ОСОБИСТОСТІ
Доктор філологічних наук
Галина СИВАЧЕНКО
6 березня, але 60 років тому, у французькому містечку Мужен помер Володимир Винниченко: наш найперший прем'єр-міністр, автор державних законів Української Народної Республіки і художніх та публіцистичних творів, живописець і надзвичайно цікава людина, пишатися якою в Україні не поспішають...
Про це і не тільки наша розмова з відомим літературознавцем Галиною Сиваченко, причетною, зокрема, до романів Винниченка "Лепрозорій" та "Нова заповідь", які наприкінці 2010 року вперше в Україні побачили світ окремими книжками у столичному видавництві "Знання".
- Пані Галино, Володимир Винниченко ладен був рік іти пішки заради тижня на Батьківщині. Його архів, згідно із заповітом дружини Розалії, понад тридцять років чекав у Колумбійському університеті в США, доки Україна стане незалежною державою, і потім довго сюди повертався...
- І не повернувся.
- Як - і досі?
- Є заповіт, але існують і процедури архівні: треба зробити цифрові копії для Української вільної академії наук (УВАН) у Нью-Йорку та Колумбійського університету, а це коштує десятки тисяч доларів. Не скажу, що роблять щось там, аби не віддати архів, але й щоб повернути його - теж нічого... Кажуть, що літаком не можна його перевозити, бо той може розбитися, пароплавом - а якщо затоне?
- Проте картини його і дещо з архіву вже в Україні.
- Так. Я сама привезла з Колумбійського університету роман "Лепрозорій", але не рукопис, а копію машинописну. Поїхала за стипендією Фулбрайта в Нью-Йорк, десь півроку вивчала архів Винниченка. Його щоденники читала: ксерокопії з них дуже погані, але десь тисяча розбірливих сторінок у мене в комп'ютері є. Частину з них опублікувала в "Київській старовині", на решту, сподіваюся, знайду видавця. Щоденники Винниченка - це таки супер! Там вся творча лабораторія, дуже цікаві речі про особисте життя, про політику, про Україну. Я роздаю це тим, хто готує дисертації, воно їм дуже допомагає. Бо всі "товклися" на Винниченку до 20-го року, до еміграції, дисертації про це писали і книжки. Я спробувала пройти далі.
Роман "Вічний імператив", на жаль, не знайшла: кудись його поклали, архів же неопрацьований, просто зберігається у відділі рукописів Колумбійського університету. Не так, як у нас, де все розписано по картках. "Нова заповідь" маленькою книжкою вийшла у Франції 1949 року і нагороджена медаллю французького читацького товариства. Вона мала дві редакції, першої (1934) я, на жаль, не бачила, але між нею і другою, гадаю, різниця велика. Бо там уже йдеться про сталінські репресії. Роман цей нереалістичний, образи дещо схематизовані, присутні дискурсивні полеміки, що є свідченням модерністського начала.
До речі, Тамара Гундорова привезла з Америки років десять тому машинописну копію "Конкордизму" і лише нещодавно видала його в "Українському письменнику".
- Чому ви обрали для оприлюднення саме "Лепрозорій" і "Нову заповідь"?
- Бо, крім них і "Вічного імперативу", всі твори Винниченка опубліковані. "Лепрозорій" у нас просто невідомий був, а "Нова заповідь" - ну, може, лише комусь. Ці два романи не сказати, щоб аж надто захопливі для усіх читачів. Можливо, для тих, хто цікавиться письменником, щоб побачити його в іншій іпостасі. Але для дослідників української літератури і, зокрема, творчості Винниченка - там є про що думати і писати. Стільки дисертацій, як про нього, за останні майже 20 років немає ні про кого з українських письменників. Ні про Шевченка, ні про Лесю Українку.
- Михайло Коцюбинський зауважив 1910 року: чиї книжки найбільше читає і купує молодь, - то це Винниченка. А нині "найзапекліші" його шанувальники - науковці...
- По його "Сонячну машину" колись черги шикувалися до книгозбірні. Зараз же ніхто не читає цей дуже непростий роман, зате стільки дисертацій про нього - свідчення інтересу й молоді. В українській літературі таких письменників не було і немає.
- Чим же він найособливіший?
- Винниченко завжди був на гребені навіть не моди, а часу літературного. Бо все, що у світовій літературі (принаймні європейській) відбувалося, знаходило відображення в його творах, особливо, коли вже за кордоном жив.
Він дуже щирий, чесний: і про себе теж казав, як воно є, а не лише до всіх був прискіпливим. Можливо, мав якусь образу, що не в Україні перебував, сумнівався багато: треба щось писати чи видавати? Конкордизм (доктрину вдосконалення людини і суспільства) придумав і популяризував, з ним до всіх звертався. І до Ромена Ролана, і до Андре Жіда, щоб перекласти, опублікувати. І до політиків писав листи: адже не просто емігрант, прем'єром українського уряду був раніше. Але його послання йшли абсолютно в нікуди.
- Чи був Винниченко щасливим в особистому житті?
- Так, бо Розалія - унікальна жінка. Вона дозволяла йому багато чого. Він захоплювався іншими жінками, там любовні трикутники безкінечні... Тоді взагалі це було модно серед багатьох митців. Розалія знала це. Але й вона мала свої романи. В щоденнику є записи, що була нібито і бісексуалкою, кудись їздила, до якихось хлопчиків, дівчаток. Він це теж знав. Десь у 1924-1925-му страждав на чоловіче безсилля - емігрантське, стресове. Розалія його десь лікувала, операцію робили йому в Німеччині, щось там пересаджували від мавпи. Тоді модні були і такі операції... Він цілий рік потім детально описував її результати і власні реакції.
