Провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського Євгенія Стороха:
«А Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила»

9 вересня відзначатимемо 250-й день народження Івана Петровича Котляревського, автора безсмертних «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника», основоположника нової української мови й літератури, патріота, воїна. Збираючись написати про нього, задумався: хто сьогодні в Полтаві найкраще знає його біографію — таку, щоб не тільки з книжок. Місцеві краєзнавці порадили звернутися до провідного наукового співробітника Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського Євгенії СТОРОХИ, яка майже 41 рік досліджує життя і творчість Івана Петровича.

«Еней був парубок моторний…»

— Євгеніє Всеволодівно, подейкують, що «Енеїду» Котляревського надрукували без його згоди.

— Перші три частини поеми 29-річного, нікому не відомого полтавця Івана Котляревського стали широко відомі в українській діаспорі в Петербурзі, який, наче магніт, притягував талановиту молодь з України. Адже там концентрувалося культурно-мистецьке життя, були можливості для кар’єрного зростання. І хтось із цих молодих людей у 1890-х повіз у столицю невідомо ким переписаний текст «Енеїди» Котляревського. Твір прочитали. І Максим Йосипович Парпура, конотопський поміщик, лікар за фахом, сказав: «Боже, яка краса! Який талант! Невже це пропаде?» Я не знаю, що достеменно він говорив, але логіка його дій відповідає словам, які я кажу. Він був людиною дуже забезпеченою, працював у типографії і займався видавничими справами з медицини. Він узяв оцей рукописний список, невідомо ким переписаний з оригіналу Котляревського, і видав власним коштом. На титульній сторінці першого видання «Енеїди» зазначено: «Иждивением Парпуры».

Котляревський невідомо коли дізнався про те, що «Енеїду» у Петербурзі видано, кинувся твору, а там пропущені строфи, а там строфи спотворені, перекручені слова і вислови. І він схопився за голову.

Не встиг автор ще нічого вдіяти, як на численні прохання росіян — читачів, яким так полюбилась «Енеїда», — знову видають перші три частини цього твору в друкарні Івана Глазунова.

Було дуже престижно друкуватися у Глазунова, потрапити в його коло уваги, бо він був ще й літературним критиком. У нього, до речі, друкувався Олександр Пушкін. Тож таким чином «Енеїду» надрукували ще раз. Без усякого спонукання, ініціативи від Котляревського.

Через 10 років його «Енеїду» знову надрукували. На той час Іван Петрович уже вийшов у відставку, приїхав до Полтави, відновив свої полтавські знайомства, серед них був і князь Семен Михайлович Кочубей. Він дав Котляревському кошти для того, аби автор сам, під власною редакцією, видав «Енеїду». А Котляревський тоді саме дописав її четверту частину. Відтак він їде в Петербург і 1809 року видає чотири частини книги. Повністю цей твір було видано вже по смерті автора, у 1842 році.

— Котляревський був причетним до справи декабристів, і його чекала каторга, але, за легендою, від Сибіру його врятувала молода заміжня жінка.

— В «Алфавіті декабристів» справді згадується ім’я Котляревського: «Котляревский, малороссийский дворянин. Матвей Муравьёв-Апостол, между прочим, называет его среди членов тайного малороссийского общества. Но, по изыскании такого общества не обнаружено, и дело оставлено без уважения».

Ось так. Котляревського обійшла доля тих, хто зустрів на своєму порозі фельдєгеря, а потім його зібрали й відправили в Сибір. Але 20 років тому в місті Новоселенгінськ (Читинська область, РФ) у музеї-архіві декабристів було виявлено листування Сергія Волконського, Сергія Трубецького і Федора Ватковського. Вони у своїх листах згадують події, що були на межі повстання декабристів. Згадують Полтаву, куди приїздив Павло Пестель, полтавську масонську ложу, згадують Котляревського як людину надзвичайно привабливу. Людину чесну, порядну. Людину, котра була близька до них. І Сергій Волконський у листі до Федора Ватковського пише: «А Котляревского от Сибири и каторги спасла женщина, которая его любила». І я багато років думала над тим, хто могла бути ця особа. Що значить «которая его любила»?

Заступитися за державного злочинця могла тільки «столбовая дворянка» від Рюриковичів.

Коли саме народився Котляревський

— Отже, невідомо, хто ця пані?

