«Поети не вертаються додому, та для свого народу не вмирають», — написав колись тернополянин Борис Демків. Цього літа йому мало б виповнитися 85 років, але вже 20 з них він у вічності. І для свого народу, як і передбачав, він не помер. Його пам’ятають, знають і читають. До цієї дати у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відкрили виставку «З любов’ю та болем залишаю для вас…»
Тримався свого краю
Борис Демків народився в Тернополі. Звідси й пішов у засвіти. Це місто було йому не просто дорогим, а його всесвітом, душею. Це зауважив український письменник і державний діяч Борис Олійник. Він вважав, що Борис Демків був одним з найкращих поетів не лише Галичини, а й усієї країни. Він зазначав, що Борис Демків своїм талантом міг би зробити всеукраїнську кар’єру, але тримався свого краю і підтягував резерви до найвищого національного рівня.
Із любов’ю та болем залишив Борис Демків для українських поколінь творчу спадщину — дев’ять поетичних збірок, а вихід у світ ще однієї цензура заблокувала. Проте писав не лише поезію. Він володів гострим публіцистичним словом, переклав чимало творів болгарських, білоруських, польських, естонських, російських авторів. Його професією стала журналістика, працював у тернопільських газетах «Ровесник» і «Вільне життя».
Яскрава його діяльність у творенні пісень. Кілька десятків їх він написав з українськими композиторами Олександром Білашем, Анатолієм Горчинським, Владиславом Толмачовим. Лише у співдружності з В. Толмачовим створив майже 20 пісенних перлин. Одна з них — «Квіти ромена» мала світову славу. Вона звучала на просторах Канади і США, Європи й Австралії. Ставала переможницею міжнародних фестивалів у Польщі, Болгарії, Чехії. В тодішньому СРСР 1967 року фірма звукозапису «Мелодія» із «Квітами ромена» теж мала успіх і випустила мільйонну «золоту платівку».
Першою виконавицею цього шлягера в 1960-х роках стала Валентина Купріна. Потім хіт звучав у виконанні популярних закордонних співаків — польки Анни Герман, болгарки Лілі Іванової, чеха Карела Готта, Радміли Караклаїч і Джорджа Мар’яновича з колишньої Югославії.
Борисові Демківу було 27 років, коли його полонило «синє листя ромена — найчарівніше зілля землі» й він опоетизував його. Якось цей вірш разом з іншими власними творами поет запропонував композиторові Владиславові Толмачову, зауваживши: «Коли нічим буде зайнятися, прочитай. Можливо, щось вийде».
І «Квіти ромена» вибухнули популярністю. Цікаво, що вперше ця пісня прозвучала у селі на Тернопіллі під час привітання ланкової буряківниць двічі Героя соціалістичної праці Євгенії Долинюк.
Ці та деякі інші факти життя поета можна дізнатися і з виставки «З любов’ю та болем залишаю для вас…» у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. За словами старшої наукової співробітниці цього закладу Ірини Лисак, в експозиції представили рідкісні документальні матеріали. Можна ознайомитися з прижиттєвими виданнями поета з дарчими підписами та побажаннями. Репрезентували і грамплатівку з піснею «Квіти ромена». Крім численних світлин, що зафіксували для історії Бориса Демківа на розмаїтих заходах, під час творчої праці, виставили й портрети поета. Автор одного з полотен — народний художник України Богдан Ткачик.
«Моя душа — моя держава»
Мені випало працювати в одному колективі з Борисом Демківим. Тоді він був уже відомим поетом і популярним піснярем. Але у стосунках з молодими я ніколи не зауважував його зверхності, він шанував людську гідність. Був доброю, щирою, скромною, привітною людиною. Добре розумію його поетичну настанову: «Ніхто вже нашу правду не поборе лише тоді, як будемо людьми».
Так, у різних життєвих обставинах-ситуаціях треба залишатися людиною. Це і мій постулат. Тоді при редакції тернопільської газети «Ровесник» Борис Демків очолював клуб творчої молоді «Сонячні кларнети». До нього часто приходили молоді обдаровання, на його робочому столі лежали чимало листів, списаних аркушів, тек.
Зізнаюся: не зрозумів я Бориса Демківа, коли почали розвалюватися мури радянської імперії. Багато письменників тоді стали в перші лави відновлення української державності. Я не чув його палких виступів на численних тогочасних вічах, не бачив активної роботи в Народному Русі чи інших проукраїнських партійних, громадських організаціях. Але знаю, що його зброєю й надалі залишалося слово.
