«Усі наші проблеми, — сказала якось проста жінка з телеекрана, — зводяться до однієї: нашому суспільству заважає обман. І корупція, й низькі зарплати та пенсії, й високі тарифи на комунальні послуги, й правове безладдя, й інші наші негаразди, з якими стикаємося щодня, по суті, зводяться до однієї проблеми: брехні, нечесності в усіх сферах».
Ці слова згадалися недавно, коли брав участь у дискусії «Безпека журналістів: базовий стандарт вільних медіа», яку організувала в Черкасах Національна спілка журналістів України спільно з Бюро представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ.
Безкарність — одна з найгостріших проблем в українській журналістиці, наголошував голова НСЖУ Сергій Томіленко. Він справедливо звернув увагу на те, що кількість постраждалих журналістів в Україні неприпустимо висока, а ефективних розслідувань не проводять. Навіть якщо справи й доходять до суду, то винні відбуваються мізерними штрафами.
— В Україні не проводять розслідування найрезонансніших злочинів, серед яких справи про сотні побитих журналістів під час Євромайдану та вбивства наших колег. Ключовий висновок — втрата довіри до правосуддя. І є дефіцит совісті в тих, хто не хоче захищати журналістів, — наголосив Сергій Томіленко.
«Проблема безпеки журналістів актуальна в багатьох країнах. Головна причина цього — брак політичної волі», — читаємо на сайті НСЖУ.
Усе, на чому наголошували на цьому та інших подібних зібраннях, нібито правильно: і критика державних органів, які ігнорують порушення прав журналістів, і заклики міжнародних організацій до підтримки, і нагальна потреба максимальної солідарності самих працівників ЗМІ.
Ось аргумент, який наводить голова НСЖУ: «Прикладом солідарності може бути позиція черкаських журналістів, що стали на захист колеги Ігоря Єфімова, якого побили в часи Євромайдану».
І справді, кілька місцевих і центральних видань, зокрема двічі «Урядовий кур’єр», присвятили побиттю журналіста публікації. Були пікети біля облдержадміністрації та інші заходи. Однак… У цій справі, як і в багатьох інших, жодних підсумків і досі нема: як зауважує сам Ігор Єфімов, цілком очевидно, що система робить усе, щоб затягти час. Та й чи насправді виявили належну послідовність журналісти Черкащини з колегою? Акції, які організувала спілка, щоб продемонструвати солідарність з Ігорем і нетерпимість до бездіяльності правоохоронців, швидко завершилися. Про них стали забувати. Результативності ж, по суті, — нуль.
Уже чую заперечення: а що, мовляв, ми ще можемо?
Мабуть, не варто видавати тут рецепти, як діяти спілчанам чи просто працівникам ЗМІ. Очевидно, якщо поставити собі за мету добитися результату, можна знайти і шляхи, і методи, зокрема можливості законодавчої ініціативи. Зрештою, тиск громадськості, який і повинна, очевидно, ініціювати, створювати, посилювати НСЖУ, мав би бути набагато ширшим, послідовнішим, конкретнішим. А так усе скидається на імітацію бурхливої діяльності: моніторинг, розмови, заклики…
Не можна не помітити: професія журналіста стає в Україні не тільки незахищеною, а й небезпечною. Закликаючи захищати права журналістів, НСЖУ (адже кому й карти в руки, як не творчій спілці!) мала б, на мою думку, поставити наріжним каменем діяльності захист прав кожного конкретного члена спілки, працівника ЗМІ, мобілізуючи для цього всі державні інституції.
Але бачимо, як у процесі так званого роздержавлення ЗМІ, відправляючи редакції, за висловом Сергія Томіленка, «на вільний випас», ніхто не подбав про належне матеріальне забезпечення тих, хто в дощ і сніг, у бездоріжжя десятки років ходив по рядок інформації для свого видання, а нині його залишено на виживання з мізерною пенсією. А хтось, не досягши пенсійного віку, змушений перебиватися такими-сякими заробітками, щоб не вмерти з голоду. Хоч іще недавно їх прирівнювали (яка висока честь!) до державних службовців! Ще один вияв імітації, яка за роки незалежності глибоко проникла у всі сфери нашого життя.
На жаль, державні органи не переймаються долею тих, хто взяв на себе функцію суспільного санітара, хто міг без страху й сподівання на якісь можливі дивіденди викривати недоліки, тягнути, спонукати громади до кращого життя. Нині таких стає дедалі менше. Натомість (святе місце порожнім не буває) у нашому цеху з’являється дедалі більше тих, хто бачить професію зовсім з іншого боку.
Якось один зі знайомих функціонерів зізнався: йому, мовляв, дуже подобається бути журналістом. Він, на жаль, мав на увазі зовсім не творчий бік професії, а, так би мовити, матеріальні вигоди, які, маючи певні здібності, можна від неї одержати. І незабаром колишній чиновник проник у творчий цех і навіть став керівником однієї з компаній. Щоправда, життя поставило незабаром усе на місце, але скільком справді здібним людям він зламав долі! Скількох відвернув від справжнього щастя бути причетним до творення ЗМІ!
Вірус імітації, фальші, на жаль, проникає і в наш цех. Тому будьмо пильними, не піддаваймося на обман тих, хто намагається пошити суспільство в дурні, прикриваючись високим званням журналіста.