РАРИТЕТИ
Через 163 роки втілилась у життя мрія Тараса Шевченка: світ побачив "Другий "Кобзар"
Шевченкіана сьогодні воістину неозора. Нагромаджено й осмислено стільки духовних скарбів, що, здається, всі факти, деталі, навіть малопомітні подробиці, пов'язані з життям і творчістю Кобзаря, знайдено та прокоментовано, що вже годі чекати якихось відкриттів. Та ба! Насправді таке судження, хоч і вельми поширене, але далеке від істини. Яскраве свідчення цього - багаторічні цілеспрямовані пошуки відомого вченого - заступника директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Сергія Гальченка.
Уже в перших розвідках науковця, віддаючи належне авторитетним попередникам, намагався уникати проторованих шляхів. Так, ще 1992 року під час його перебування в Нью-Йорку генеральний секретар Української вільної академії наук у США і завідувач її архіву Василь Омельченко розповів, що має інформацію про шевченківські матеріали - рукописи, офорти та інші раритети. На жаль, з'ясувалося, що повернути їх в Україну складно: існує сила-силенна спеціальних процедур, усіляких погодженостей та формальностей.
Отож український науковець привіз додому лише альбом фотознімків 1920-1930-х років Моринців та Керелівки, а також оригінал рукопису вірша Янки Купали "Пам'яті Шевченка" 1911 року.
Це був скромний, але обнадійливий початок. Украй важливо, що клубочок почав розмотуватися. Ниті з нього простяглися в різні куточки світу. Без жодного перебільшення скрізь (за винятком хіба що Антарктиди) й досі зберігаються неоціненні документи, освячені іменем Кобзаря. Особливо багато їх розпорошилося під час Другої світової війни, коли не вдалося евакуювати основні фонди Київського будинку-музею Тараса Шевченка. Дякувати Богу, рукописний фонд Інституту літератури та експонати Центрального музею вчасно вивезли до Уфи та Новосибірська.
Директор будинку-музею Андрій Терещенко та його дружина Любина спакували всю колекцію в місткі скрині. Так вони й стояли у ветхому приміщенні поблизу Хрещатика. Восени 1941 року раритети мало не загинули під час пожеж на центральних столичних вулицях. Коли розпочався наступ радянських військ, німецька адміністрація організувала вивезення експонатів на Захід. Усе відправляли похапцем. Діяли різні групи. В одній із них був професор Мансфельд, який добре знав цінність Шевченкіани. Ніхто й досі не допевнився, що він привласнив, куди відправив найдорожчі експонати. Деякі скрині потрапили до Львова, деякі - до Праги. Чимало матеріалів опинилося в Польщі. Частина з них помандрувала до США... Поки що Сергію Гальченкові вдалося повернути лише дещицю шевченківських скарбів. Та, знаючи вченого як сумлінного відкривача й дослідника архівно-музейних глибин (чи й безодень), можна не просто вірити в нові й нові відкриття, а й сподіватися на них.
Відкриття Шевченкіани
Скрині з музейною колекцією - лише один приклад постійної націленості Сергія Гальченка на пошуки й відкриття. Багато їх - у скромному виданні так званого "Другого Кобзаря", рукопис якого Тарас Шевченко завершив 8 березня 1847 року в Седневі на Чернігівщині. Книжка мала побачити світ за підтримки Миколи Костомарова в Києві. Туди й вирушив автор. Та, як відомо, не доїхав: 5 квітня був заарештований на переправі через Дніпро. І ось - через роки й роки! - задум генія вперше втілено в життя: Сергій Гальченко підготував до друку омріяний автором "Другий "Кобзар".
У виданні, яке ще пахне друкарською фарбою, подано факсимільне відтворення двох зошитів із автографами Тараса Шевченка - балади "Лілея", "Русалка" та поема "Осика", а також поезії рукописної збірки "Три літа" й Шевченкову передмову зі знаменитим зачином: "Випускаю оце в люде..."
Не судилося тоді - вдалося лише сьогодні. Автентичність, справжність і зворушують, і хвилюють, і змушують задуматися над тим, що ми й нині, безперечно, любимо свого пророка, але насправді мовби читаємо, ніби знаємо, неначебто розуміємо його. Підтверджує це ще одне унікальне видання, підготовлене Сергієм Гальченком, - велика за форматом, поліграфічно вибаглива рукописна збірка творів Тараса Шевченка ("Кобзар" 1840 року, поеми "Гайдамаки" та "Гамалія"), які свого часу власноруч переписали латиницею й проілюстрували художники Михайло Башилов та Яків де Бальмен. Знову ж таки ця збірка не з'явилася друком, бо поета 1847 року арештували. І ось - перше факсимільне видання, і ось перед нами - істинний, без жодних інтерпретацій, Тарас Шевченко.
Уміння Сергія Гальченка знаходити маловідоме або й зовсім невідоме в біографії геніального поета вражає, захоплює, інколи навіть приголомшує. Але не дивує, коли знаєш, як ненастанно працює шевченкознавець, скільки часу - від далекої молодості до нинішньої зрілості! - покладено на вівтар постійних пошуків, скільки зусиль витрачено, аби видобути з-під трави забуття справді посутнє, без чого уявлення про Великого Тараса неповне, а інколи й неточне, спрощене.
За кожною знахідкою Сергія Гальченка - копітка щоденна праця. Це зрозуміло без аргументів. Але, думається, повсякчасна націленість на відкривавче начало неможлива без своєрідного природного дару, без розуміння доконечної необхідності не просто зробити свій внесок у Шевченкіану, а якомога більше вияскравити її граней, розкрити невичерпність генія. Бути першопрохідцем тут - і наукове покликання, і внутрішній обов'язок, і сенс дослідницьких "трудів і днів" ученого, радше - всього його життя.
У рецензії Сергія Гальченка на книжки московського колеги В. Мельниченка є таке спостереження: "Нерідко в його працях зазначається, що документ друкується вперше, а для шевченкознавства це досить рідкісне явище". Так само можна сказати й про самого автора доброзичливого відгуку.
Наукове значення шевченкознавчих досліджень Сергія Гальченка важко переоцінити. А ось недооцінити - річ звична, проста. Ось чому хочеться вже сьогодні (а не завтра чи згодом, колись) наголосити, що вчений не один рік готував до друку тексти для повного (нарешті справді повного!) "Кобзаря". І нещодавно він побачив світ - після прискіпливого читання й перепрочитання, після вивіряння кожної літери й коми. Це те видання, яке явило істинного (не сфальшованого, підкоригованого чи усіченого) українського поета, видання, якому можна вірити до останньої крапки. Отож що неозорішою стає Шевченкіана, то більше несподіваних відкриттів чекає на нас. Воістину генії невичерпні.