«Моя душа — моя держава, й завжди ношу її в собі», — писав він. А ще так: «Лише на правду маю право та ще на біль». Йому боліла Україна, рідна мова. «Ти стаєш вже святом» — це про мову лилася з його душі гіркота. А мала б українська мова бути «насущним хлібом на щодень», бо «оніміють люди і обідніє світ». Цей заклик, на жаль, і на тридцятому році нашої державності надто актуальний.
Як стверджує донька Бориса Демківа тернопільська журналістка Світлана Мичко, її батька можна пізнати і збагнути лише через його вірші.
«Йому важко було й тому, що через особливості характеру більшість переживань тримав у собі, не вивертаючи душу навиворіт навіть перед найближчими», — зазначає Світлана. Вона розповідає, що батько не вмів і не прагнув, бо це було не сумісне з його характером, ловити політичну хвилю. Тож у комуністичній партії не був, депутатство теж було йому не до снаги.
«Свій патріотизм, любов до України та громадянську позицію висловлював у поезіях, чутливо й гостро реагував на все, що відбувалося у суспільстві», — розповідає донька.
Залишався безпорадним перед буденною прозою
Яким Борис Демків був, як кажуть, на людях, знають чимало тернополян. Світлана не приховувала його побутового життя, не намалювала з нього ікони, а поділилась у спогадах правдою. Виявляється, батько вигадав доньку й за два роки ще до її народження вручив своїй коханій Світланиній матері вітальну листівку, на якій усміхалося біляве дівчатко серед ялинкових прикрас і серпантину. У підписі до картки заримував «потаємне бажання мати саме доньку», подібну на маму. Коли ж усе здійснилося, як мріяли, щасливий тато написав донечці першу посвяту, в якій зронив: «Воно було таке мале і дивне — як ранок, світле, і як вечір, чорне». Проте Світлана зізнається: хоч батько її дуже любив, але ніколи не мав з нею тривалих задушевних розмов.
«Ми просто без слів відчували внутрішній світ одне одного, розуміли, що він складний та напівзакритий навіть для найближчого оточення, тому наче не сміли втручатися».
А ще донька Бориса Демківа зазначає, що «всесильний у небесах літературного слова», він, одначе, «все життя залишався безпорадним перед земною буденною прозою з її необхідністю пристосовуватися, розв’язувати меркантильні проблеми, залежати від людей, для яких мистецтво було незрозумілим і неприйнятним, а матеріальне — далеко понад духовним». Та попри все в ньому кипіло чоловіче єство, він докладав усіх зусиль, щоб бути-таки господарем. Світлана згадує, як батько вчив маму готувати картопляні галушки, щипаний (зі шматочками тіста) суп, що на Галичині називали стиранкою, і деруни, які все життя вважав королівською стравою.
Борис Миколайович любив природу, й захоплення нею відлунювало, віддзеркалювалося, вирувало в його поезіях. Як згадує Світлана Мичко, у теплу пору полюбляв сідати за дерев’яний стіл, під яблунями біля будинку, в якому мешкав, і писати. Міг творити, не зважаючи на жодні умови та місце.
«Записуючи щойно народжені рядки, мав звичку стиха декламувати їх, наче звіряючи ритміку. Виходило це в нього завжди емоційно та пристрасно, ніби читав їх зі сцени у людній залі», — розповідає донька поета.
Восени 1998 року в Бориса Демківа стався перший інсульт, після якого, кажучи словами доньки, поет став наче птахом, якому обрізали крила. Він вже не міг писати. Другий інсульт був дуже важким. Він і обірвав життя. Це сталося за день до нового 2002 року.
Його поховали у рідному місті на Микулинецькому кладовищі. На надгробку з’явився поетів портрет, нотатник, ручка і перший куплет «Квітів ромена». Його ім’я засвітилося квіткою терну й на міській алеї Зірок, а на будинку на вулиці Родини Барвінських, де він мешкав певний час, відкрили меморіальну дошку.
Борис Олійник пізніше сказав, що Борис Демків підсвідомо працював на своє безсмертя. Це вічне існування в пам’яті краян, свого народу він заслужив творчістю, викресаним із таланту, високих душевних поривань, характеру поетичним словом.