- І з-поміж нудистів Винниченки значились.
- Так. А потім конкордистами стали, їли тільки сире. У них город був у Мужені, вирощували овочі, фрукти, це ж південь Франції, недалеко від Канн. Якісь там йогурти робили і продавали їх на базарі. Але жили не дуже заможно, навіть голодували під час війни.
Винниченко постійно думав про цей конкордизм, щоб повернутися в Україну й пропагувати його. Звичайно, його теорія утопічна, лише нею суспільство не згармонізуєш. Але ці ідеї непогані, мають послідовників. Поширені нині сучасні системи оздоровлення, голодування, здорового харчування Винниченко не тільки пропагував, а й дотримувався їх.
Десь наприкінці 30-х років читав Троцького, "Бюллетень оппозиции" від початку до кінця, знав про московські процеси. А знак рівності між Сталіним і Гітлером поставив ще Бог знає коли: в 1925 році сказав, що з червоного яйця революції вилуплюється фашизм (про який тоді мало хто мав гадку).
Не кажу, що він передрік появу Європейського Союзу, але вже наприкінці 40-х років минулого століття розмірковував про європейський уряд, спільну валюту тощо. Згодом Андрій Сахаров висунув подібну ідею - конвергенції: мирного співіснування різних соціально-політичних систем.
- Таке собі пророцтво митця. І незгасна мрія жити на Батьківщині.
- Більше того, всі його емігрантські твори - про Німеччину, Францію, за винятком "Слово за тобою, Сталіне", але як зазначив Микола Зеров, за вулицями Берліна чи Парижа майже завжди вгадуються київські.
- Здається, "Лепрозорій" Винниченки готували до Нобелівської премії. А "Нову заповідь" зарубіжний літературознавець Ілько Борщак дуже цінив: казав, що крім неї, з української літератури французька громадськість відгукувалася тільки на твори Тараса Шевченка і Марка Вовчка.
- Намір був: 1951 року хтось із політичних діячів емігрантських до Винниченка приїздив, про висунення на Нобелівську премію розмовляли, але, здається, не йшлося про конкретні твори.
- Як би ви зацікавили сучасного українського читача цими двома книжками?
- Молода людина, яка вивчала Винниченка в нашій школі чи виші, прочитавши їх, відкрила б його заново. Бо після еміграції, починаючи з "Сонячної машини", це вже зовсім інший митець. Можливо, тому, що жив у Європі, хоча постійно думав про Україну. Він один із найерудованіших українських письменників. Шевченко, Франко, Леся Українка багато читали, Загребельний був великим ерудитом. Винниченко "поглинав" твори й французькою мовою. Анре Жід опублікував "Повернення з СРСР" - він одразу ознайомився. Його обізнаність відчувається й у творах, і в щоденниках. Дружина Розалія закінчила медичний факультет Сорбонни, захоплювалася лікуванням гіпнозом. Він теж цікавився цією проблематикою, зокрема творами Метерлінка про потойбіччя, щоправда, сам подібного не писав.
Маємо шанувати Винниченка і як голову першого українського уряду, автора універсалів. Його помилки... Є таке в українців: 200 років шпинятимуть, що і того не зробив, і того. А в нас кого не візьмеш - хтось чогось не зробив. Зрештою, Винниченка треба "розділити": на письменника й політика. Скажімо, Жан Поль Сартр - ультралівий комуніст, відмовився від Нобелівської премії. І письменник, якого мало хто добре знає, бо його нелегко читати. Але ж французи ним пишаються, бо це постать світового масштабу. А в нас взагалі мало кого цінують, а вже Винниченка тим більше. Щось видається, але повного зібрання його творчості не було й не буде: принаймні за нашого життя...
- Тобто такі особистості у вигнанні від нас самих, українців?
- Розалія Яківна мріяла, що настане день, коли Винниченка шануватимуть співвітчизники. Але ж і досі не дочекалися... Будинок їхній у Мужені, який міг би стати Українським домом у Франції, перепроданий. Могилі їхній понад 50 років, її, згідно з французьким законом, можуть ліквідувати. Треба щось робити, аби вона там і надалі зберігалася. Чи перепоховати подружжя. Не в Києві, то в Кіровограді, де відкрили торік, до речі, прекрасний пам'ятник Винниченку, біля університету. У Києві ж немає навіть меморіальної дошки на університеті, де він вчився. Вже стільки нових вулиць столичних з'явилося, та жодної імені Винниченка.
Ми зробили те, що могли, аби повернути в Україну майже всі художні твори Винниченка, крім "Вічного імперативу". "Лепрозорій" і "Нова заповідь" не бестселери, їх, звичайно, не вириватимуть з рук. Та й чи багато чого зараз виривають? Але ці дві книжки - ще одна спроба наблизити Винниченка до культури співвітчизників, до українців.
- Він цього вартий.
- Безумовно. Володимир Винниченко прожив у літературі майже 50 років. У художньому сенсі добре відчував сучасні віяння, знав, як треба писати, про що. Я б його назвала експатріантом. Є письменники, які в еміграції консервують свою національну культуру. А він для неї щось відкривав, намагався якось її оновити, наблизити до світу.
ДOСЬЄ "УК"
Галина СИВАЧЕНКО. Народилася у Києві. Закінчила філфак держуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Нині завідувачка відділу компаративістики Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ. Автор монографії про Володимира Винниченка "Пророк не своєї Вітчизни".