28 жовтня — День вигнання нацистських окупантів з України
Про відважного воїна часів Другої світової Володимира Майборського нині згадують дедалі рідше. То колись у його мальовничі Зіньки на Хмельниччині приїжджали юні слідопити, щоб подивитися на живу легенду, воїни дивізії, у якій воював, невгамовні журналісти. Не те тепер. Інтерес до його подвигу, на жаль, слабшає.
Він прийшов у прославлену Залізну дивізію тоді, коли вона підступала до Карпат. Командир роти Осмольський одразу помітив, що перед ним не новачок у військовій справі, а бувалий у бувальцях фронтовик, одначе запитав: «Давно воюєте?» «Із перших днів війни, — сказав як відрубав Майборський. — Брав участь в обороні Миколаєва, Севастополя. У бригаді морської піхоти штурмував Сапун-гору. Зенітник я, та іноді й розвідником був, по язиків ходив. Приводив їх, а то й приносив на собі».
Після слова «приносив» командир лукаво посміхнувся, либонь, подумав: справді, такому козарлюзі під силу бика підняти.
Довгою і важкою була дорога Майборського до 24 стрілецької. У битві за Севастополь зазнав трьох поранень. На кримській землі потрапив в оточення. А потім — полон, табір для військовополонених, втеча, партизанський загін, знову діюча армія і нові рани.
«До вас прибув просто зі шпиталю», — сказав Володимир ротному. «Такі досвідчені солдати, як ви, мені дуже потрібні, — відповів той. — Ось прийшло поповнення з Вінниччини. Учитимете їх, як поводитися в бойовій обстановці».
«Було таке, бодай не згадувати...»
Дивізія з боями просувалась уперед на захід. На вістрі атаки опинилася рота Осмольського. І новачки, і досвідчені в боях воїни вражалися мужності «морячка» Майборського. Ось лише кілька фрагментів про його звитягу, які для більшої достовірності наводжу з нагородного листа, який на моє прохання колись надіслали із Центрального архіву міністерства оборони СРСР: «21 червня 1944 року під час розвідки боєм поблизу селища Погар В. Майборський виявив мужність та відвагу. Із групою бійців просунувся вперед і, незважаючи на сильний кулеметний та мінометний вогонь супротивника, зробив проходи через мінні поля і дротяні загорожі. Подолавши перешкоди, він першим увірвався у траншеї ворога. У рукопашному бою та гранатами знищив близько 20 гітлерівців. Пробравшись у тил оборони ворога, розвідав вогневі позиції, захопив полоненого і здав його у штаб.
Дорогою назад Майборський зустрівся із групою із 13 ворожих солдатів. Вони відкрили по ньому вогонь. Куля влучила розвідникові у плече, але він вів боротьбу і вийшов з неї переможцем. Дев’ять гітлерівців лягли під його автоматом, решта зникла».
Ще за життя Володимира Петровича мені, його землякові, не раз доводилося бувати в оселі героя. І процитовані рядки він уперше почув саме від мене. Коли слухав, його кущисті брови опускалися, закриваючи блакитні очі.
«Було таке, бодай не згадувати...» — шепотіли його посуворілі уста.
Лаконічні, строгі рядки фронтового документа — то немовби заспів до нового подвигу, який невдовзі здійснив рядовий радянської армії Володимир Майборський.
Той бій за село Черемхів під Коломиєю до останніх днів життя стоятиме перед очима фронтовика. «Наша рота першою йде на прорив, — сказав Майборському Осмольський. — І наш, і німецький передні краї заміновано. Підрозділу, що в обороні, доручено прибрати мінні загороди. Вам як найдосвідченішому доведеться очолити атаку. Будьте обережними, щоб не наразитися на невиявлену міну».
І знову з нагородного листа: «13 липня 1944 року батальйон за сигналом пішов у наступ, подолавши мінне поле і дротяні перепони, заховані в густому житі. Майборський ішов попереду. Раптом із ворожого дзота застрочив кулемет. Під сильним вогнем піхота залягла. Майборський піднявся і крикнув: «Якщо я загину, то ви пройдете вперед, товариші!» і кинувся до амбразури дзота».
Володимир Петрович під час однієї із зустрічей домалював мені цю картину, що вражає героїзмом і трагізмом: «Гукнувши ті слова, я щосили кинув гранату під дзот. У ту саму хвилину мене всього обдало жаром, скувало нестерпним болем, підкинуло і жбурнуло, мов камінь, на землю. Пробую підвестися — не можу: ворожою чергою перебило ноги. До амбразури ще кілька кроків. А позаду — мої побратими, яких поливає з ворожого кулемета. Зібравши рештки сил, зіп’явся на лікті. Доповз до амбразури, що на мить заклякла, навалився на німецький кулемет, притис гарячий ствол до землі і зі скреготом протиснув у чорну пащу амбразури протитанкову гранату. Вибух. А далі нічого не пам’ятаю».
Усім смертям усупереч
Майборський не чув переможного «Ура!» товаришів, не розділив із ними радості успішної атаки. Залізняки були захоплені мужністю й жертовністю однополчанина. Вони клялися берегти пам’ять про нього, рішуче мстити нацистам за смерть «морячка». Із цією клятвою бійці 24 стрілецької дивізії визволяли решту української землі від німецьких окупантів, з іменем Майборського на устах прокладали собі шлях на Ужгород і далі на захід.
