Смуглянку», і як згадував Микола Мащенко, «тисячі людей спочатку затамували подих, не могли збагнути, що діється, ніколи ж ніхто такого ще не бачив, а потім тисячі людей буквально розридалися. «Геніальні похорони», — хтось прошепотів у відчаї.
Не проводжав свого друга в останню путь Олексій Смирнов — той кумедний здоровань Федя з «Операції «И» і механік Макарич із фільму «У бій ідуть одні «старики» — перебував у цей час у лікарні, побоялися тривожити його трагічною звісткою. Насмілилися сказати тоді, коли актор уже виписувався після лікування і виголосив тост за друга і чудового режисера Леоніда Бикова. Почувши, що його вже немає на світі, мовчки поставив чарку на стіл, пішов у свою палату, ліг на ліжко і помер…
Але не помирає пам’ять народу про Петю Мокіна із «Приборкувачки тигрів», Максима Перепелицю з однойменного фільму, про моряка-підводника Альошу Акішина з «Добровольців» та інші ролі Леоніда Бикова, з-поміж яких, звісно, виокремлюється командир ескадрильї Титаренко з його доленосної стрічки «В бій ідуть одні «старики», яка стала його режисерською перемогою в кінематографі та завоювала особливу любов мільйонів глядачів.
