Євген Колодійчук був одним із небагатьох на нашому курсі, хто не похвалявся наполеонівськими літературними замірами. Тоді як більшість із нас розповідали, що вже творять романи, поеми, драми, кіносценарії, — чи не кожен був уже за п’ять хвилин до безсмертя за життя. Щоправда, минули десятиріччя, а архігеніальні творіння так і не явилися на очі читача.
Скромний і стриманий Євген, що приїхав до столичного вишу з Волині, виокремлювався хіба що цікавістю до книжок і тим, що вчащав на літературні вечори у Спілці письменників. І лише через кілька років виявилося, що він уміє і дотепну епіграму чи пародію встругнути, й озватися проникливо ліричними рядками. Мабуть, з усіх нас він найбільш був річчю в собі. Цілковито позбавлений егоцентризму, ніколи не виставляв себе напоказ і жив мовби із застебнутою на всі гудзики душею.
У кожного з моїх однокурсників були якісь проблеми — і всі про них знали. І тільки Колодійчук не обтяжував нікого своїми клопотами. Отож Євгена ми знали і воднораз не знали. Що достеменно було відомо — він напродив самостійний і толерантний.
Мені випало з ним працювати в київській обласній молодіжній газеті, де він розкрився як талановитий журналіст і надійний колега, що ніколи нікого не підведе. Не бачачи його ініціативним до походу в літературу, гадалося, що Євген цілковито присвятиться газетярству. Однак минув час — і з’явилася його дебютна книжка гумору й сатири «Рентабельний злодій», яку відразу помітили, бо прозеліт веселого цеху продемонстрував оригінальну сміхову культуру. Його експресивне й замашне слово несе вибухову почуттєву енергію, він уміло конструює комічні ситуації.
«Неонові штани», «Поцілунок опівночі» та «Куди зникла жінка», що з’явилися згодом, утвердили за ним у веселому цеху надійну репутацію. Він став творчим авторитетом. А потім він видав збірку лірики «Роса на серці». Виявилося, що дотепний чи саркастичний Колодійчук може бути й глибоко задушевним та ніжнотонним.
Коли думаєш про його літературну біографію, то напрошується така аналогія: він — мовби овоч, що пізно достигає. Упродовж років у ньому йшла напружена інтелектуально-духовна робота, що й сформувала закінчену творчу індивідуальність.
Усе його післяуніверситетське життя пов’язане із пресою. Чимало років віддав він «Урядовому кур’єрові», де в нього з’явилися ще дві улюблені теми: народознавство й альтернативна медицина. Колодійчук не вмів писати погано, а в цих матеріалах цікавий фактаж має блискучу літературну оркестрацію, там органічно поєдналися цікаві знання й унікальна майстерність популяризатора.
В одній з останніх своїх книжок «Куплю президента» він в автоінтерв’ю так розповідає про особливості свого життя:
«— Спогади про війну?
— Весь тягар війни стійко переніс на маминих плечах.
— Дитячі враження?
— Змалечку не любив баранів, телят і тих, що риють.
— Кілька слів про студентські роки…
— Університет вчив, як не треба писати і як не треба викладати.
— Чи люблю я свою роботу?
— Журналістика — що рідна жінка: вона трохи інакша, як на першім побаченні».
Отак із гумором він говорив про все, а особливо — про себе. Ненав’язлива самоіронія супроводжувала його все життя. Це було ще однією його характерною рисою.
Євгена не стало за два місяці до його сімдесятиріччя.
У нього було багато творчих планів. І він сподівався, що, вивільнившись від журналістики, встигне ще багато зробити.
Почав цікаво писати для дітей.
Але…
Думаючи про це життя, розумієш: Євген Колодійчук належить до тих людей, хто створив себе саме такого, яким ми його знали. І лишився самим собою впродовж усіх своїх літ.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»