«Золоті зірки» рядовим солдатам діставалися на війні дорогою ціною. Їх оплачували кров’ю. Представили до звання Героя і безпартійного кулеметника 2 батальйону 7 стрілецького Прикарпатського полку 24 стрілецької Бердичівської Самаро-Ульяновської двічі червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького Залізної дивізії Володимира Майборського. Посмертно. Так вважали в його частині. А він вижив! Усупереч усім смертям. Його підібрали санітари другого ешелону, одразу визначивши місце — у братську могилу. Та коли їздовий віз загиблих на вічний спокій, почув, ніби на возі хтось ойкнув. Це й привернуло його увагу. Підставив дзеркальце до губ одного, другого, третього. Саме над третім — Володимиром Майборським воно потьмяніло. Виходить, живий?
Дев’ять місяців виходжували потім лікарі відважного солдата. Ампутували вище коліна праву ногу, вже замірялися й на ліву, та хтось із хірургів засумнівався: а може? І не помилився.
Стверджують, що в роки війни понад 300 радянських сміливців закрили собою ворожі амбразури. Вижило троє. Один із них — Володимир Майборський.
Коли одна з найстрашніших воєн добігала кінця, на пагорбку біля рідного села з’явився він. Спираючись на милиці, поволі покульгицав у видолинок, де над тихоплинною Вілією повсідалися хатки.
«Володька, Володька іде! Присяйбо, він!» — сплескували в долоні дівчата, прилипаючи носами до вікон. «Тю на вас! Зовсім почманіли без парубків, — вспокоювали їх матері. — Ваш Володька давно на тому світі. Ви що, не чули про похоронку?» Його мати й справді вісім місяців оплакувала сина одразу після того, як одержала листа з частини, де йшлося: посмертно представлений до звання Героя. Про те представлення він дізнався тільки вдома. Із гіркотою довідався, що жоден з його листів у село чомусь не дійшов.
«Золоту зірку» вручав В. Майборському в Кремлі тодішній голова президії верховної ради СРСР М. Шверник. Він довго тиснув загрубілі сильні руки солдата, сказати б, однополчанина, бо сам у минулому служив комісаром другого полку Залізної дивізії.
Усе життя Володимира Петровича замішане на таких перипетіях, хитросплетіннях, які не здатна витворити й найхимерніша уява. До прикладу ось це.
Повернувшись додому, Майборський не сумнівався, що його частину розформовано, хоч дуже хотілося повернутися, адже то часточка його бойового життя. Та весь поринув у трудові будні. Звив сімейне гніздечко, спорудив хату. Трудився, як міг. Працював і головою сільради, і вагарем, і в ревізійній комісії колгоспу.
Зустріти вийшов увесь полк
1961 року трапився Володимиру Майборському щасливий випадок. На риболовлі дивом зустрілися йому офіцери-відставники, в розмові з якими довідався, що його частина досі діє і дислокується поблизу Карпат. Не гаючи часу, на своєму старенькому зношеному «бобику» вирушив у дорогу. Коли з’явився на КП і представився: «Я Майборський», — солдати, що стояли на вахті, знічено перезирнулися: який він достобіса Майборський? Справжній Майборський стоїть оно на території частини пам’ятником. Та небавом усі переконалися: людина, яку всі ці 17 років вважали полеглою, жива. Зустріти Героя вийшов увесь полк.
Згадуючи ту бентежну мить, Володимир Петрович казав мені: «Віриш, Андрушо, коли йшов до прапора своєї частини крізь довжелезний стрій солдат, через їх гримуче «Ура!», думав, упаду. Але якось вистояв. Тільки піт градом котився з мого обличчя».
Під час тієї зустрічі я дізнався, як шанували в частині його пам’ять. На вечірній повірці щоразу згадували ім’я Героя. Подвиг бійця увічнили в діорамі музею бойової слави частини. Скульптор виліпив бюст. Створив його, вважайте, навпомацки — за розповідями тих, хто знав Майборського, бо в частині не збереглося жодної його фотографії.
Був подивований, що на його честь склали пісню, яку виконували на мотив «Раскинулось море широко». Цим ушанували і його участь у боях у морській піхоті, і передвоєнну працю вантажником у портах Херсона, Батумі, Махачкали, Миколаївська-на-Амурі, Архангельська. Солдати проспівали Героєві цю популярну в тодішньому Прикарпатському окрузі пісню.
Ця незвичайна зустріч змусила тоді автора пісні лейтенанта А. Зурова змінити останній куплет на мажорний, життєствердний.
Ось і вся історія життя Володимира Майборського, так би мовити, її короткий курс, бо повний варіант навряд чи й у книжку вкладеться. Про нього і таких, як він, нині згадують рідко, а якщо й згадують, то неодмінно з корекцією: «вихований тоталітарним режимом, ішов на смерть під примусом». Володимир Петрович під час численних зустрічей із молоддю не раз чесно стверджував: «Я йшов на ризик свідомо. Був бойовий наказ. То що ж я за солдат, якщо його не виконаю? Певен: так тоді вчинив би на моєму місці кожен, кому дорога рідна земля, а вона ж нам як мати».
Життя відміряло йому рівно 75 років. Через важкі рани й хвороби він не встиг досхочу натішитись подільсько-волинським небом. Услід за його кончиною не стало й дружини. Рано пішли з життя обидва його сини. У хаті Майборських знайшла притулок початкова школа. Тут у передпокої куточок, присвячений подвигу славетного земляка. Раніше був у селі музей бойової і трудової слави, левову частку якого становили експонати, присвячені героєві-земляку, але на початку 1990-х запопадливі борці з усім «колишнім» зруйнували його, як колись трощили церкви. Історія нічого не навчила новітніх хунвейбінів. А шкода. Адже в тій експозиції (сам бачив) було чимало вартісного, що боляче єднало село з тією кривавою війною.
Володимир Майборський народився на початку жовтня 1911-го, тобто рівно 110 років тому. Уже 35 років немає з нами цього славного сильного духом українця. Вклонімося його світлій пам’яті. Бо він із Героїв Герой, одвічна жива легенда і слава України.