— Мені здається, що я розгледіла ту людину, котра могла б за Котляревського вступитися. Одна-єдина така жінка була — це дружина Полтавського генерал-губернатора князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського Варвара Олексіївна Рєпніна. Оця людина, внучка останнього гетьмана України Кирила Розумовського і донька міністра освіти Олексія Розумовського. Вона. Тут виникає запитання: як потрактувати слова «которая его любила»? Вона всім своїм серцем, душею, усім своїм єством була прив’язана, віддана і любила свого законного чоловіка. Це ми через два століття маємо схиблену свідомість. Думаю, в цьому контексті слово «любила» означає те саме, що й «почитала», «благоговела», «уважала». Це аж ніяк не означає, що вона Котляревського кохала.

— А була у його житті жінка, яка його кохала і яку він кохав?

— Замолоду в Котляревського був невеликий період, чотири роки, коли він вчив панських дітей у селах Золотоніського повіту, переважно в селі Коврай Другий. Тож серед його вихованців і вихованок була молода, вродлива, хороша дівчина, далека родичка цих панів, у яких він служив. Звали її нібито Марія Семенівна. Прізвище її не відоме. Котляревський, щойно побачив Марію, то як поет одразу написав для неї вірша. Потім другого, третього. Небагато часу знадобилося, щоб господарі цього маєтку помітили взаємну прихильність Котляревського і Марії Семенівни. Вони покликали до себе Котляревського і оголосили йому, що Марія Семенівна призначена в дружини іншому — їхньому сусідові, багатому поміщику-вдівцеві. Тут треба було сперечатися з долею Котляревському. Він був не маєтний — мав 60 десятин землі, лісок, лужок коло Ворскли, старосвітську хату і маленьке обійстя під Свято-Успенською церквою в Полтаві. Сперечатися з долею йому не випадало.

Якби він хоч на мить прийняв думку про таємне вінчання, а потім — упасти в ноги матінці й просити вибачення за скоєний вчинок, то, може, мати й вибачила б. Але в Полтаві було дворянське товариство, і на такі вчинки — вінчання без благословення божого, благословення іконою в батькових-материних руках — сприймали дуже несхвально. Це було порушенням заповіді й великим соромом. Зрештою на Марії Семенівні назавжди залишилося б тавро розслідування презирства, глуму. Котляревський цього, звісно, не хотів, тому й змирився з долею, хоча через це тяжко страждав. Там, де він пише в «Енеїді», що «стріли Амура приносять велику біль», є уточнення: «…не доспиш Петрівськой ночі, — те по собі я знаю сам». Ось таких екстраполяцій, перенесення дії на самого себе, у нього в «Енеїді» всього кілька. Безумовно, він сумував за сім’єю, яка дає захист, опору, підтримку. Відтак як ідеал, як його вічна мрія, як щось небесне, прекрасне, чого в нього ніколи не було, у нього народилася «Наталка Полтавка». «Енеїда» — про те, як не повинно бути, як не треба жити; «Москаль-чарівник» — про те, що є: як залицяються, як приходять свататися, як жартують. А от «Наталка Полтавка» — це ідеал, це мрія. Це те, чого Котляревський хотів і для себе, і для полтавців, і для всіх українців — згоди в сімействі, миру й тиші. «Завести хазяйство і сімейство, жить праведной жизнью, і заслужити прозвище добрих полтавців». Це заповіт Котляревського.

«Наталка Полтавка» завершується у нього взагалі пророчими рядками. Всі віки, скільки Україна буде, скільки пам’ятатимуть в Україні Котляревського, ніколи не втратять ваги його слова: «Коли хочеш буть щасливим, то на Бога полагайся. Перенось все терпеливо, і на бідних оглядайся».

— Живучи десятиліття Котляревським, ви, певно, зробили для себе якісь відкриття?

— Зробила. Я знайшла хутір Тютюнниківський, у якому, згідно з документами Івана Петровича, жили його кріпаки. У нас, у музеї, список його кріпаків — усім своїм людям він дав волю за 27 років до скасування кріпосного права.

Також я встановила село над Ворсклою, в якому жила Наталка Полтавка з матір’ю Терпилихою після переїзду з Полтави. Нині воно називається Петрівка. Знайшла там джерельце, з якого вони брали воду. Місцеві жителі мені показали дорогу, якою до Наталки їздив тахтаулівський дяк свататися. Тепер мені не дає спокою таємниця з біографії Котляревського.

Усі знають, що Іван Петрович народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, у хаті на Соборному майдані, впритул до Свято-Успенської церкви. Помер 10 листопада 1838 року. Але у його метричному свідоцтві зазначено: «29 августа 1769 года крещен сын Петра Котляревского, протоколиста». «Крещен» — у день народження не хрестили. Хрестили через день, два, три. Постає питання: коли саме народився Котляревський? Ось іще маленька таємниця Івана Петровича. Але залишимо її для дослідників майбутнього.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур»